«Я стикався з кадирівцями у відкритих боях. У мене немає й не буде до них жодного жалю…», – Сергій, позивний «Донбас»
128 бригада в обличчях: сьогодні знайомимося з Героєм Сергієм, позивний «Донбас», він кулеметник штурмового підрозділу.
– Моя мама українка, а тато чеченець. Він був польовим командиром у армії Джохара Дудаєва й загинув при обороні Грозного взимку 1995 року. Мені був рік, тому я знаю його тільки по фотографіях. У батька було ще п’ятеро братів, і всі вони воювали проти росіян у армії Дудаєва. Вижив тільки один. Він пройшов першу й другу Чеченську війни, а пізніше переїхав із сім’єю в Україну. У 2014-му дядько пішов у добровольчий батальйон, воював за Україну і втратив ногу в боях за Донецький аеропорт.
Я живу в Україні з 2000-го року, а з 2014 року, відколи росія напала на Україну, безперервно в ЗСУ. Останні три роки в 128 бригаді. Якийсь час служив у розвідці, але перевівся в штурмовий підрозділ. Я боєць, люблю атаки, штурми, відкритий бій. Тому розвідка не для мене, я трохи інакше дивлюся на війну. Знаєте, що для мене тут найгірше? Чекати. Мені потрібен рух, лобові зіткнення. У нас тут багато таких хлопців, справжніх бійців, – і мобілізованих, і контрактників. Тому наш підрозділ вважається найкращим.
У мене є молодша двоюрідна сестра, котра теж служить на контракті в ЗСУ. Причому не на штабній, паперовій роботі, а реально воює. Я тільки наполовину чеченець, а вона чистокровна – у неї й батько, й мама чеченці, вони давно живуть в Україні. Сестра теж вирішила піти в ЗСУ, вона служить оператором-навідником на БМП. Це не дівоча служба, вона дуже важка. Якщо в БМП заклинить гармату, розклинити її дуже важко навіть здоровим чоловікам. Але вона справляється, воює. Тому що любить свою країну. А що поробиш – якщо очкують мужики, доводиться воювати дівчатам. Скільки зараз такого, що молоді хлопці пиячать по барах? Я таких і за чоловіків не вважаю. Вони навіть не українці, тому що справжні українці люблять свою країну… Сестра зараз на Бахмутському напрямку, там дуже важко. Ми контактуємо, коли є зв’язок.
Раніше ми теж обороняли ті місця. Підрозділ поставили на краю села біля цвинтаря, за яким пролягав глибокий яр. У перші дні через постійний шквальний вогонь було неможливо організувати підвіз боєкомплекту й провізії. Не було можливості навіть нормально окопатися, то ми ночували у воронках, а воду пили з калюж. Росіяни стояли метрів за 150 і періодично кричали нам: «Хохол, здавайся!» А я кричав їм у відповідь: «Ну, иди и забери меня в плен!» Вони постійно намагалися зайти нам у тил через той яр за цвинтарем, тому я зробив там вогневу точку й відганяв їх. Це були «вагнери», більше схожі на бомжів. Я кладу одного, другого, третього, а вони лізуть далі. У них була десь 30-кратна перевага в живій силі. Але я не пропустив жодного. У мене наплічник «Хижак» на тисячу патронів (тактичний комплекс із автоматичною подачею кулеметної стрічки), то боєкомплекту в кулеметі не вистачало… Крім бомжів із «вагнера» були й профі – ті працювали з дронами й дуже мітко клали гранати із «сапога» (станковий протитанковий гранатомет). Але на наші позиції не пройшов жоден.
Після перемоги піду воювати на свою другу батьківщину – в Чечню. Чечня підніметься. Дудаєв неодноразово говорив, що після України встане й Кавказ. Там дуже багато нормальних людей, патріотів своєї землі. Ті, що воюють тут на боці росії, – приватна охорона Кадирова, їх дуже мало. Кадиров – найбільший колаборант на Кавказі, це ганчірка путіна… Я стикався з кадирівцями в Мар’їнці у відкритих боях. У мене немає й не буде до них жодного жалю. Але кадирівці – це не вся Чечня, не весь Кавказ. Я знав Ісу Мунаєва, командира батальйону імені Джохара Дудаєва, він загинув у 2015 році при обороні Дебальцевого. Мунаєв – справжній чеченець. І таких багато…
Так, мій батько загинув у війні з росіянами, і четверо його братів, моїх дядьків. Мого діда, цивільну й беззбройну людину, вбили в кишлаку росіяни. Але я тут не через це, справа не в кровній помсті. Скільки товаришів моїх уже загинуло, котрі не були мені родичами! А скількох цивільних росіяни вбили в Бучі, Ірпіні, Умані, Кременчуку… Скількох дітей!.. Я прийшов сюди, щоб захистити свою країну, свій народ. У тому числі свою сім’ю. У мене поки немає дітей, але вони будуть, і я хочу, щоб мої діти росли у вільній країні. Тому все роблю для цього, приношу користь своїй країні з кулеметом в руках…
Текст і фото: 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
