«У моїй душі — теж дірка від російського снаряда». Історія мешканки Бучі, яка втратила все

Катя Бородіна родом із Донецька. У 2014 році почалася її «донецька історія», яку вона називає «вимушеною втечею» та «особистою трагедією». Тоді вона не з власної волі виявилася відрізаною від сім’ї. Жила в Одесі, Києві, бувала у Львові та Чернівцях. Спілкувалася російською, працювала у сфері IT, вийшла заміж і разом із чоловіком почала будувати майбутнє, в яке несподівано увірвалася війна. Їхня квартира в Бучі розгромлена й пограбована, у стіні — дірка від снаряда. Наші партнери з NewsMaker зі слів Каті розповідають її історію війни.

• Більше інформації у Telegram https://t.me/zakarpatpost та Інстаграм @zakarpatpost

«У 2014 році росія вперше відібрала у мене дім»

Моя «донецька історія» не зовсім така, як у моїх знайомих. У 2014 році мені було 18. За два роки до початку війни я закінчила школу в Донецьку і вступила до університету в Одесі. Як і інші студенти, мешкала в гуртожитку, а на канікули приїжджала додому. Я не була змушена тікати, бо виїхала з Донецька до початку всіх подій. Чого не скажеш про мою сім’ю. До кінця відчути те, через що пройшов мій брат, я змогла тільки зараз, коли вже й мене наздогнала ця «вимушена втеча», яка роздирає зсередини, пише Громадське

Від’їзд із Донецька тоді багатьом здавався тимчасовим — пакували кілька речей, їхали до родичів та друзів до інших міст «погостювати». Хтось, чиї будинки вціліли, потім повернувся. Хтось зрозумів, що нізащо не готовий пов’язувати своє життя з тим, що відбувається у Донецьку.

Моя мама повернулася допомагати бабусі, зараз живе у Донецьку. Вся моя сім’я, усі мої рідні, окрім брата із сім’єю, залишилися там. Це мій особистий величезний біль і трагедія. Вимушено і не з власної волі я виявилася відрізаною від своєї сім’ї, від своєї мами.

У 2014 році росія вперше відібрала у мене будинок. Нахабно й огидно, як кишеньковий злодій у переході метро, не зізнаючись у скоєному. Відрубала у мене можливість бачити рідних, радіти приїзду до батьківського дому.

Я пам’ятаю рядок із пісні, яка грала у моїх навушниках під час пробіжки, коли почувся гул наближення снаряда. Один із таких протаранив сусідній будинок.

1 з 3Обстріляна окупантами машина в БучіФото: 

з особистого архіву Каті Бородіної

«Ніхто не вірив, що це станеться»

Мені 27 років, зараз я тимчасово не працюю, бо весь час приділяю нашій дочці, якій 10 місяців. До цього була менеджером розвитку бізнесу в IT і транспортних компаніях. Мій чоловік Денис — моряк.

Ми поїхали з Бучі приблизно за місяць до війни. Гостювали у родичів в Азербайджані, знайомили їх із дочкою. Чоловік займався своїми морськими документами. Переніс операцію і чекав на іспит. Місяць був сповнений планів, ідей та мрій, які хотілося здійснити вдома.

Розмови про війну були. Це обговорювали всі наші друзі та знайомі. І абсолютна більшість тих, кого ми знаємо, не вірили, що це станеться.

Було легке почуття страху, але я не знаю того, хто сприймав би всі опубліковані карти наступу серйозно.

Наші друзі придивлялися собі квартиру в Одесі, а ми практично купили невеликий будинок під Ірпенем. Це як приклад того, наскільки люди не усвідомлювали, що сьогоднішні події можуть стати реальністю.Кухня Каті Бородіної в Бучі після приходу російських окупантівФото: 

з особистого архіву Каті Бородіної

«Нині наш світ — це кілька речей зі старого життя»

Наша квартира була нашою мрією. Я з 16 років жила у гуртожитку, потім в орендованих кімнатах і квартирах. Мій чоловік теж. Ми поступово підіймалися кар’єрними сходами, рухалися вперед.

Після переїзду до Києва почали придивлятися житло в Бучі. Наше місто, а також Ірпінь і Гостомель, здалися нам найбільш доглянутими та інфраструктурно розвиненими передмістями.

Якщо ви колись жили в орендованих квартирах, то знаєте, якою є справжня вартість кожної чашки, тарілки й навіть ополоника, куплених у своє власне житло. Вони золоті.

15 місяців тому ми з чоловіком заїхали до нашої довгоочікуваної квартири в Бучі. Купували гарні тарілки, вирощували базилік та орегано на лоджії, збирали дитяче ліжечко перед народженням доньки Поліни.

Я любила свою кухню, особливо духовку, вправлялася у випічці чизкейків, експериментувала зі спеціями та начинками для пирогів.

Пам’ятаю перший ранок після пологового будинку, пам’ятаю, що їла на сніданок. Пам’ятаю, як Поліна вперше доповзла з вітальні до спальні. Пам’ятаю зимові хуртовини, і як ми спостерігали за сніжинками біля вікна.

Ми приймали гостей, насолоджувалися призахідним світлом, виїжджали на набережну Ірпеня теплими літніми вечорами.

Наша техніка й деякі речі мали прізвиська. Пилосос — «Їжачок», фікус — «Бенджі», зволожувач повітря — «Пьосель», камера — «Міша», машина — «Поняшка».

