Більшість криниць на Закарпатті мурувалися біля дороги і були для загального користування
Письменник Василь Кузан про мистецтво мурування криниць, і не тільки…
НАШІ КРИНИЦІ
Така неймовірна спека, що вода в криницях пропадає. Отож якраз час про криниці і поговорити.
Раніше, у першій половині минулого століття Діма Ґабріш помпи по селу ще не бив, тож доводилося людям копати криниці. Але ні – не копати. Криниці у нас мурували. То було мистецтво вищої проби, таких майстрів не те, що на село – на всю Верховину нараховувалися одиниці. А робота ця була геть дорогою.
На початок шестидесятих років усі криниці у Довгому можна було порахувати на пальцях двох рук. Але ні, цілком можливо, що потрібно було ще кілька пальців і на ногах, бо село наше велике і жодна людина не може знати все. По Великій вулиці було їх п’ять, якщо не помиляюся, дві на Лемацькому, одна на Боднарівській, дві на Гірках, одна на виїзді із Довгого навпроти підстанції біля хреста, одна або дві на Кремінчиному березі, дві на Кутах… І криницю на Лемацькому, і ту, що на Боднарівській називали «теплиця», бо вода там ніколи не замерзала, а у великі морози парувала.
Якщо ми пройдемося по названих вулицях, то помітимо, що всі криниці мурувалися біля дороги і були для загального користування. Тобто, усі сусіди ходили по воду до найближчої криниці. Але це ще не все. Біля кожного зруба будувався такий собі похилий валів (корито) із широких дощок. Для чого? А для худоби! Коли корови йшли на пашу чи поверталися додому то пастух наливав у це корито води і корови напивалися досхочу. Я, порівняно ще молодий, таке ще пригадую.
Воду черпали відром, яке чіпляли на клюку. Клюка – це така довга тичка, у товщий кінець якої вбивався цв’ях під кутом десь 75-80 градусів. Це щоб повісити відро. Набрати з таким пристроєм води із колодязя теж було непросто. У середині сімдесятих років не раз ми топили відра, я в тому числі. Наша родина брала воду із криниці навпроти Чіжмадея, того, що на Гірках.
У нашій хаті на спеціальній тумбі постійно стояло два повних відра води. Над ними на вузенькій поличці стояла кружка. Залізна. Емальована.
Я у сім’ї старший із дітей, то коли наступала субота – банно-пральний день, то мені доводилося геть нелегко, але це вже було в середині сімдесятих. Води потрібно було наносити багатенько. Мама прала у великому тазику, а потім я допомагав нести білизну на потік. Там мама полоскала все напране. Узимку ми ще несли з собою на потік відро з гарячою водою. Коли мамі було вже геть холодно в руки, то вона їх на кілька секунд замочувала у те відро. Я її дуже тоді жалів. Якщо ж білизни було не так уже і багато, то мама у тазику полоскала її прямо біля криниці. А я черпав воду.
У сімдесятих роках наші люди почали мурувати криниці у себе на обшарю (на ґаздівстві). Одна із перших приватних криниць на Гірках була вимурувана у нас у дворі. Оскільки тато любить усе робити своїми руками, бо так надійніше та економніше, то він десь навчився цього мистецтва і нашу криницю копав і мурував самий. Сусіди спочатку з підозрою дивилися на ту роботу, а коли побачили результат то почали запрошувати такого чудового майстра і до себе. Наша криниця має глибину 4,5 метра. У Вакаря тато вимурував криницю близько шести метрів, а у Павлика – більше шести метрів. Після того тато вимурував ще кілька криниць, але у Павлика, каже, найкраща. Бо верхній метр там уже зроблений із розчином бетону – дощові води туди не попадають. Ага, ледь не забув сказати – уся глибина криниці мурується без цементу. Тільки каміння і пісок.
Пристрої із ланцюгами, карабінами, валами з ручкою для обертання появилися вже пізніше. Але вони значно полегшили роботу того, хто мусів черпати багато води. Ще пізніше появилися ручні помпи. Спочатку вони встановлювалися на криниці – робилося бетонне перекриття і на ньому встановлювалася помпа. Ще пізніше стало модним вертіти свердловини і на них установлювати помпу. Уже на зорі Незалежності Діма Капустей, якого всі знають як Ґабріш, дай му Боже здоровля, навчився шукати воду і «бити помпи». Разом із ним у всі наші оселі прийшли безбашенки та цивілізація.
