Герой з покоління артилеристів зі 128 Закарпатської бригади після поранення знову в строю
Його, який пройшов через надважкі бої за Луганський аеропорт та Дебальцеве, важко чимось налякати. Про таких кажуть − характер офіцера формувався й гартовувався на війні. Там же, на полі бою, він відточував мистецтво бути командиром та, як губка, вбирав у себе поради батька-офіцера Валентина Спиридоновича – справжній командир має бути сміливим, рішучим та прикладом для підлеглих.
Герой України полковник Денис Валентинович Чаюк став офіцером тому, що ніким іншим ставати і не бажав. Усі військові – це саме про його родину: він – полковник, батько – підполковник, старший брат – майор, мати – сержант, дружина – солдат, пише Арміяінфо
За плечима офіцера – майже 23 роки досить складної, а часом і виснажливої служби. Він був з-поміж тих, хто, будучи начальником штабу батальйону, 18 лютого 2015 року забезпечував вихід сил АТО із Дебальцевого.
− Прохолодно було, це м’яко кажучи. Мороз досягав позначки -25 градусів. Техніка замерзла, і завезти її виходило далеко не завжди. До повного оточення українського угруповання залишались лічені години. Але завдяки нашим рішучим діям ми все ж таки вийшли з цього пекла. І, звісно, в той час дуже раділи тому, що опинились на підконтрольній Україні території та залишились живими й здоровими, – згадав про один із доленосних епізодів свого фронтового шляху полковник Чаюк.
Ось так, зариваючись у снігові замети, на танках, БМП, УАЗиках і пішки під щільним вогнем ворожої артилерії зі зброєю в руках пробивали собі шлях до своїх захисники Дебальцевого у лютому 2015-го. Це був по-справжньому пекельний рейд. Щоправда, подолати його вдалось не всім…
Уже тоді Денис Валентинович добре усвідомлював, що це далеко не останнє його відрядження на политу свинцем землю Донецької та Луганської областей. Адже, цинічно вводячи в оману світову спільноту, російська влада всіляко ігнорувала виконання Мінських домовленостей, готуючись до використання створених нею псевдореспублік «днр» і «лнр» як привід і плацдарм для подальшого широкомасштабного вторгнення на всю територію України.
Так, починаючи з 2014 року ротацій до району АТО/ООС в житті офіцера дійсно було багато. Щороку впродовж 6-8 місяців у складі своєї бригади він перебував там, на передньому краї оборони держави. А ранок 24 лютого поточного року офіцер зустрів на одному з полігонів Дніпропетровщини. Тоді ж він побачив перші клуби диму від вибухів рашистських ракет.
− Дві ракети вибухнули безпосередньо неподалік від місця дислокації нашої частини. А після обіду, я, як командир батальйонної тактичної групи, отримав наказ вищого командування про висування у бік Мелітополя, − розповів полковник Чаюк.
Гірські піхотинці рушили колоною та, подолавши понад двісті кілометрів, вранці прибули до місця призначення, закріпившись на північних околицях Мелітополя.
Дві доби вони провели на цьому рубежі оборони, стримуючи просування ворожих колон у напрямку Запоріжжя та забезпечуючи відхід з міста підрозділів Національної гвардії України. Навіть він, вже бувалий та загартований війною полковник Денис Чаюк, зізнається, що такого шквального вогню ворожої артилерії, що майже безперервно тривав десь з 16-ї години 25 лютого по 5-ту годину ранку 26 лютого, він ніколи не чув і не бачив. Від вибухів мін і снарядів у буквальному сенсі здригалася й стогнала земля.
Російські загарбники поспішали, не полишаючи своїх планів за три-чотири доби захопити всю територію України. З нервозністю вони кидали в бій все нові й нові сили, рвучись до обласного центру − Запоріжжя.
Усвідомлюючи всю важливість недопущення окупації цього стратегічно важливого міста та промислового й металургійного серця нашої держави, після двох діб оборони Мелітополя вище командування наказало відходити БТГ полковника Чаюка на лінію оборони Василівка – Токмак.
Ця ділянка – чимала, довжиною понад 40 км. І там знов упродовж двох діб піхотинці відчайдушно стримували натиск ворога, щогодини зустрічаючи та методично знищуючи його колони.
Уже добряче втомлені, наші воїни вимушені були відійти на новий рубіж оборони Кам’янське – Оріхів, де близько тижня чинили шалений опір російським загарбникам, які все тиснули й тиснули, застосовуючи велику кількість артилерії та авіації. Саме там 6 березня підлеглі полковника Чаюка прийняли дуже важкий бій з силами, що в рази переважали їх. І знов від гуркотіння снарядів здригалася земля й перегорталося небо. А командиру БТГ зі своїм підрозділом треба було вистояти, протриматися. І вони трималися, відбиваючи атаки противника та… втрачаючи бойових товаришів.
За словами Дениса Валентиновича, в тому бою було знищено близько десяти одиниць ворожої техніки та десь пів сотні живої сили рашистів. У тому ж бою, на превеликий жаль, героїчно, керуючи відходом підлеглих, загинув командир батальйону підполковник Андрій Літун, якому згодом було присвоєно звання Герой України (посмертно).
