Ніхто не хоче бути «москалем»: ігри, в які грають наші діти
Вони — наші покращені копії. Хоча ні, не так: вони в усьому кращі за нас. Наші діти, юні українці й українки. І те, як заповзято їхнє покоління зараз реагує на події, що відбуваються в державі, вселяє надію, що майбутнє в України є. І це майбутнє світле. Адже навіть у своїх іграх юні громадяни України відшукують можливість допомогти своїм батькам чинити спротив окупанту. І це не просто ігри у лікарів, будівельників чи доньки-матері. Якось дуже швидко учорашні дитсадівці та школярики перетворилися на цілковито реальних техніків-інженерів, майстрів-крафтерів, художників, парамедиків, блогерів та краудфандерів. Вони навчилися суміщати ігри та роботу, заробляти нехай невеликі, але гроші. І витрачати ці кревні не на пустощі чи смаколики. А інвестувати їх у бронезахист, розвідувальні дрони, «теплаки» і джипи, медицину та однострої. Це покоління, для яких ігри — це зовсім не гра. І ми, дорослі, маємо ними пишатися! – пише Армія Інформ.
«Реактор» на сонячних батареях
Так жартома назвали цей пристрій військовослужбовці однієї з механізованих бригад. Його самостійно спроєктував, сконструював та виготовив 15-річний львів’янин Захар Щурко. Юнак має добрий хист до певного напрямку технологій. І свій зарядний пристрій виготовив за кошти, які збирав разом із братом на новий комп’ютер та велосипед. Юний інженер каже, що «комп» звісно, хотілося, але те бажання зачекає. Зараз на фронті нашим воякам більше потрібні подібні пристрої, аби заряджати засоби зв’язку та іншу бойову апаратуру.
Хлопець розповідає, що ідея створення такої зарядної станції у нього виникла ще до війни. Вдома, мовляв, часто пропадало світло. А заводські подібні пристрої коштували чимало. То ж він вивчив номенклатуру деталей і спроєктував власний аналог, який коштує значно дешевше. Щось з деталей замовляв у Інтернет-крамницях, щось — купував у «Епіцентрі».
До слова, заряджається сам пристрій як від мережі 220В, так і від автомобільного прикурювала. Або ж від сонячної панелі. Ну а зарядити від цього «реактора» можна понад 15 мобільних телефонів, або ж «дрони» чи іншу техніку.
Військові, які отримали цей апарат у користування, задоволені. Працює зарядна станція тихо, позицій не демаскує на відміну від дизель-генераторів. До слова, такі конструкторські ініціативи юного львів’янина — більше хобі, ніж плани на майбутнє життя. Свою професію він бачить у небі: пілотом цивільної авіації. Але натякає, що військовий льотчик — це теж круто!
«Крафтери»
Подивіться на цю яскраву кампанію хлопчаків та дівчат. Цей знімок кореспонденту АрміяІnform прислали з відділу сім’ї та молоді Дрогобицької міськради. І ця компанія, кажуть міські чиновники, у владних кабінетах не вперше. Цього разу юні мешканці однієї з вулиць назбирали понад 2 тисячі гривень від продажу плетених власноруч браслетів, резинок та іншого краму. Гроші вони принесли, аби місто використало їх для допомоги Збройним Силам України.
Загалом же від початку широкомасштабної російської агресії юні дрогобичани «накрафтили» власними силами понад 20 тисяч гривень на допомогу нашим захисникам.
«Народні художники»
Як гадаєте, скільки може коштувати сучасне концептуальне мистецтво? Звісно, якщо художник зі світовим ім’ям, то одна картина може продатися на аукціоні за мільйони доларів.
Але, є і набагато коштовніші полотна. От, подивіться, на фото — там де багато хлопчиків та дівчаток зі своїми малюнками. Роботи юних художників присвячені ЗСУ. І усі вони знайшли своїх власників під час онлайн-аукціону, влаштованого Організацією Скаутства Європи в Україні та Благодійним фондом «Нескорена Україна». Юні художники, скооперувавшись, купили за вторговані від своїх робіт кошти для вояків Королівської бригади дронMaverick.
Картина юного художника може коштувати… як хороший бронежилет. Це підтверджують і наші друзі з Львівського оборонного кластера. Зовсім нещодавно вони із задоволенням допомогли 9-річній львів’янці Соломії Галаган укомплектувати бронезахистом українського вояка.
Львівський оборонний кластер — підприємство, що виготовляє бронежилети й безоплатно передає їх захисникам України. Для виготовлення одного бронежилета потрібно понад 5 тис. грн. Соломійка малює, то ж сама виставляла свої роботи на аукціон в Інтернеті й у такий спосіб заробила 6 тисяч гривень. Зібрані кошти юна мисткиня перерахувала на благодійний рахунок ЛОК. Соломійка вірить, що бронежилет захистить військового і, можливо, навіть врятує йому життя. Ну а команду підприємців розчулив вчинок дівчинки, і маленьку героїню запросили у гості. Голова правління ЛОК Максим Плєхов провів Соломійці екскурсію, розповів про виготовлення військових та медичних бронежилетів. На згадку про добру справу юна львів’янка отримала подяку від підприємства.
І якщо вірити повідомленням із соцмереж — така поведінка наших дітей, це не локальне випадкове явище. А загальноукраїнська хвиля активності юних патріотів. Ось, до прикладу, що пише моя колега з Харкова кореспондентка АрміяІnform Оксана Іванець…
Якщо не скажеш «паролів», то дістанеш звання «москаля»
Цього разу наша команда вирішила відвідати один зі звільнених населених пунктів неподалік Харкова, аби поспілкуватися з мешканцями щодо їхнього життя під час російської окупації — тут орки «хазяїнували» з перших днів широкомасштабної навали, але вже у березні сили оборони встановили тут контроль, витиснувши ворога геть.
