Вижив, бо вдавав мертвого. Історія вцілілого в полоні росіян

Таксист і батько чотирьох дітей Іван Скиба на початку війни пішов до тероборони. Він ледве уникнув смерті від рук росіян. Усім іншим українським чоловікам, які були разом із ним, так не пощастило. Те, що сталося в невеликому місті Буча, прокуратура кваліфікує як воєнний злочин. Кореспондент ВВС Фергал Кінзустрівся з Іваном – єдиним, хто вижив у тих жахливих подіях.

Він дуже хоче видихнути. Просто зробити один великий видих, щоб зменшити тиск. Але Іван знає, що, якщо він це зробить, на нього чекає смерть. Температура трохи вище нуля. Теплий віддих, що здіймається в холодне повітря, створить пару і попередить убивць. Вони вже перевіряють тіла чоловіків, яких вони щойно застрелили, і випускають останню кулю там, де бачать хоч якісь ознаки життя. Він чує, як один із росіян каже: “Оцей ще живий!”

Івану цікаво, чи це про нього говорять. Можливо, це про когось іншого. Але він все одно готується до кулі. У нього вже тече кров із рани в боці. Другий росіянин каже: “Сам помре!”

Але потім лунає постріл. Він влучив у когось іншого. У такі моменти всередині людини йде боротьба. Кульове поранення в боці страшенно болить. Але крик означатиме смерть. Все це потім повертатиметься уві сні. Але поки що він лежить серед мертвих. Він буде таким же нерухомим, як і його вбиті товариші.

Я зустрічаюсь з Іваном Скибою в маленькому селі в Польщі, де він знайшов притулок для своєї родини. У нього є робота. Діти живуть у місці, де немає страху. Прийшло тепло, і ввечері сім’я гуляє в місцевому парку, де Іван ловить рибу в озері. Синці на обличчі та тілі зажили. Але вночі, коли всі сплять, рани пам’яті відкриті. Іван Скиба – людина, яка повстала з мертвих.

Коли все почалося рано вранці 24 лютого, Іван їхав за кермом свого таксі в Києві. Він почув вибухи. Іван не міг повірити, що це насправді відбувається. “Я не думав, що це станеться”, – каже він.

Подзвонив диспетчер і сказав, що всі таксі мають повернутися на базу. 43-річний Іван брався за будь-яку роботу, щоб утримувати дружину та чотирьох дітей. Він водив таксі, іноді працював на ремонтних роботах. Його першою думкою того ранку було знайти усі родинні документи. Якщо їм доведеться тікати, їм будуть потрібні паспорти. Він швидко проїхав 40 км до Броварів, де вони жили, а звідти до Бучі, де дружина з дітьми гостювала у її матері. Там родина збиралася залишитися доти, доки не вирішать, що робити далі.

“Ходили різні чутки, що [росіяни] наближаються до Бучі. Ми почали влаштовувати укриття в підвалах, звозити туди речі”, – розповідає Іван.

Через три дні, 27 лютого, росіяни підійшли до міста. Майже відразу вони потрапили в нищівну засідку української артилерії. Колона російських десантників зайняла позицію на вулиці Вокзальній, коли на них почали сипатися снаряди, й вони тимчасово відступили. Але вони були розлючені, бо були переконані, що хтось із місцевих жителів повідомив українським військовим про їхнє місцеперебування.

По всій Україні люди мобілізувалися, щоб захистити свої громади. Буча не стала винятком. Іван Скиба та його друг Святослав Туровський, хрещений батько його дворічної доньки Злати, почули, що чоловіки, які воювали на Донбасі проти проросійських сепаратистів, формують у Бучі підрозділ Сил територіальної оборони України, і приєдналися до них.

“Ми чергували на блокпостах, перевіряли документи, стежили, щоб люди не носили зброї, – розповідає Іван. – Ми допомагали організувати безпечний виїзд людей, тому що знали місцевість”.

Загін Івана був погано озброєний. Вони мали одну гвинтівку, гранату та бінокль на дев’ятьох. Він із товаришами чергував на блокпосту на вулиці Яблунській. У мирний час це приємне місце з озером для риболовлі. Деякі будинки мають вихід до полів і садів.

Також там розташований старий комплекс радянських часів, у якому зараз розмістилися місцеві підприємства. Цей комплекс на вулиці Яблунській, 144 став російською базою, де розгорталися жахливі події цієї війни.

До початку березня українці сотнями тисяч тікали з країни. Іван та його дружина вирішили, що сім’ї варто поки що спробувати перечекати в Бучі. Він описує атмосферу, яка склалася серед місцевих чоловіків, як атмосферу непокори.