Полковник Чаюк особисто здійснював евакуацію двох загиблих та двох поранених бойових побратимів, з важким серцем та по-командирськи дбайливо заносячи їх в автівку.
Десять днів майже безперервних виснажливих боїв достатньо вимотали українських гірських піхотинців. Ночі були досить прохолодними. На полях ще лежав сніг, температура повітря сягала -10 градусів. У кращому випадку вони мали змогу поспати від 2-х до 4-х годин на добу. Та й сном це навряд чи назвеш. Хіба що інколи зануришся у спальник в одежі або у машині трохи погрієшся до чергового ворожого обстрілу.
Солдати, сержанти та офіцери ставали на нетривалий відпочинок у лісосмузі та розташовувались у лощинах. Вогонь не розпалиш – ворог помітить… Люди були втомлені, мали втрати серед побратимів та потребували елементарного відновлення сил.
Це добре розуміли і командир БТГ Денис Чаюк, і вищий штаб. Тому після важкого бою, що стався 6 березня, було ухвалено цілком обґрунтоване рішення про відведення БТГ у тил до Запоріжжя.
Перевели подих наші військові, виспалися, перепочили. Полковник Чаюк знов обійняв свою штатну посаду заступника командира бригади. Як міг, підбадьорював живих та, стискаючи кулаки, з прикрістю згадував про полеглих бойових товаришів. А за десять днів він знов опинився на фронті, отримавши призначення на посаду командира тактичної групи резерву командувача ОУВ «Дніпро».
До його підпорядкування було додано десантно-штурмову та танкову роти, які мали здійснити деокупацію й зачистку трьох населених пунктів, розташованих на теренах Гуляйпільського та Василівського районів Запоріжжя, що були захоплені російськими загарбниками.
− 22 березня поблизу села Малинівка сталося бойове зіткнення з мотострілецькою ротою противника. М’яко кажучи, підсумок того бою був дуже невтішним для рашистів. Вони втратили близько 40 військовослужбовців, а також три БТР та танк. Але противник ніяк не заспокоювався, висунувши на цьому напрямку свій резерв з метою здійснення блокування нашого підрозділу. Ця атака теж була нами відбита, і ми записали у свій актив плюс ще один знищений БТР та БМП. Ну а після зайняття Малинівки нами також було захоплено три ворожих БТР та взято в полон близько двох десятків окупантів, − розповів про ще один етап своєї війни на Запоріжжі полковник Чаюк.
Грамотно керуючи діями увірених йому підрозділів, офіцер організував визволення села за всіма правилами ведення бойових дій у насалених пунктах. І результат цього бою вирішили швидкість, маневреність, злагодженість та стійкість дій українських сил. От тільки командир тактичної групи самостійно з поля бою не вийшов. Під час здійснення зачистки одного з приватних будинків, в якому сховалися рашисти, пролунав вибух гранати, і Денис Валентинович дістав поранення нижньої кінцівки. 18(!) осколків потім вилучали з його ноги військові лікарі, проводячи три хірургічні операції. Місяць він провів на госпітальному ліжку, ще місяць – проходив курс реабілітації. А нині заступник комбрига полковник Чаюк знов у строю! Щоправда, кульгає ще трохи, але вже намагається ходити без палички.
Він діяв героїчно, і його подвиг дуже високо оцінили. За це, відповідно до Указу Президента України №271/2022 від 24 квітня 2022 року, полковнику Чаюку Денису Валентиновичу було присвоєне звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
− Першим мене привітав з цією високою нагородою батько. Він дивився телебачення й раптом побачив, що про появу відповідного Указу Президента йдеться у рухомому рядку. Одразу зателефонував мені до шпиталю. Я, звісно, розумів, що батько неправду не скаже. Але гадаю, мало що, може помилився. А потім відкрив офіційний сайт Президента, дивлюсь й бачу – дійсно, це про мене… А згодом вже і друзі стали телефонувати та вітати, і підлеглі та командири. Почесно та приємно, безперечно, але, все ж таки, не так себе вважаю Героєм, як своїх підлеглих, які в боях виявляли стійкість та мужність. Це, так би мовити, наша спільна нагорода! – поділився власними враженнями Денис Валентинович.
Тож Герой потрохи відновляється після поранення. Поруч із ним його дружина Кристина, цьогорічна випускниця школи Карина, батько Валентин Спиридонович та мати Людмила Василівна. Думки полковника Чаюка сьогодні зосереджені на якнайшвидшій перемозі. Перебуваючи за лінією фронту, заступник комбрига хвилюється за своїх побратимів, які продовжують битися з ворогом у степах Запоріжжя. Тримає кулаки за свого старшого брата Олександра, який лише торік звільнився з військової служби, а з початком широкомасштабного вторгнення росії знов повернувся до війська та нині виконує завдання на лінії зіткнення.
Про Дениса Валентиновича можна сказати, що він артилерист у другому або навіть у третьому поколінні. Всі чоловіки в його сім’ї свого часу закінчили Військовий інститут ракетних військ та артилерії у Сумах: і батько, і брат, і він.
Ось такий він − офіцерський ранжир родини Чаюк, в якому своє особливе місце за правом займає 40-річний Герой України полковник Денис Чаюк!
На знімку: Герой України полковник Денис Чаюк.
Фото з власного архіву Дениса Чаюка.
