В селі Довге у день трагедії та в день похорону подружжя Машкіних творилося щось неймовірне

Велич і трагедія Михайла Машкіна.

Не дивлячись на майже всесвітнє визнання у свій час, Михайло Машкін не був щасливою людиною. Щасливим він був тільки на сцені, а у житті йому геть часто не таланило. Так само не щастить і меморіальній дошці, яка мала б нагадувати людям про знаменитого композитора і керівника хору «Боржава», «який жив у цьому будинку».

Меморіальну дошку було виготовлено саме з метою встановлення на будинку, де жив Михайло Васильович. Але він жив у будинку №74 позаду «емелета» – двоповерхової будівлі по вулиці Перемоги. «Емелет» закриває собою той історичний будинок і там немає прохідної вулиці – люди туди не ходять, тільки ті, хто там живе. Тому було вирішено повісити меморіальну дошку на стіні «емелету». Багатоквартирний будинок, єдиний у селі, належав лісокомбінату. Комбінат розвалився і деякі жителі емелета приватизували квартири, а дехто просто залишався там жити, розглядаючи це помешкання як тимчасове житло – пожити там, поки не збудуєш свою хату. Таким чином за два десятки років у будинку залишилося жити кілька сімей, а сама будівля з прогнилим дахом набула геть неестетичного вигляду. Нова влада прийняла рішення перевісити меморіальну дошку на будинок культури, що мудро, адже всі жителі і гості територіальної громади можуть прочитати, що у нашому селі жив такий знаменитий чоловік. А з іншого боку… Машкін не жив у цьому будинку. Будемо вважати, що це рішення тимчасове. Війна і адміністративна реформа, становлення громади як такої та вирішення першочергових нагальних проблем трохи відкладають питання з меморіальною дошкою Михайлові Машкіну. Але прийде час і все стане на свої місця.

До речі, меморіальну дошку виготовив наш художник Юрій Лелітка.

Машкін Михайло Васильович (25 листопада 1926, с. Новоолександрівка, Синельниківський район, Дніпропетровська область — † 13 листопада 1971, с. Довге, Іршавський район, Закарпатська область) — український поет і композитор, збирач фольклору. Автор пісні «Верховино, мати моя». Заслужений діяч мистецтв України (1960). Так написано про нашого земляка у Вікіпедії. Але наші люди знають про нього значно більше, знають і таке, про що не прийнято говорити. Але люди говорять, бо інколи нам хочеться, щоб наші грішки виглядали значно меншими на фоні чужих гріхів. Така людська природа.

У 16 років Михайло був схоплений німецькими окупантами і відправлений у концтабір Маутгаузен. Дивом уник смерті в газовій камері, на одній із перереєстрацій записавшись Степаном Байдою — це підказав зробити Петро Байда, син якого, Степан, щойно помер у концтаборі. Про страхіття концтаборів згодом розповів у автобіографічній повісті «Вогонь у пітьмі» (видавництво «Карпати», 1968). На початку 1969 року в Довжанській середній школі провели читацьку конференцію за цією книжкою і зустріч із автором. Виступ композитора так вразив присутніх, що вони майже дослівно запам’ятали його. Ось як передає слова Машкіна Михайло Ціцак: «Дехто може подумати, що для Машкіна, крім пісенних, треба ще й літературних лаврів. Це зовсім не так. Не тому я писав цю книгу 20 років, а потім ще три роки витратив на її видання, а тому, що досі чую голоси тих, хто залишився тільки в пам’яті: «Ти молодий, і якщо виживеш, дай знати всьому світу, як ми жили і як помирали». Хіба я міг не виконати цього заповіту? Тих, із ким лягав увечері поруч як із живими, а вранці прокидався між трупами. Деколи про мене кажуть, що дозволяю собі випити зайву чарчину. Що ж, я не без цього гріха, але це не через відсутність волі. Пережите в юності ніколи не можна забути…»

1954 року сім’я Машкіних переїхала в село Довге тоді Іршавського району. Михайло Машкін від моменту прибуття в село і до останнього дня життя (1954—1971) працював художнім керівником народного ансамблю пісні і танцю «Боржава» Довжанського деревообробного комбінату Кушницького лісокомбінату. Хор «Боржава» разом із своїм керівником пройшли шлях від ансамблю сільської самодіяльності до вершин слави, об’їздивши із концертами чи не пів світу. Колектив виступав у Бразилії, Америці, Франції, не кажучи вже про ближнє зарубіжжя та республіки колишнього СРСР.

У хаті по вулиці Перемоги, 74 були створені пісні Машкіна «Верховино, мати моя», «Вечір над Боржавою», «Гуцульська застільна», «Понад плаєм, плаєм». Машкін є автором музики до фільмів: «Повернення» (1960, у співавторстві з Борисом Карамишевим), «Царі» (1965, дівоча пісня, у співавторстві з Олегом Каравайчуком). Про музику до фільмів тепер майже ніхто не знає, а «Верховино, мати моя» співають усі закарпатці. Надзвичайно ліричний і мелодійний шедевр «Вечір над Боржавою» включають у репертуар сучасні виконавці та колективи. Пісня зачаровує всіх. До речі, форма «Мелодія» випускала венілову платівку із піснями нашого хору «Боржава». Думаю, у когось вдома ця платівка ще є.