“Страху не було. Жодного страху. Було бажання об’єднатися, зібратися. Ми весь час були на ногах. У вільний час ми розносили їжу по підвалах тим, хто там ховався, жінкам і дітям. Не було коли боятися”, – згадує Іван.

Ситуація кардинально змінилася 3 березня. Росіяни повернулися з новими силами – “у другій половині дня, близько обіду”, каже Іван.

Вони з товаришами одразу ж почали скеровувати машини в протилежний бік від наступу росіян. Була безладна стрілянина. Падали ракети. Він бачив, як поцілили у білий Renault, і жінка з дітьми застрягли у палаючій машині.

На блокпосту Івана було вісім чоловіків, і коли росіяни швидко наближалися, вони вирішили спробувати сховатися. Прямо навпроти блокпосту, на вулиці Яблунській, 31, був будинок Валери Котенка. 53-річний чоловік роздавав їм гарячі напої та їжу. Тепер він запропонував притулок. Незабаром туди підійшли росіяни.

“Ми чули їх і рух техніки. Нас оточили”, – розповідає Іван. Чоловіки перешіптувалися між собою. Вони не могли тікати. У росіян були тепловізори, які точно зафіксували б будь-яку спробу втечі вночі. Чоловіки вже викинули свою нечисленну зброю і тепер вирішили, що якщо росіяни їх знайдуть, то вони скажуть, що будівельники, які працювали в цьому районі та ховаються від боїв.

Вони писали смс дружинам і подругам. Один із чоловіків, 39-річний Анатолій Прихідько, того вечора, 3 березня, зателефонував своїй дружині Ользі і пошепки сказав, що не може говорити, бо його можуть почути. Він сказав, що вони переховуються.

Наступного ранку Юлія, дружина кур’єра Андрія Дворникова, отримала повідомлення: “Ми потрапили в оточення, ми тут сидимо, але я заберуся звідси, щойно буде можливість”. Він сказав їй видалити всі повідомлення та фотографії з телефону. І сказав, що любить її.

Зі сльозами на обличчі Ольга Прихідько розповідає про своє останнє спілкування з Анатолієм вранці 4 березня: “О 10:00 він мені надіслав повідомлення “Ще сидимо”. Це було його останнє повідомлення”.

Менш ніж через годину до їхнього сховку увірвалися росіяни.

Іван Скиба згадує побиття та питання, які вони кричали. У них забрали мобільні телефони та взуття. Об 11:00 на двох різних відео з камер відеоспостереження було зафіксовано, як чоловіків вели по вулиці Яблунській до номера 144.

Кожен ішов тримаючи одною рукою того, хто попереду, а іншу руку – на своїй голові. Їх вишикували біля стіни біля російської бази і поставили на коліна. Росіяни накинули їм на голову сорочки та светри, щоб вони не бачили. Їх били прикладами та ображали. За словами Івана, вони кричали: “Ви бандерівці! Ви хотіли спалити нас коктейлями Молотова! Зараз ми вас спалимо живцем!”

Іван каже, що росіяни вирішили залякати інших, застреливши 28-річного працівника кооперативу Віталія Карпенка. Після цього молодший чоловік із групи запанікував і сказав росіянам, що всі вони належать до підрозділу територіальної оборони. Побої посилилися.

У будівлю завели Івана Скибу та ще одного чоловіка Андрія Вербового, який працював обробником дерева. На наступному допиті Іванові на голову наділи відро, змусили нахилитися та притулитися до стіни. На його спину одну за одною складали цеглини, поки він не впав. Його знову били і кілька разів розбивали цеглу об відро. У якийсь момент він почув, як міліціонери сказали Андрію Вербовому, що вистрелять йому в ногу. Пролунав постріл. Після цього він більше не чув Андрія.

Потім Івана вивели з будівлі до інших чоловіків. Частину того, що відбувалося, спостерігали місцеві жителі, яким росіяни наказали зібратися перед номером 144, але тримали окремо від арештованих чоловіків.

Жителька Бучі Люся пригадує, як російський офіцер сказав їй затулити своїм донькам очі, бо вони побачать речі, яких ніколи не забудуть. “Він нам сказав: “Не дивіться на тих людей, які лежать на землі. Це не люди. Це абсолютний бруд. Бруд. Вони не люди. Це звірі”. Разом із Люсею була її сестра Ірина Волинець. Обидві згадують шум російської бронетехніки, звуки обстрілів і те, як сусідські собаки билися між собою. Усе навколо наче збожеволіло.

