Як Шотландія приймає українських біженців: розповідь переселенки
У Великій Британії місцеві мешканці готові надавати притулок, ділитися їжею, меблями та іншими речами із біженцями з України, а уряд – забезпечувати житлом тих, хто через війну змушений був покинути свій дім.
Лучанка Ольга Максимяк разом із сином виїхала з України ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Зранку 24 лютого на Луцький військовий аеродром впали ворожі ракети. Ольга жила поруч, і того ранку її син неймовірно злякався. Рішення поїхати, каже, прийняла швидко, адже безпека дитини важливіша за все, – пише t1.ua з посиланням на insider-media.
Виїхали спершу в Польщу, де колишня коліжанка допомогла знайти тимчасове житло. А вже тоді – у Шотландію, де вже два роки мешкає сестра Ольги. Зараз лучанка живе у місті Глазго, волонтерить і допомагає іншим українцям влаштуватися у Великій Британії.
Про те, як вдалося виїхати в Шотландію, а також про особливості життя в цій країні Ольга щиро розповідає читачам.
Коли прийняла рішення їхати
Ми з дитиною виїхали ще 27 лютого з України. Я сама виховую дитину, розлучена. Ми жили на Гордіюк, недалеко від військового аеродрому, і вранці 24 лютого я взагалі не розуміла, що відбувається. Ще напередодні ми з партнерами організовували купу активностей для діток. А я навіть у перукарню сходила, пам’ятаю. Ми не вірили, що почнеться війна. Думали, що це паніку наганяють, що неможливо, аби в сучасному світі наші сусіди так жорстоко і підло на нас напали. А потім о сьомій ранку подзвонив мій колишній чоловік. Він тоді ще був живий. Каже, “вставай, почалася війна, я завезу тебе до мами в село”.
Я тільки встала з ліжка – як наш будинок почало трясти від вибухів. Дитина злякалася, у мене була паніка. Ніхто ж насправді не розумів. що робити, що буде. У селах люди взагалі не знали, що почалася війна. До мене дзвонила жінка і питала питання не першої необхідності. То я кажу їй, що війна почалася, і це недоречно. Вона дуже здивувалася, мовляв: “Ви що! Яка війна? Ми думали, що діти в школу не пішли, бо знову якийсь карантин”.
У мене є подруги – теж мами. І в спільному чаті одна з них написала, що має контакти перевізника, який возить за кордон. Тоді я подумала, що треба приймати якесь рішення. Адже невідомо, що буде завтра. Робота зупинилася, оскільки я працювала у сфері, яка не була пріоритетною в такий час. Почала шукати можливість у Польщі.
Мені допомогла Альона Трофимчук, лучанка. Вона допомагала багатьом українцям. Ми поїхали з сином, подругою та її дитиною. Була ще моя мама, але вона потім повернулася додому.
У Польщі нас поселили в апартаментах, які місцевий мешканець раніше здавав для туристів. У нас було, де зготувати їсти, душ, туалет, спальні місця, рушники, постіль тощо. Ми жили у Варшаві, бо тому, що там є візовий центр Великої Британії. А я хотіла потрапити у Шотландію – тут живе моя сестра.
Як вдалося потрапити у Шотландію
Коли я виїжджала, то не знала ще, чи потраплю в Шотландію. Британія взагалі дуже закрита країна. Щоб зробити візу у мирний час, потрібно було чекати з пів року, збирати купу документів. До того ж, це дуже дорого. А посольство Британії було зачинене ще за 3 тижні до повномасштабної війни.
Я думала, якщо не вдасться виїхати до сестри – можна поїхати у Німеччину, у Норвегію, куди на той момент вже виїхала моя подруга. Коли ми виїхали до Варшави – то навіть не розуміли, скільки часу доведеться чекати на документи, і взагалі, що буде.
Я почала заповнювати документи на звичайну візу. Сестра постійно дзвонила на британські гарячі лінії, які займаються питанням міграції. Структура, яка відповідає в Британії за це, називається Home Office. Там сказали почекати, адже питання, що робити з українцями, там саме вирішувалося. Чотири дні ми чекали відповідного рішення уряду Британії.
