Справедливі помирають легко: поховальні обряди Карпат на давніх фото
Смерть завжди викликала острах. Тож і ритуалів, пов’язаних з випровадинами небіжчика, в наших предків, які проживали в Карпатах, завжди було багато.
Надто на Закарпатті, де традицій дотримувалися особливо ретельно. Вночі біля небіжчика влаштовували ігри, а на цвинтар труну навіть влітку везли саньми, в які запрягали волів або корів, йдеться у матеріалі видання ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ.
Час везти на хотарь
Старші люди готувалися до смерті заздалегідь. Для цього тримали у хаті «сусік» – спеціальну шафу з речами, які знадобляться під час похорону. Якщо людина померла несподівано, казали: «Ґута го вбила». А ще лаялися: «Ґута би тя вбила!». Старим і вже немічним, які ставали тягарем для сім’ї, навіть допомагали померти. Їх вивозили за село «на хотарь» і там лишали напризволяще. Дотепер можна почути: «Час діда (бабу) везти на хотарь».
Коли бачили, що смерть настане скоро, кликали священника. Піп ніс на шиї «причастя», в руках тримав хрест, а паламар, що йшов слідом – кадило. Дорогою вони ні з ким не віталися і не розмовляли. Священнослужитель сповідав хворого, причащав, мирував і читав «елей» – останню молитву. Відтак відкривав над ним Євангеліє і дивився, скільки «червоного письма» на сторінці. Якщо мало – жити залишилося зовсім недовго.
Бувало, людина довго мучилася і не могла спокійно спочити. Тоді її ставили посеред хати, відчиняли вікна і двері, розстібали ґудзики, розв’язували вузли на одязі. До рук ставили свічку – щоб освітлювала дорогу на тім світі. Присутнім забороняли голосно плакати, щоб не заважати душі вийти з тіла. Вірили, що чесні й справедливі мають легку смерть, а лихі й злі помирають важко. Звертали увагу і на час упокоєння. Дослідник Лука Дем’ян писав: «Як умре зорями, то добре, а як вечером – то грішний». Або: «Хто би умер від Великодної п’ятниці до Фоминої неділі, той піде до царства, бо тогди є царство утворено».
«В чому сся вінчав, в тому сся й скончав»
Тіло небіжчика мили. Для цього кликали «налажених на вто людий». Вони приносили з цвинтаря чи церкви велике дерев’яне або бляшане корито, яке називали «трупарнею» чи «ґалибою». І сьогодні можна почути у лайках-прокльонах долинян і бойків: «Йди до ґалиби!», «Ґалиба би тя взяла!». Тіло можна було мити не швидше, ніж через дві години після смерти – небіжчик ще міг «прокинутись».
Жінок мили та одягали жінки, чоловіків – чоловіки, дітей – хрещена мати, «маточка», «нанашка». Стригти нігті чи волосся, зашивати одяг заборонялось. Якщо хтось ступить на місце, де вилили «мертву» воду, сильно занедужає чи помре. Корито перевертали догори дном і залишали, доки небіжчика не відвезуть з двору. В деяких селах корито намагались якнайшвидше віднести до церкви чи на цвинтар – інакше в хаті знову буде смерть. Використані атрибути – гребінець, мило, рушник – ставили в труну чи закопували у глухому кутку.
Небіжчицю одягали в нову довгу домоткану вишивану білу сорочку – «довганю» – та білий фартух. Жінки-бойкині зберігали «на смерть» свій весільний одяг, а долинянки – весільні сорочки. Побутувала приказка: «В чому сся вінчав, в тому сся й скончав». На Гуцульщині померлу завивали в перемітку, знімали з неї прикраси й накривали білою тканиною. На голові заміжніх зав’язували хустку, які в різних районах називали по-своєму: «ширинка», «кистемен», «платина». При цьому робили тільки один вузол – якщо зав’язати подвійний, вдівець «ниґда ся не вженить».