Потім у Ірини був шок. Вона побачила, що її однокласник Андрій Вербовий, хлопець, який сидів поруч з нею з дитсадка і потім у школі, лежить на землі, закривавлений. Лише кілька тижнів тому вони разом йшли додому з торгового центру. Біля нього було кинуте на землю простирадло.

“Він лежав, весь скривився від холоду. Він дивився прямо на мене. Ми дивилися один одному в очі”, – розповідає вона. Ірина хотіла піти і накрити свого друга простирадлом, будь-чим, що може зігріти його. Але вона цього не зробила. “Було дуже страшно?” – питаю я.

“Це був не стільки страх, скільки розпач, – відповідає вона, – я тоді була дуже збентежена і, здається, не могла зрозуміти, як це сталося і чому мій однокласник лежав там на землі”, – відповіла вона.

Все відбувалося дуже швидко. До того ж вона щойно побачила, що серед чоловіків стоїть її син Славік. Його схопили окремо й побили, а потім поставили до інших. Коли Славік стояв у лінії, він побачив поруч кров на землі та почув розмову росіян про пораненого. Це майже напевно був Андрій Вербовий.

“Я чув, як вони між собою розмовляли, щоб його добити, бо він не виживе”, – згадує Славік. Він почав боятися за власне життя.

Ірина знайшла офіцера і благала за життя Славика. Солдат дослухався. Тоді він покликав українського інформатора – ймовірно, арештованого, який розколовся після розстрілу Віталія Карпенка – і запитав: “Він один із них?”

“Ні”, – пролунала відповідь. Славіка відпустили до матері. Людям сказали йти додому, але Ірина пам’ятає, що у неї було зловісне відчуття. “Я боялася, що трапляться жахливі речі”, – каже жінка.

Наступного дня, 5 березня, Андрію Вербовому надіслала повідомлення дружина Наталя.

“Де ти? Зі мною твій ланцюжок, амулет теж. Я тебе від усього поганого оберігаю. Ми за тебе молимось. Чекаємо твого дзвінка. Напиши нам хоча б два слова”.

На той час Андрій був уже мертвий.

Іван Скиба відчував, що час спливає. Пізно вдень 4 березня двох з восьми чоловіків, яких захопили разом із ним, застрелили. “Росіяни почали говорити між собою, що вони будуть з нами робити. Розмова була така: “Що нам з ними робити?”. Другий каже: “Добивайте їх, але просто винесіть, щоб вони тут не лежали”.

Чоловіків, що залишилися, вивели за ріг у маленький двір. З-під краю одягу Іван побачив тіло чоловіка, що лежав на невеликому бетонному майданчику. Його явно застрелили раніше. Росіяни почали знущатися зі своїх жертв.

“Вони насолоджувалися розстрілом, лаялися, говорили: “Ось і все. Тобі капут! – згадує Іван останній обмін словами з товаришами. – Ми попрощалися один з одним. Ось і все”. Серед тих, з ким він попрощався, був Святослав Туровський, хрещений батько його дочки.

За словами Івана, Анатолій Прихідько раптово вирішив втекти, але його тут же застрелили. Потім росіяни відкрили вогонь по інших. “Я відчув, як куля влучила мені в бік, – згадує Іван. – Мене поранило, і я впав”.

Іван не може точно пригадати, скільки росіяни там пробули, але це були скоріше хвилини, ніж години. Коли він відчув, що вони пішли, він ризикнув глянути з-під куртки. Подвір’я було порожнє. Тепер був його шанс. Він простягнув руку до ніг поряд із собою – ніг мертвого, якого він помітив, коли вони вперше зайшли на подвір’я. Він стягнув із чоловіка черевики, щоб взути на власні босі ноги. Потім він доповз до огорожі та переліз до сусіднього саду. Треба було подолати ще один паркан, перш ніж він зміг потрапити до будинку, покинутого господарями під час обстрілу.

Далі було ще одне жахливе випробування. У будинку Іван обробив рану антисептиком, який знайшов у ванній кімнаті, і перевдягнувся в одяг, який залишив господар. Він закутався в ковдру і спробував заснути. Але йому заважали голоси. Російські голоси. Виявилося, що в будинку також відпочивали кілька російських військових.

“Вони побачили мене і почали розпитувати, хто я і що я там роблю”. Він переконував їх, що він власник будинку і що його родина евакуйована. Його поранення, пояснив він, були результатом обстрілу. Солдати йому повірили, але сказали, що він не може там залишатися. Натомість вони сказали, що відвезуть його на свою базу для лікування. Назад на Яблунську, 144. “Мені було страшно, що буде далі – з одного полону в інший”.