1 з 2Довоєнне фото квартири Каті Бородіної в БучіФото: 

з особистого архіву Каті Бородіної

«Почалось, у нас війна»

Я добре пам’ятаю той ранній ранок. Ми ще були в Азербайджані. Чоловік зайшов у кімнату з невідомим мені раніше виразом обличчя і сказав: «Почалось, у нас війна». Я стала тремтіти, як від сильного ознобу.

Зараз наш світ — це кілька речей у валізах зі старого життя. Чоловікові вдається планувати й діяти. Я просто пливу течією, живу минулим, щодня переглядаючи старі фотографії.

А росія щодня веде повномасштабну війну на території мого великого будинку, моєї рідної країни. Своїми брудними «братськими» руками вбиває дітей, молодих хлопців, лякає до смерті жінок, змушує людей похилого віку знову відчувати це липке, до болю знайоме почуття страху.

1 з 3Спальня Каті Бородіної в Бучі після приходу російських окупантівФото: 

з особистого архіву Каті Бородіної

«У моїй душі — теж дірка від російського снаряда»

13 березня моєму чоловікові виповнилося 30 років, нашій дочці — 9 місяців. Ми нічого не святкували. Відкрили чат нашого будинку в Бучі, а там посипалися перші повідомлення про те, що всі квартири в усіх шести будинках нашого житлового комплексу розграбовані (в Україну Катя та її родина не поверталися після початку війни — ред.)

Надії немає. Зламували двері абсолютно у кожній квартирі.

Я гуляла з дитиною надворі, коли побачила перші фото. «Радію», що дочка не бачила моїх емоцій у той момент, бо мене охопили жах і заціпеніння. З розповідей я знала, що може бути на цих фотографіях, але все одно накрив невимовний страх.

Цього дня чоловік зрозумів, що всі проведені місяці в морі перекреслені, усі плани на здійснення мрії про маленький будинок із садом перетворилися на пил. У січні ми їздили дивитися будинок під Ірпенем, який хотіли купити. Гроші на нього ми залишили у квартирі (але вийшло так, що вони дочекались не нас).

Зараз у квартирі дірка від снаряда — пробита зовнішня стіна. Вибиті вікна, пошкоджена система опалення, газу, водопровідні труби. У моїй душі теж дірка від російського снаряда.

У нас украли всі цінні речі й техніку. Забрали всі наші заощадження, які ми відкладали на купівлю будинку. У нашому ліжку спали російські солдати. Сковорідку, на якій я смажила на кокосовій олії плантани з арабськими спеціями, вимазали російськими консервами російські солдати. Дитяче ліжечко, на якому міцно спала моя дочка, розламане російськими солдатами.

Матрац. Ми вибирали його й лежали на кожному. Я тоді була вагітна. Навіть перейми проживала на цьому матраці. Я хочу його спалити, якщо він там. Тому що російські солдати, напевно, на ньому спали.

Кожна папка у нашій квартирі, кожна коробка, кожен пакет перериті. Немає нічого, крім бруду, смороду, задухи. Немає нічого, крім моєї ненависті.

І тоді ми вирішили почати нове життя, ніби всього «до» у нас і не було.

1 з 2Житловий будинок у Бучі після обстрілу російськими окупантамиФото: 

з особистого архіву Каті Бородіної

читайте також

«Сьогодні українці — це просто кремінь»

Думаю, позбутися спогадів буде складно, бо вони нас уже змінили, а отже, стали частиною нас. І я вважаю неправильним забувати. Забути — значить певною мірою вибачити.

Потрібно навчитися жити далі, прийняти цю реальність, усвідомити, що минуле залишилося в минулому, а зараз є сьогодення, хоч воно й огидне. Але все ж таки воно є, і його треба прожити.

А ще є майбутнє. Яке для моєї країни обов’язково стане новою важливою віхою в історії. Уже зараз видно, який внутрішній стрижень сформувався у нас як нації. Сьогодні українці — це просто кремінь. Непереборне бажання розвиватися, працювати, допомагати, будувати, відновлювати, покращувати, робити, майструвати… Цей список можна продовжувати нескінченно.

І зараз я хочу одного — виховати дочку з розумінням того, що таке наслідки війни. Виховати її толерантною людиною, яка вміє співчувати і співпереживати. Виховати у ній почуття любові до оточення: тварин, людей, речей.

Ми не чули звуки сирен, які чують мільйони українців. Не сиділи у притулку, як наші сусіди й багато знайомих. Тому нас і тих, хто зміг евакуюватися, накриває хвилями нічим не виправданого сорому просто за те, що ми в безпеці, а вони — ні.

Україна

Україна — це моє серце. Україна — це країна з величезним потенціалом. Країна небачених можливостей. Країна, де ти можеш досягти абсолютно всього своєю працею. Країна людей, які пишаються своїм паспортом. Україна — це свобода.

Життя поза Україною

У постійних думках про Україну.

ЗакарпатПост цілодобово бореться на інформаційному фронті у ці складні часи, і зараз, як ніколи, ми потребуємо вашої підтримки. Під час війни ми втратили рекламу, а отже основну частину прибутків, спрямованих на те, щоб доносити вам оперативно найсвіжіші новини. Підтримайте сайт ЗакарпатПост фінансово. Одержувач: ТОВ «ЯСНО МЕДІА», Рахунок: UA163052990000026000003605115, ЄДРПОУ 43832020, ПриватБанк, призначення платежу: “Інформаційні послуги”.

ЗакарпатПост