В перший день, коли відкрилася програма підтримки українських біженців у Британії, я заповнила туди документи. У Варшаві ми провели три тижні. На візу довелося чекати тиждень. Отримавши візу, ми полетіли у Об’єднане королівство.
Є три схеми для українців у Британії: the Ukraine Extension Scheme, коли з робочої візи можна було перейти на гуманітарну, програма “Home for Ukrainians” та сімейна, по якій виїхала я. По цій схемі, до речі, розширили перелік родичів, яких можна було запросити до себе, і тепер це може бути бабуся і дідусь, кузени, тощо.
У Шотландії “Home for Ukrainians” має два компоненти: суперспонсорська програма і тоді, коли українці можуть прямувати до хостів (сімей, які готові їх в себе приймати).
Якщо людина прямує до хоста, необхідно його знайти, і той хост має зареєструватися в спеціальній урядовій системі на місцевому рівні, пройти перевірку на те, чи відповідає його житло усім нормам безпеки для того, щоб приймати гостей з України. Уряд у такому разі платить хосту 350 фунтів в місяць за те, що вони надають житло українцям.
Зараз знайти хостів дуже важко – їх стає все менше. До того ж не завжди хости можуть вжитися з українцями, а українці із хостами. Є багато позитивних історій, але в той же час є негативні.
Суперспонсорська схема передбачає вже повну оплату допомоги біженцям від уряду. В такому разі люди прилітали в Шотландію, і їх селили вже не в сім’ю, а в готелі. Ця програма діяла до 13 липня, але її закрили, бо зрозуміли, що українців дуже багато. По програмі суперспонсорства видали 36 тисяч віз, а в’їхали станом на зараз 18 тисяч осіб.
Хоч програма і закрита, люди продовжують приїжджати, бо ж візи видані. Українців селять у готелях та на двох кораблях – в Единбурзі і Глазго. Тут забезпечують безкоштовне проживання, харчування. Крім того, у готелях постійно перебувають представники міської ради, які допомагають вирішити всі питання з документами – зареєструватися за місцем проживання, оформити дітей у школу, зареєструватися в медичній системі тощо.
На жаль, у готелях часто нема перекладачів, а багато українців, які приїжджають у Шотландію, не говорять англійською.
Медицина у Шотландії
Українцям, які приїжджають до Шотландії, слід бути готовими до того, що тут дуже погана медична система. Наші співвітчизники з місцевої діаспори до війни по кілька разів на рік їздили в Україну, аби пройти всі обстеження, зуби полікувати тощо. І це виходило навіть дешевше.
Медицина безкоштовна, але потрапити до лікаря майже нереально. Щоб отримати медичну допомогу, треба зареєструватися в general practice – щось на кшталт нашої поліклініки. Далі все вирішує лікар. Лікар сам приймає рішення, чи потрібне вам направлення до профільного спеціаліста, а чи ні.
Розкажу одну історію, яка багато що пояснює про британську медицину.
У мого сина боліло вушко. А в них тут все лікують парацетамолом. Спершу ми подзвонили до лікаря загальної практики, і він сказав приймати парацетамол. В сина була температура, біль не зник, тому коли за кілька днів у парку ми побачили швидку, то звернулися за порадою. І що ви думаєте? Вони також сказали приймати парацетамол. І ще капати в вухо оливкову олію. В суботу дитина починає плакати від болю. Я не могла його заспокоїти – не допомагав ні парацетамол, ні нурофен. Я подзвонила на швидку, і на лінії “999” (екстрена медична допомога) провела понад годину.
Я пояснюю, що дитина плаче, в неї температура, болить вухо, а вони мені задають питання по протоколу – чи дитина дихає, чи відкриті в неї очі. Зрештою, моя перекладачка кинула слухавку, і десь за 20 хвилин перетелефонував лікар. Він сказав давати дитині парацетамол, і якщо захочемо – зранку їхати в лікарню. Ніхто до нас не приїде – швидка на такі випадки не виїжджає.
