Валентин Писар із Рахівщини відроджує справу предків: хлопець має власну отару гуцульських овець меринос
Вівчарство завжди було добре розвинене у гуцулів. Адже недаремно продукцію, яку отримують вівчарі, називають зараз «білим золотом Карпат». Смачна бринза, будзь, овече молоко, сир – цими та іншими смаколиками обов’язково хоче поласувати кожен, хто подорожує горами, приїжджаючи в туристичну подорож на Закарпаття.
Проте були певні часи, коли професія вівчаря стала поступово занепадати – як і всі інші жителі України, гуцули прагнули більш зручного та легшого в плані цивілізації життя. Тих, хто добре знався на цій справі, ставало дедалі менше, а молодь не дуже хотіла займатися досить непростим та тяжким ремеслом. Можливо, вівчарство таки б зовсім зникло як вид стародавньої професії. Але все ж таки в Карпатах є представники нового покоління, які дійсно хочуть відродити справу своїх предків.
Один з таких – Валентин Писар, молодий підприємець, який проживає на Закарпатті, в селі Білин. Хлопець має власну отару з 20 голів худоби, в якій є й дорослі, й молоді вівці. Порода – переважно власна, гуцульська – мериноси, які дають багато цінної шерсті та молока. Бо саме вони найкраще приживаються та ростуть на схилах Карпат.
Цікаво те, що у родині самого Валентина ніколи не було так званих професійних вівчарів, та й сам він за базовою освітою – музикант. Свого часу закінчив навчання в Івано-Франківську, обравши спеціальність викладача музики. Яким же чином поєднується у нього такі, здавалося б, непоєднувані речі? А все дуже просто. Як каже сам Валентин – треба мати бажання до цієї справи і любити її. Інакше на ефективний результат очікувати не можна. Адже пасти овець і не мати хисту до цього – це зовсім нереально.
А що стосовно фінансового аспекту питання? Звичайно, все має свою ціну. Запашну та соковиту траву дарує природа Карпат, але при цьому треба оформити у власність ділянку для проживання та випасання овець. Звичайно, необхідно збудувати кошару, де зимуватимуть дорослі вівці та маленькі ягнятка. А ще потрібно домовлятися з професійними чабанами, які утримують овець влітку на гірських полонинах. Їхня праця також оплачується – за кожну вівцю за літо вони беруть 400 гривень, а якщо вівці залишаються ще й на осенівку, то треба буде доплатити іще 200.
Так звана віддача – продукти, які виробляються з овечого молока. У Валентина налагоджений збут – як у своєму селі, так і через знайомих в Угорщині. В середньому ціна сиру вартує зараз 200 гривень. І якщо врахувати, скільки праці та сил вкладено в ці продукти – то можна зрозуміти, що така ціна ще не дуже велика для екологічно чистого товару.
Трохи складнішими є справи з шерстю. Зазвичай з неї роблять вовняні нитки для в’язання і приготування ліжників. На жаль, напрям цього ремесла теж потроху занепадає – старі майстрині повмирали, нові не дуже поспішають його опановувати. А ті, хто ще займається цією справою, намагаються тримати власних овець, щоб мати безкоштовну сировину для ліжників.
Тому, щоб отримувати помітний зиск зі своєї отари овець, бажано, щоби вона буда більшою за кількістю. Але при цьому не треба забувати про те, наскільки важка така робота. Валентин обходить своє хазяйство сам, і добре знає ціну кожній копійці. Тому він дуже сподівається на допомогу держави, яка обіцяє компенсацію в 300 гривень за яру вівцю. Як каже молодий господар – якщо буде така допомога, то вівчарство буде розвиватися й надалі, бо ґазди стануть більш зацікавленими у цьому.
А поки сам Валентин досить добре вправляється. Не кидає він при цьому і своє творче ремесло. Як випадає слушна нагода – співає коломийки про своїх овець, або пише музику, підбираючи на синтезаторі вічні мелодії вічних Карпатських гір.