Померлих чоловіків одягали в полотняні штани – «ґаті», «нагавіці», сорочку та «лайбик» . У деяких селах Іршавщини використовували сорочку, у якій людину застала смерть. Головні убори – «клебаню», «крисаню» – клали поряд або на груди. Верхній одяг і пояс не давали. Хоронили босими, лише у чорних шкарпетках – це означало належність до потойбічного світу. Руки складали на грудях навхрест. Якщо у небіжчика не закривався рот, лице підв’язували марлевими ганчірками. На відкриті очі ставили копійки або закривали їх за допомогою теплої води. Якщо одне око залишиться напіввідкритим, невдовзі в сім’ї хтось помре. Коли тіло застигало, «ряндочки» знімали й клали в труну.
Смерть малих дітей була звичним явищем. Коли помирала дівчинка, її вбирали у біле платтячко. Тіло клали на стіл. Великої уваги йому не приділяли. Чеська етнографка Амалія Кожмінова зауважувала, що поряд із тілом могли виконувати різні роботи – наприклад, замішували тісто. У деяких селах померлим діточкам під голову клали хрестик. Часто в труні лишали іграшки, щоб душа на «тому світі» мала чим гратись, або писанки – якщо дитина померла на Великдень.
Неодруженим дівчатам і хлопцям влаштовували «похорон-свальбу». Вірили, що вони повинні мати пару, інакше їх «там» не приймуть. Незаміжніх дівчат одягали як наречених – у білу сорочку чи весільне плаття з фатою. Біля небіжчиці збирались її подруги, які розплітали й розчісували волосся, прикрашали голову стрічками, одягали барвінковий вінок. Долиняни плели дві коси й клали на груди. Труну прикрашали квітами та хмелем, що символізували весільні радощі, ставили дві вінчальні свічки. Хлопцеві на голову клали «кресаню», «клебан», до якої кріпили вінок з барвінку, букетик воскових чи паперових квітів – «боґрийду». Інший вінок давали його нареченій. Іноді робили весільний прапор – «курагов». На праву руку неодруженим і малим дітям одягали перстень з воску чи тіста. Їм давали білі шкарпетки. Руки не складали на грудях, а клали вздовж тіла.
Чоловікові – люльку, дівчині – голку
Труну замовляли в майстра, який не боїться нечистої сили. Міг працювати над нею навіть в неділю чи свята. Допоки труна не була готова, тіло ставили на дошки, які лежали на стільцях. Їх встеляли сіном і накривали білою плахтою. Трохи сіна з-під мертвого на Бойківщині ховали, щоб при необхідності обкурити хворого з родини та відігнати дух мерця.
Бойки та долиняни називали труну «деревище», гуцули – «трунвою», в деяких селах казали «копоршів». Бойки, виготовляючи «деревище», використовували дерев’яні чопи, якими також прибивали кришку труни. Робили це для того, щоб померлий не поранився, вилізаючи з труни на другому світі. Стружку від тесання дощок і сіно клали на дно. Відтак стелили білу плахту, за нею подушку, набиту отавою або соломою. В окремих селах Іршавщини старі жінки на виготовлення «парни на смерть» збирали власне волосся. Під подушку стелили довгий вишитий рушник. Тіло накривали білим полотном, «веретою», на якому вишивали чорні хрестики, згодом вкривали тюлем.
Боржавські долиняни клали померлому до рук хустинку, дерев’яний хрестик чи свічку. Жінкам давали вервицю – «ружанець». Між пальці вставляли монети, щоб при переправі на «той» світ душа мала чим заплатити перевізнику. У «копоршів» лишали образки святих, молитовники або одну сторінку з них. Могли також ставити улюблені речі й інструменти небіжчика, щоб він за ними не сумував. Бойки до труни чоловікові нерідко клали «піпу і доган» – люльку та тютюн. Амалія Кожмінова вказувала: «Дівчині-швачці в труну клали голку і полотно».