Я багато писав про Михайла Машкіна. У мене є поема “Крила за гратами”, присвячена славному композитору і керівнику хору «Боржава». У цій поемі я поетичними засобами спробував осмислити велич і трагедію свого земляка. Трагедію, бо пережите у концтаборі постійно давало про себе знати. Михайло Васильович зривався – тоді не було психотерапевтів і боротися із емоційними розладами доводилося самому. Композитору здавалося, що найкраще лікує алкоголь. От він і лікувався… Апофеозом трагедії стало самогубство.

Тонку, надломлену, вразливу душу композитора добре розумів тодішній директор Довжанського деревообробного комбінату Михайло Масинець, який дуже багато зробив для хору, всіляко підтримував художню самодіяльність. Він часто просив оточення керівника «Боржави», просив його друзів «уберегти Михайла Васильовича від зриву». Але, не вберегли… Навпаки, багато хто пригощав керівника хору, бо випити з таким знаменитим чоловіком було за честь.

У 1971 році я ходив у другий клас. Пригадую, що в селі у день трагедії та в день похорону подружжя Машкіних творилося щось неймовірне. Дітям старалися нічого не розказувати, але ми все знали і все бачили. Такої кількості людей, які прийшли попрощатися із знаменитістю, здається, я більше не бачив. Здається, бо для мене малого то було море людей, море, у якому ми, діти, просто губилися.

Після смерті композитора радянська влада робила все можливе, щоб творчість Машкіна стерти з людської пам’яті. Його твори не включали в концерти, не крутили по радіо, інформацію про автора замовчували… Почався другий етап трагедії – трагедія після смерті. Але затулити рота народові навіть могутня диктаторська комуністична система не могла. Люди співали, згадували, говорили.

1994 року зусиллями тодішнього начальника районного відділу культури Юрія Глеби та голови районної ради Степана Бобика було створено оргкомітет по проведенню першого пісенного фестивалю імені Михайла Машкіна. У оргкомітет входив і я. Згодом фестиваль став Всеукраїнським. Оргкомітет останнього фестивалю вже очолював я. Економічні негаразди, політична та економічна кризи не дозволили проводити фестиваль і далі. Але крім економічних труднощів було ще інше. З одного боку хтось активно поширював та нав’язував думку, що культура району прославляє самовбивцю, а з іншого кілька заздрісників і недоброзичливців почали ставити під сумнів авторство пісні «Верховино, мати моя».

Оце лайно потоками полилося на Машкіна уже у двотисячних. Але і до того часу, у шестидесятих минулого століття були спроби привласнити цю геніальну пісню. Тоді спроби зазіхальників зазнали фіаско, бо автор жив і довів, що автором є саме він. Другу спробу уже в ХХІ сторіччі поставити під сумнів авторство пісні “Верховино, мати моя” зробив осійський письменник, прізвища якого і називати не хочу. Він узагалі приписував пісню приборжавському вівчарю. Я люблю бринзу і поважаю вівчарів, але не вірю жодному слову того чоловіка із Осою.

Ще на початку двотисячних я робив інтерв’ю з солістом хору “Боржава”, заслуженим діячем мистецтв України Василем Гичкою – унікальним чоловіком і неперевершеним співаком. Він був свідком написання кількох творів Машкіна. Деякі пісні писалися композитором саме для Василя Гичко. Одна пісня залишилася недописаною. Але… Уже немає з нами Василя Михайловича.

Також я записував розмову із своїм другом, прекрасним художником Юлієм Мошаком, який ще і грав у вокально-інструментальному ансамблі. Репетиції проходили у клубі лісокомбінату, де і проводив репетиції хор. А ще Юлій Мошак мав майстерню у тому ж таки приміщенні. Він багато розповідав про те, як жив і творив Михайло Машкін. На жаль, Юлія Юлійовича теж уже немає з нами.

У Довгому любили Машкіна і ніколи не називали його прийшляком. Хоча Довге – село специфічне із гордими і незалежними людьми. Люди із навколишніх сіл колись казали: “Якщо ти пройшов через Довге – можеш іти у світ!” Завоювати авторитет у нашому селі “прийшлякові” майже неможливо. А Михайло Машкін чужим не був ніколи. Він єднав людей довкола пісні, вчив співати у колективі і, тим самим, робив жителів села кращими. Він долучав людей до високого мистецтва хорового співу. Завдяки йому і його творчості колектив, а у ньому було задіяно, разом із оркестром та танцювальною групою, до вісімдесяти чоловіків та жінок, об’їздив чи не пів світу. Наші люди виступали навіть у Японії… То ж хіба люди могли не любити чоловіка, який відкрив їм вікно у світ? А у ті часи – часи повсюдного панування російсько-комуністичного тоталітаризму, виїхати за кордон простому робітникові із гірського села було неможливо. Якби не мистецтво.

Звичайно про усе це, та і багато чого іншого цікавого може ще розповісти Іван Кертис, який керував хором “Боржава” після Машкіна, який працював з Машкіним, який спілкувався з ним і вчився від нього. До речі, у нього теж є написані пісні, які він мало кому показує. Іван Ілліч тривалий час був директором Довжанської школи мистецтв – ми з ним не одну годину проговорили про великого Михайла Машкіна.

Багато матеріалів про хор та і про самого Машкіна, десятки фотоматеріалів має син Юрія Мельника – баяніста хору – наш славетний гуморист Юрій Мельник, який уже давно збирається зробити книгу про батька. Сподіваємося, що зробить. Будемо його регулярно стимулювати.

То ж, усі ці спекуляції гроша ламаного не варті. Машкін – то є Машкін. То є наш довжанський Михайло Машкін, творець прекрасних пісень із трагічною долею.

Василь КУЗАН, голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України, поет, прозаїк, літературознавець, журналіст, громадський діяч