Коли наступного дня ми поїхали в лікарню – довелося провести там 5 годин. Тільки через 5 годин прийшов лікар і оглянув мого сина. Я знову взялася пояснювати, що дитині вже три тижні болить вушко, і що постійно давати йому парацетамол я не можу. Лікар порадив подавати парацетамол ще три дні, бо візуально не побачив ніяких деструктивів.
Мені хотілося ридати. Так, в цій лікарні чудовий ремонт. Так, тут усе кольорове, усі ввічливі, і поки ми чекали, моєму сину дали печивко і сік. Але водночас, ніхто нічого не робив, аби йому допомогти.
Зрештою, я написала в чат, який створили українські медики. Там можна знайти лікаря, що надасть безкоштовну консультацію. За описаними симптомами вони сказали, що це може бути запалення лицьового нерва і порадили звернутися до дантиста. Зрештою, провисівши ще кілька годин на лінії “111” (це лінія медичної допомоги, але не екстреної, туди легше додзвонитися), я записалася до стоматолога, прийшла, назвала діагноз, який поставили українські лікарі, і тільки так отримала рецепт на антибіотик для дитини.
Платна медицина тут є, але вона неймовірно дорога. І чекати на платного лікаря також доводиться по кілька місяців.
Організації, які допомагають українцям у Шотландії
Я живу в Глазго – найбільшому місті в Шотландії. Ще коли була в Польщі – почала шукати нашу діаспору в Глазго.
“Асоціація українців у Великій Британії” – найдавніша організація. Вона була створена після Другої Світової війни, і має багато філіалів. Філіал у Глазго створений у 2014 році, коли в Україні почалася війна з росією.
До приїзду написала голові “Асоціації українців у Великій Британії”. Коли я до них прийшла, у них був мітинг на центральній площі. Я сказала, що хочу допомагати, і так фактично з перших днів почала допомагати діаспорі. Моя робота – вести соціальні мережі, часом допомагати в організації якихось подій. Я поширюю інформацію в різні пабліки з підтримки українців у Шотландії.
Це все волонтерство, ми не отримуємо за це коштів. Але завдяки цьому волонтерству я познайомилася із Шотландською радою біженців. Туди я теж подалася, як волонтерка, і допомагаю зустрічати наших українців, які прилітають у Шотландію по суперспонсорській програмі.
Я була волонтеркою ще в одній програмі з допомоги біженцям, і з 5 вересня мені там уже запропонували оплачувану роботу на роботу в рамках Ukrainian Programme.
Знайти роботу тут нелегко, адже при працевлаштуванні у Шотландії перевагу надають місцевим мешканцям. Навіть якщо ваше портфоліо буде таким самим або дещо кращим. Якщо не знати англійської, то знайти роботу у сфері, в якій ви працювали в Україні, і в якій будете відчувати свій розвиток, майже неможливо.
У організаціях, де я волонтерю, ми проводимо мітинги, щоб розповісти британцям про ситуацію в Україні. Ми постійно наголошуємо на тому, що війна в Україні триває, розповідаємо про звірства нашого ворога. Організовуємо благодійні заходи, під час яких збираємо кошти і на Україну, і на потреби біженців з України тут.
Гроші
Британія – дуже дорога країна. Пригадую, коли ми приїхали, зайшли в автобус і проїхалися 10 хвилин. Я розплачувалась українською карткою, а курс ще тоді був 38 гривень за фунт стерлінгів. В мене з картки зняло майже 300 гривень…
Соціальну допомогу одразу не дають. На неї потрібно чекати 5-6 тижнів з дня реєстрації. Її розмір залежить від ваших сімейних обставин. На розмір виплати впливає те, чи ви один, а чи з дитиною, чи вам менше 25 років, а чи більше тощо.
В середньому на одну людину в місяць виходить 324 фунти стерлінгів. Це не дуже великий розмір доходу, і його мало на що вистачає.
Оренда житла
Зняти житло у Шотландії не так просто. Люди, які приїхали по сімейній схемі, спершу живуть у родичів. Але родичі також не були готові до того, щоб у них постійно хтось жив.
Я орендую житло, але мені просто пощастило, бо власниця цього житла знає мою сестру. Крім того, це жінка, як допомагала українцям чимало – вона з Польщі. Ця жінка розуміла ситуацію і не просила в мене кредитну історію, бо розуміла, що в мене її нема.