Але Іванові пощастило. На базі бойові медики обробили його поранення. Якщо військові, які в нього стріляли, були ще поруч, вони або не бачили його повернення, або не впізнали його. Його розмістили разом з мирними жителями, які сховалися в бункері будівлі. Через кілька днів їм дозволили виїхати.

Тіла вбитих, які разом з Іваном захищали Бучу, весь місяць окупації лежали на подвір’ї, куди росіяни викидали сміття. Свою родину, яка ще ховалася від війни, Іван застав удома. Вони змогли втекти з Бучі, а згодом і з України до Польщі, але не від тягаря жахливих годин на Яблунській, 144.

Військова поразка змусила росіян відступити. Вони вийшли з Бучі 31 березня та попрямували на північ до кордону з Білоруссю.

Загарбники залишили по собі численні сліди своєї присутності. Від банальних – нецензурних графіті, надряпаних на стінах – до потенційно значущих. Ми знайшли військову дебетову картку солдата у будівлі на Яблунській, 144 та простежили її власника до Пскова на північному заході Росії, де розміщена велика база повітряно-десантних сил. Інші журналісти знайшли докази, що ведуть до тих самих підрозділів – 104-го та 234-го десантно-штурмових полків.

Житель Бучі знайшов мобільний телефон Івана Скиби, який залишили росіяни під час відступу. У ньому були записи дзвінків на кілька номерів у Росії. Дзвінки не пов’язують жодного з тих, хто телефонував, безпосередньо з убивствами. Телефон могли легко передавати один одному серед великої групи солдатів. Але записи розмов можуть допомогти звузити пошук злочинців до менших підрозділів у полках, які були присутні під час розстрілу Івана та інших.

Вбивства на вулиці Яблунській, 144 та в інших місцях Бучі є центром масштабного розслідування воєнних злочинів Міжнародним кримінальним судом та Україною. Українське розслідування очолює юрист, який донедавна був найбільш відомий розслідуванням випадків жорстокості в поліції країни. Показуючи мені місце злочину, Юрій Бєлоусов сподівається, що зловмисники зрештою постануть перед судом.

“Ці російські військові, які скоїли цей злочин, вони можуть бути десь у полоні”, – каже він, згадуючи недавній суд над російським військовополоненим, звинуваченим у вбивстві мирного жителя під Києвом. Але головними цілями розслідування є президент Путін і російська військово-політична еліта.

“Це було сплановано заздалегідь, – каже Бєлоусов. – Зверху було дано вказівку, як поводитися. Тож підозрювані будуть зверху, ті люди, які фактично розв’язали війну. Це як ланцюжок людей, чиї рішення призвели до вторгнення в Україну”.

Якщо тільки у Москві не зміниться режим, будь-яке неминуче судове переслідування виглядає дуже малоймовірним.

Якщо ж буде судове переслідування, то Іван Скиба буде життєво важливим свідком. Поки що він працює з поляком, який прихистив його родину. Фізично росіяни здаються далекими. Але є жах, який приходить вночі. “Ти прокидаєшся, бо чекаєш на цей постріл у голову. Є таке відчуття. Воно приходить, як хвиля”.

Коли ми ввечері йшли до сусіднього озера, я помітив, що до родини приєднався хлопчик-підліток. Він грається з сином Івана, який на кілька років молодший. Іван розповідає мені, що підліток — дитина його вбитого друга і хрещеного батька його доньки Святослава Туровського. Хлопець із мамою переїхав до Польщі разом із родиною Скиб.

Це ідеальний літній вечір – хлопці ловлять рибу. Іван прихилився до дерева й дивиться, як його дружина глядить їхню маленьку доньку. Але для Івана та його родини, для їхніх друзів Туровських, для всіх родин чоловіків з Яблунської, 144 вторгнення Росії та розв’язана нею війна змінили все.

Пригадую слова Ольги Прихідько, чий чоловік Анатолій намагався втекти, і на могилу якого вона щодня ходить з двома чашками кави – одну для нього, одну для себе.

“Коли мене ніхто не чує, – каже вона, – я називаю його по імені”.

День за днем ​​вона кличе його – гукає в порожнечу, яку лишила по собі війна.

Матеріал підготовлений за участю Софії Кочмар-Тимошенко, В’ячеслава Шрамовича, Ростислава Кубіка, Еліс Доярд та Орсі Собослай

ЗакарпатПост