«Ножиці», яким 100 років, або історія про старі речі закарпатців
Часто ми буваємо свідками того, як предмети нашого побуту, що вже своє відслужили, ідуть на звалище. Потім колекціонери ходять по селу і випрошують стару праску, лампу, підсвічник… Адже один такий предмет у сучасному інтер’єрі створює особливу атмосферу присутності чогось теплого, справжнього, насиченого духом наших предків, такого, що передає їхню причетність до сьогодення.
безкоштовно • 050 222 50 50, вайберКужіль, веретено, бойовий топірець, повішений на стіні, мисливська рушниця позаминулого століття у хаті демонструють гостям присутність родинної історії тут і тепер, показують прив’язаність господарів до свого коріння, додають затишку та особливого шарму.
З іншого боку феншуй та вчення про багатство і можливості розбагатіти твердять, що у хаті постійно треба звільняти місце для чогось нового, красивого, розкішного. Адже розкіш не прийде туди, де для неї немає місця.
Мудрі люди намагаються поєднати минуле із сучасними вченнями та викидають із хати не все старе. Звісно, зберігати у себе пральну машинку RIGA-8 ніхто не буде. А от щось із переліченого мною вище можна зустріти у супер сучасних модерних будинках. Василь Гергель, наприклад, житель Довгого, навіть невеличкий музей зробив у себе вдома. У Сухій колекцією древніх предметів може похвалитися Михайло Попик. У кількох школах нашої громади теж зберігаються німі свідки нашої історії.
Колись, ще років п’ятнадцять-двадцять тому, у Довгому був справжній музей. У старій хаті по вулиці Михайла Машкіна, поруч із школою мистецтв, зберігалися не тільки інструменти, посуд, одяг, столи, лавиці, скрині (лади)… Тут було відтворено житло наших прадідів таким, яким воно було у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. У важкі дев’яності роки музей виявився нікому не потрібним. Той, хто мав ключі, кажуть люди, вивіз цінні речі за кордон і там їх продав. Я стверджувати цього не буду, бо не бачив і жодного разу у ті часи не їздив «робити бізнес» ні в Югославію, ні в Польщу, ні в Угорщину.
Як би там не було, а село лишилося без старої унікальної хати та без музею. Великий снігопад 2000 року проломив дах і спричинив подальше руйнування будівлі. А все, що було всередині і не було вивезене, частково потрапило у середню школу. Переважно це були вироби з дерева, які згодом знищив шашіль…
Сумно про це говорити, але треба.
Так само сумно говорити про те, що наші земляки викидають на сміття старі фотографії. Ті люди, які колись фотографувалися, сподівалися, що залишаться хоча б на знімках. А їхні діти і онуки спалюють чи позбавляються частини свого минулого. Бо більшості із тих, хто на тих світлинах, не знайдеш потім ні у Вікіпедії, ні на сторінках Фейсбуку…
На цій світлині, що її публікую тут, старі ножиці. Але це не просто старі ножиці – це ножиці, якими мій дід Іван стриг колись своїх дітей, у тому числі і мого тата. Татові 86 років, він наймолодший із дідових чад. Усі інші уже у кращих світах. А ножиці залишилися. Їм, за приблизними підрахунками, близько сотні років. Мало того, нині я ними стриг свого тата і він у цей час згадував своє дитинство.
Звичайно, ці ножиці стрижуть гірше і довше, ніж машинка Мар’яни, яка сьогодні ж стригла і мене. Звісно, відкривати перукарню з цими ножицями я не буду. Але ж, погодьтеся, як багато емоцій може викликати цей раритет. Скільки всього можна дізнатися за якихось тридцять хвилин процесу стрижки. Це просто неймовірно!
А у вас, друзі мої дорогі, є щось подібне вдома?
PS. Казали мені нині кілька разів, що очікують у рубриці «Тема вихідного дня» чергової публікації про церкву і міжконфесійні стосунки. Дехто очікує цих моїх роздумів та досліджень з трепетом і тривогою, дехто просто з цікавістю. Але ж… Не церквою єдиною…