Я самотня мама, і держава допомагає мені оплачувати житло, а вже комунальні послуги я оплачую сама.
Ціни на оренду житла дуже різні, і залежать від району, в якому ви його орендуєте. Є чотири райони – A, B, C, D. І відповідні класи житла. Клас “А” – найдешевший, я орендую житло класу “А”.
Тут є особливий вид комунальних послуг – council tax. Люди думають, що це податок, але це не так. Це оплата за те, що ви користуєтеся водою, за те, що в вашому районі вивозять сміття тощо. Що дешевший клас житла – то менша оплата за цю послугу.
Щодо життя у хостів – спочатку ця програма передбачала, що українці житимуть у місцевих людей півроку, і за цей час знайдуть роботу, влаштуються і зможуть самотужки оплачувати житло. Але якщо цього не трапилося, біженці можуть попросити хоста продовжити термін перебування, і якщо хост погоджується – уряд може продовжити час проживання максимум на рік, і оплачувати ці 350 фунтів.
Люди, які приїхали по суперспонсорській програмі і мешкали у готелях, можуть цілком безкоштовно отримати соціальне житло від міської ради. Їм шукають квартиру, роблять ремонт, встановлюють побутову техніку, стелять килими і купують постіль. Туди можна просто приїхати і жити. Люди нічим не переймалися. Поки таке житло ще було…
Річ у тім, що зараз немає вільного житла. Люди продовжують жити в готелях по 4 місяці і більше, і не знають, що робити далі. А коли людина живе в готелі – вона по суті бездомна. Тут є таке поняття, як proof of address. Щоб знайти роботу, вступити на навчання, зробити картку в банку – потрібне підтвердження адреси.
Погода
Шотландія красива, але погода просто жахлива. Тут постійно ідуть дощі. Коли кілька днів поспіль світить сонце – це рекорд.
Клімат дуже відрізняється від нашого. Через постійні дощі вологість повітря велика. Дмуть вітри. І для наших людей, особливо тих, хто має проблеми з тиском, може бути важко.
Тут мало людей ходить з парасольками, тому що вітер настільки сильний, що ту парасольку здуває разом з тобою. Люди носять дощовики, або куртки, що не промокають.
Як шотландці ставляться до українців
Вони підтримують. Багато шотландців відкрили двері своїх домів для нас. У багатьох благодійних організаціях працюють шотландці. У мене, наприклад, була квартира без меблів, і я отримала шафу, стіл, ліжко для дитячої кімнати і комп’ютер дитині, хоча ми навіть не просили. У нас не було нічого, а люди допомогли нам.
На вулиці, коли ти кажеш, що з України, людям нормально висловити тобі співчуття і попросити дозволу обняти.
Ми дуже різні. Наприклад, у нас, коли ти питаєш, як справи, то очікуєш, що людина буде тобі розказувати про те, що в неї нового в житті, ділитися радощами, проблемами тощо. У Шотландії ж це просто спосіб ввічливо привітатися.
На кожному кроці тут говорять “дякую” і “будь ласка”. Якщо ти цього не робиш – ти не ввічливий.
У шотландців дуже чітко поставлені особисті межі. Так, вони не мають звички працювати понаднормово. Це вважається тут неприйнятним, і це роблять здебільшого люди, які приїхали з інших країн.
Чай – це для них мастхев. П’ють традиційний чорний чай. Щодо кави теж дуже цікаво. Нормальну заварну каву можна знайти, але вона дорога. Шотландці п’ють звичайну розчинну каву. І “нескафе” з молоком – це те, з чого починається їх ранок.
На офісах нема кавомашин. Вони є або в дорогих салонах, або в місцях, де працюють українці (сміється – ред.).
Підтримка є, ми її відчуваємо, і насправді дуже круто, що доволі закрита для світу Британія відкрила свої двері і свої серця для українців. Я не хочу залишатися тут назавжди. І більшість українців, які сюди приїхали, теж не хочуть. Але зараз я не готова сказати, коли зможу повернутися додому.