Коли тіло помили й одягнули, давали знати паламареві, щоб йшов дзвонити. До похорону це треба було робити щодня в усі дзвони рано, опівдні та ввечері до заходу сонця. Якщо помирала дитина, дзвонили лише в один дзвін.
Небіжчика «охороняли», біля нього постійно мусив хтось сидіти. Щоб до хати не проникла босорканя – відьма, яка прагнула взяти для своїх нечистих справ хоч щось із «деревища». Не пускали кішок, собак і курей – їх вважали нечистими. Ймовірно, справжня причина – щоб тварини не погризли мерця. Поряд увесь час горіла одна велика свічка в склянці з пшеницею чи «тройця».
Рідним, котрі жили з небіжчиком в одній хаті, забороняли допомагати при підготовці до похорону чи «псавтирі». Вони не могли ні прибирати, ні готувати їжу – бо потерпнуть руки. Зі стін знімали вишивані рушники, застеляли або обертали дзеркала. Це свідчило про жалобу і мало вберегти небіжчика та родину від потойбічних сил. У бойківських селах Воловеччини, Міжгірщини, в деяких селах Іршавщини та Мукачівщини в оселі покійника зупиняли годинник – щоб всі бачили, коли людина спочила. Бойки знімали з себе прикраси, а на шию в’язали чорну стрічку. Чоловікам небіжчиці не можна було голитися, синам – носити головні убори. Так односельчани розуміли, що в родині хтось помер.
Ігри при небіжчикові
Якщо смерть сталася вдень, то ввечері готували «псавтирю», «савтирю». Якщо ввечері, «псавтирю» робили на другий день, а ховали на третій. Родичі давали знати про сумну подію дякові та людям, що читають «Псалтир». Після молитви подавали вечерю. Випікали ритуальний хліб, схожий на паску, лиш без прикрас – «панахиду». Весь час у ній горіла свічка. Під час молитви «Упокой Христе» дяки хитали «панахиду», всі інші тримались один одному за плечі. Так виражали причетність до молитви.
На Закарпатті при небіжчикові влаштовували ігри, в яких брали участь односельці, незалежно від віку. Це робили вночі після «псавтирі» в кімнаті чи надворі. Іноді учасники переодягалися, гримувалися, мали завчені слова та певний реквізит. Але допускалась і повна імпровізація.
Наприклад, гра в «Лопатки». Одному учаснику зав’язували очі. Решта по черзі били його дерев’яними лопатками по спині. Той мав відгадати, хто його вдарив. Якщо вгадав – той, хто бив, сам ставав із зав’язаними очима. Амалія Кожмінова описує гру «Дід і Баба»: «Фіґлярі – дідо та баба – два хлопчики, замасковані, жартують, проводять траурні ігри веселого характеру, бігають у хатині мертвого, який лежить на сіні, на лавці біля столу, прикритий плахтою до підборіддя. Вони роблять смуток веселим, радіють, що душа померлого вже на небі – подалі від цього порожнього світу, сповненого жалоби, нещастя та відчаю». Етнограф Юрій Жаткович писав, що забав при мерцеві надзвичайно багато: «Ож цілу книжку мож би из нима написати».
Яму на «теметові» – цвинтарі – копали «ямаші». Робили це лише у день похорону – порожня через ніч яма могла спричинити ще одну смерть. Нежонатим хлопцям не можна було копати яму і нести труну.