Минаємо блокпост, а далі їдемо безлюдними вулицями напівзруйнованого селища. По обидві сторони дороги ще стоїть вигоріла російська техніка, місцями зустрічаються і знищені ворожим вогнем цивільні автівки — їхні господарі намагалися покинути населений пункт, аби врятувати життя.
Про їхню долю боюся навіть думати. Настрій, який останні 5 місяців і так залишає бажати кращого, падає до «мінусів».
Наша автівка рухається однією з центральних вулиць і вже незабаром натикається на новий блокпост. Він не передбачений в нашому маршруті, а його вартові викликають усмішку і чималу гордість… Контролюють пересування транспорту тут суворі, але справедливі 11-річні Артур та Назар. До війни хлопці ганяли м’яча на стадіоні, який зараз покритий ритвинами від снарядів після запеклих боїв, а тепер грають в зовсім недитячі ігри — щоденно, продовж останніх трьох місяців, перевіряють автомобілістів у своєму селі. Тут все по-справжньому — і укриття, вибудоване з автомобільних шин, і маскувальна сітка, яку друзяки знайшли в покинутому лігві орків, а самі вартові носять «розгрузки», які подарували їм українські військові, тактичні навушники, та вправно володіють зброєю, щоправда, поки що іграшковою…
А супроводжує юних захисників, не відходячи ані на крок, вартовий собака «Барік» — скорочено від модного зараз «Байрактар».
І хоча ми в однострої української армії, перевіряють нас, як і решту, на знання української, вимагаючи промовити непідвладні москальському язику «паляниця», «суниця», «Укрзалізниця». А якщо не скажеш «паролів», то дістанеш звання «москаля». А оскільки почуватись «москалем» ніхто не хоче, більшість автомобілістів таки дотримуються правил пересування через блокпост, хоча він і дитячій.
— Покажіть багажник!
Виходжу з автівки та виконую вимогу юних вартових, зі словами:
— Ми преса, у нас все офіційно. Ось, будь ласка, сумка, штатив, шоломи, «броніки» — все при нас.
Уважно оглядають, собака винюхує щось смачненьке в багажнику та починає весело вихляти хвостом — я завжди вожу з собою трохи корму для тварин.
— Усе добре, проїжджайте, гарного дня! — ввічливо прощаються юні захисники, але вже ми не поспішаємо покинути місце знайомства та продовжуємо спілкування.
Ці звичайні українські хлопці побачили за останні 5 місяців набагато більше, ніж будь-який дорослий житель Європи — вони дізналися, що таке війна в повному сенсі цього слова: вдосталь надивилися на російське «асвабаждєніє», коли були змушені тікати з рідного дому, аби залишитися в живих. Бачили страх та розпач в очах дорослих: у їхньому селі й досі скрізь валяється все те, що залишили після себе біглі окупанти.
— Оце ми знайшли біля хреста наприкінці вулиці. Це броніки, вони в крові. Ми їх забрали як трофей. — Ворушить ногою купу мотлоху Артур та показує табличку з прізвищем дохлого «орка».
А потім друзяки наперебій кидаються у розповідь. Вони із захватом, який притаманний лише дітям, описують, як страшно було, коли до села зайшли росіяни, як небо горіло багряним від роботи РСЗВ, як воно «падало» на голову, коли пролітали ворожі літаки… З простотою та дитячою безпосередністю розповідають, як по мирних людях працював ворожий снайпер та вбив сусіда, як росіяни виганяли з єдиного бомбосховища у селищі, яке розташовувалося в школі, місцевих жителів та безпардонно зайняли будівлю, як потім до їхнього класу прилетів снаряд…
Ця два юних українці — Назар і Артур, вже знають, чим відрізняється наша нація від орківської:
— Українці зараз боронять землю, а росіяни прийшли нас вбивати, українці захищають мирне населення, а росіяни прикриваються ним. Ми, українці — хороші, а москалі — то нелюди, їх складно вважати за людей!
Прощаючись з дітлахами, питаю, що б вони хотіли передати окупантам. Насупившись, Назар каже, що мама забороняє висловлюватися нецензурно та показує на шеврон на рукаві з красномовним написом «Москаль, п…й домой, пока живой!»
Покидаємо друзяк… Вслід лунає «Слава Україні!» Зупиняю автівку та відкликаюся «Героям слава!» Мовчки їдемо далі, але думки у нас схожі — ми, дорослі, мусимо перемогти заради них, заради Артура та Назара, заради наших дітей — заради нашого майбутнього!
Можемо закластися на що завгодно, але у кожному населеному пункті нашої країни, що мужньо б’ється з окупантом, ми можемо без зайвого напруження відшукати не один десяток таких юних і небайдужих. І кожен з них буде, без сумніву, яскравим свідченням того, що у майбутньому, про яке ми тільки що говорили, українська нація матиме той людський потенціал, що приведе країну до добробуту і демократії. Адже ті, хто з дитинства навчився емпатії, ставив собі цілі працювати не для себе, а для блага суспільства, будуть робити це і в дорослому віці. І так, вони ніколи не будуть «москалями». Бо Україна здатна виплекати справжніх людей, а росія лише «павликів морозових». У цьому прірва між нами, панове!
Фото авторів та з мережі Інтернет
