Поліські коні переїхали після окупації з Київщини на Закарпаття
Екоферма, на якій відновлюють породу поліських коників понад місяць перебувала в окупації. Табун не тільки зберігся, а й побільшав — народилися лошата. Тепер їх евакуювали на Закарпаття в господарство, де розводять буйволів.
• Більше інформації у Telegram https://t.me/zakarpatpost
Як пережили коники окупацію, хто за ними доглядав, і як почувають себе на гірських полонинах «Вечірньому Києву» розповів власник стайні Юрій Ягусевич.
Кияни, що цікавляться екотуризмом чи історією України, або одним і другим, знають хутір Щербаті Цуглі. Команда ентузіастів об’єдналася навколо відродження народних традицій Полісся. Вони розвивають бортництво, ходять у сплави річками, пропагують кінний туризм і намагаються зберегти поліську породу коників.
Але це було до війни. Зараз команда воює, або допомагає військовим — займається волонтерством, а коні пасуться на Закарпатті, прекрасно адаптувавшись до нових умов.
Про те, що буде війна українців попереджали ще з нового 2022 року. У це мало хто вірив, але якимось особливим чуттям власники стайні вирішили розділити табун, щоб мати більше шансів для продовження роду. Семеро молодших відправили на Хмельниччину у палац Орловських, а ще 7 залишили на Північній Київщині — думали, куди їх відвезти.
«Поліські коні особливі, невисокі (140-146 см), переважно темної масті, з густою шерстю. Лагідні, розумні та витривалі. Враховуючи особливості цього лісистого краю, іншим коням тут було важко вижити. За радянських часів автохтони потроху переводилися через колгоспи і скорочення індивідуальних господарств. Декілька років тому ми почали купувати таких коней у господарів. Шукали по всьому Поліссю. Нещодавно придбали характерного жеребця, — розповідає Юрій «Мольфар», як його називають друзі.
24 лютого плани з розширення ферми війна поставила «на паузу». Росіяни дуже стрімко зайшли в район, тож ця місцевість фактично одразу ж опинилася під окупацією. Наприкінці лютого Юрій зі спеціальним транспортом під’їхав до села лісовими стежинами, сподіваючись забрати тварин, але до цієї дороги коням треба було дійти своїм ходом.
Аня, яка була у той момент на фермі, не ризикнула, побоялася виводити табун, коли довкола уже було дуже гучно від вибухів, а потім не наважилася, бо росіяни почали мінувати дороги та поля. Тож понад місяць, поки тривала окупація, Аня доглядала за тваринами та ще й врятувала від голодної смерті декількох коней з іншої ферми.
На початку лютого на ферму завезли велику партію сіна, тож із кормом проблем не було. Біда була із водою — місцеві мародери у перші ж дні пошкодили трансформатори, електрика зникла усьому селі і перестали працювати насоси на стайні. Щоб напоїти коней доводилося пробиралася до ставка по воду. Під звуки авіації та вибухів.
Не зважаючи на все те, що діялося довкола, коні почували себе досить добре, за цей час навіть троє лошат народилося. Одного Аня назвала Максимом, а два інших бігали безіменними. Коли ж Юрій у перші дні квітня добрався у деокуповане село і запропонував записати їх «Байрактаром» і «Джавеліною», то Аня дивувалася таким незвичним прізвиськам. Понад місяць у селі не було зв’язку і можливості стежити за подіями та «героями» нашого часу.
«Селу пощастило, комендант окупантів виявився людиною, і таких звірств, як у Мощуні чи Бучі не було. Мародерив хтось із місцевих. Так окрім ноутбуків із ферми вкрали навіть паспорти тварин! Щодо звуків вибухів, то до них коні ставилися досить спокійно. Бо вони стільки всього бачили: на фестивалях були, у походи на два-три тижні ходили. Козаки приїжджали з гарматами і мушкетами, тож коні «порох нюхали», — продовжує пан Юрій і зауважує, що витривалість стала їм в пригоді.
У вересні минулого року «Щербаті Цуглі» спільно з проєктом «Хащі» організували «Великий кінний похід» через усе Полісся, від Київського моря до Шацьких озер. До слова, вийшло декілька серій фільму про мандрівку на маленьких скакунах, що були у своїй стихії.
«Особливість наших коней і в тому, що вони звикли жити табуном та прекрасно дають собі раду і без людини — пасуться, взаємодіють між собою. У них є те, що притуплене у тварини, які виростають на стайнях — природні інстинкти», — пояснює пан Юрій.
Після того, як окупантів вибили з Київщини власники стайні вирішили все ж не залишати табун із лошатами у селі. Коли Юрій із однодумцями розмірковували, куди перевезти гривастих, то одним із варіантів було об’єднати їх із тими родичами на Хмельниччині. У селі Маліївці в загоні біля палацу Орловських є 17 гектарів земель, придатних для випасу тварин, тож місця вистачило б усім.
У цей є час пан Мішель Джакобі, що займається розведенням буйволів на Закарпатті, запросив на свої поля. Там величезна територія, тож вирішили їхати туди. З транспортом допомогла ГО «Кінний рух», при чому дорога минула без пригод — водії ще й поступалися побачивши незвичних пасажирів.
Тож тепер на деякий час домівкою для коней буде долина біля Хуста, де «Щербаті Цуглі» починають потроху обживатися з нуля.
Поліські автохтони потрапили у гості до своїх родичів — гуцуликів. Проте, якщо гуцульські коні разом із новоолександрівською ваговозною породою та українською верховою визнані, то «цуглівським» ще тільки належить отримати таке підтвердження. Хоча, як каже Юрій Ягусевич, жили ці коники на Поліссі поруч із людьми із правіку.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
ЗакарпатПост цілодобово бореться на інформаційному фронті у ці складні часи, і зараз, як ніколи, ми потребуємо вашої підтримки. Під час війни ми втратили рекламу, а отже основну частину прибутків, спрямованих на те, щоб доносити вам оперативно найсвіжіші новини. Підтримайте сайт ЗакарпатПост фінансово. Одержувач: ТОВ «ЯСНО МЕДІА», Рахунок: UA163052990000026000003605115, ЄДРПОУ 43832020, ПриватБанк, призначення платежу: “Інформаційні послуги”.
