Прощавай, Воїне
Сьогодні сонце світило якось по особливому яскраво. Воно ніби розплющило очі після вчорашнього сну, після шаленого холодного вітру, що гнав пилюку та краплі геть невесняного дощу у обличчя перехожих. Сонце нині широко розкинуло промені-руки аби востаннє обійняти Івана Романа, нашого земляка, Героя, що загинув за Україну. Але обіймало воно не тільки його, але і всіх тих, хто вийшов провести воїна у його останню дорогу.
Іван народився у 1965-му році. Він найстарший із тих, над чиїми могилами на нашому цвинтарі тріпотить державний прапор – символ нескореності нашої нації, символ держави, за яку віддали життя наші Герої, знак їхньої причетності до наближення великої Перемоги над московськими окупантами.
Іван Роман устиг за свої п’ятдесят вісім років зробити, побачити, пережити, перестраждати дуже багато. Він побудував хату, виховав разом із дружиною двох чудових синів, посадив не одне дерево… Він був майстром «золоті руки». Умів робити все, робити якісно, добротно…
Іван одружився із моєю двоюрідною сестрою Анею. Було літо, була радість, було сонце, як оце нині. І більш щасливої пари на той день у світі не було.
Молодята оселилися на Гірках, у батьків Ані, у мого стрия Федора – це перша хата біля моїх батьків. Іван часто спілкувався з моїм татом. Ділився з ним радостями і болями, тривогами і сумнівами, здобутками і втратами… Особливо у останні десять років. Тому тато знає про Івана набагато більше, аніж я. Але хіба це має значення тепер?
Можливо, я міг би сказати про Івана більше… Але не скажу – перекажу те, що про нього говорили сьогодні. І не тільки мій тато, багато чоловіків, з якими довелося спілкуватися нині на П’яцу.
Це був скромний і непублічний чоловік. Фотографуватися не любив – портрет на хрест виготовити виявилося великою проблемою. Із єдиного фото на фронті, зі знимки в повен зріст у камуфляжі з автоматом таки щось зробили – але то не дуже якісне…
Це був порядний і безвідмовний чоловік. Завжди готовий допомогти, підставити плече, подати руку.
Це був безмежно добрий і світлий чоловік, люблячий батько, щасливий дідусь…
Мені важко уявити Івана воїном із залізним характером і сталевими нервами. Він би не міг убити навіть ворога.
Командування ЗСУ мудро доручило Іванові бути сапером – мінувати і розміновувати. Він добросовісно виконував свою роботу із червня минулого року, коли добровільно зголосився піти на фронт. Піти, щоб повернутися Героєм.
У одній із давніх розмов із моїм татом Іван якось із розпачем і болем сказав: «Якщо я помру, то і плакати за мною буде нікому…»
Але вийшло по іншому, Іване. Плакало нині все село. Дружина Аня приїхала поплакати за минулим вашим щастям із Лондона. Зійшлися рідні, друзі, кумове, яких ти мав так багато. Прийшли побратими зі зброєю в руках. Прийшли учні ліцею та гімназії. Прийшли ті, хто любив тебе і кого любив ти. Приїхав духовий оркестр… Прийшли ті, хто підтримував тебе у важкі хвилини, хто користувався твоєю добротою, хто йшов по життю поруч, хто вірив, що ти повернешся з цієї клятої війни живим.
Прийшли, аби подякувати тобі за те, що маємо можливість ходити на роботу, спати під виття сирен, але без вибухів, вчитися в школі, ходити до церкви і молитися, що можемо співати «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!» на повен голос, хоча і не в усіх місцях… Що можемо жити повноцінним життям, хоча і з певними обмеженнями. Але можемо ЖИТИ!
Дякуємо тобі, воїне!
І прощавай, безмежно добрий чоловіче Іване…