На санях, запряжених волами
Похорон починався опівдні. «Церківник» дзвонив у всі дзвони, скликаючи односельців. Першими приходили піп з дяками. Священник одягав чорні ризи, білі – тільки у Великодній тиждень. Тоді ж з церкви брали й білі «павіси» – церковні хоругви. На «опровід» сходилися близькі, родичі, знайомі та сусіди. Одягалися скромно, у все чорне чи темне. Жінки мусили мати на голові чорну хустку. В поодиноких селах дівчата не йшли на похорон – боялися, що не вийдуть заміж. В хаті відспівували «Панахиду» за упокій душі. Священник кропив тіло свяченою водою. Небіжчика виносили з хати вперед ногами, на кожному порозі тричі вдаряли труною об поріг – після цього душа не турбуватиме рідних. Якщо нести вперед головою, смерть може повернутися.
Із закриттям домовини тіло перестає чути та бачити. Перед цим на одязі розв’язували всі вузлики. В селах верхів’я річки Уж, коли труна була вже на вулиці, з хліва випускали худобу, аби та не «бановала» – не сумувала. Везли на санях «дьолоґах», запряжених волами чи биками, подекуди коровами. Волів вважали «чистими» тваринами, бо ті мають душу. Коней навпаки називали «чортовою худобиною». Бойки у селі Верхні Ворота прив’язували волам до рогів червоні хустки, а на зворотній дорозі вивертали ярмо. Сани використовували навіть улітку, бо колеса на возах мали обручі, які голосно гримлять.
Не заглядайте у могилу
На «теметові» продовжували молитися. Після «Панахиди» і молитви «Со духи праведних» труну опускали в яму. Хоронили ногами на схід сонця, священників – навпаки, обличчям до своєї пастви. Піп брав мотику і «печатав гріб» – перехрещував могилу, зішкрібаючи трохи глини з чотирьох сторін ями. Якщо священник довго дивитиметься в яму, в селі часто помиратимуть люди. Близьким родичам не радили заглядати в могилу, щоб не померти самим.
В яму кидали все спорядження покійника: мірку, перекладини, «ґалибу» та ганчірки, якими його перев’язували. Далі священник висипав попіл із кадила та виливав свячену воду, кидав посудину з-під свяченої води та гілки самшиту, якими освячував яму. Рідні та близькі кидали до могили по кілька грудочок землі. Співали «Вічную пам’ять», «ямаші» починали закопувати могилу. Опісля ставили дерев’яний хрест, найчастіше з дуба, на якому було вирізане ім’я похованого. Дату смерті вказували не завжди. Бойки Воловеччини обсівали гріб маком, щоб мертвий не повернувся, могилу не прикрашали. Інколи садили дерева: березу, дуб, сливу чи шовковицю, подекуди – барвінок. Якщо гріб завалювався, казали, що людина була грішною. Особливої пошани до могил не було.
В хаті небіжчика влаштовували останню поминальну вечерю – «комашню». В ній брали участь близькі родичі, друзі, сусіди, «ямаші», інколи піп із дяками. В деяких селах Закарпаття на поминки запрошували всіх, хто був на похороні. На Бойківщині після «комашні» люди знов сходилися на «відсвічованя». Там, за словами Луки Дем’яна, «бавилися щи гірше, як первої ночи, бо вже дяків не є».
На другий день після похорону мили одяг небіжчика, а також все, що використовувалося під час «псавтирі», похорону та «комашні». Потім цей одяг роздавали бідним. Жалобу тримали рік. Рідні носили чорний одяг, а жінки – ще й чорні хустки. Не можна було одягати червоне, влаштовувати чи відвідувати весілля, танці, веселощі. За маленькими дітьми жалобу не тримали взагалі. «Псавтирю» влаштовували на 40-ий після смерті день та через рік. Тоді обов’язково читали «Псалтир» і збирали гостину.
У публікації використано дані з досліджень поховальних обрядів на Закарпатті Михайла Тиводара, Іванни Черленяк, Василя Коцана, Амалії Кожмінової, Федора Потушняка, Юрія Жатковича, Ореста Сабова, Луки Дем’яна.
МИХАЙЛО МАРКОВИЧ, філолог, дослідник історії
Фото: Богуміл Вавроушек, Sbírka Národního muzea, Praha, Česká republika