Пам’яті командира «Карпатської Січі» Олега Куцина (позивний «Кум»)

«Рік тому загинув легендарний “Кум” Олег Куцин на Харківщині. Згадуємо Героя в рубриці “Хвилина мовчання” – хоча про нього мовчати важко. Про нього можна довго-довго говорити, згадуючи усі його справи, бо його життя, служіння, Чин – це справжній блокбастер. Герою слава!», – написала журналіст Тетяна Когутич на своїй сторінці у фейсбук.

Герой, на якого рівняються тисячі воїнів, казав: «Ця війна завершиться в Чопі або у Владивостоці». Так говорив Олег Куцин ще до початку великої війни. Він загинув як герой від прямого влучання російського танка торік 19 червня на своєму командному пункті під Харковом на Ізюмському напрямку. Однак позиції, попри безперестанний наступ противника, Олег та його побратими втримали.

Про це пише Укрінформ.

Олег – із тих воїнів, які стали легендою ще за життя. Український націоналіст із Тячева на Закарпатті, саме він у 1989 році першим підняв в області синьо-жовтий український стяг.

Усе його свідоме життя – це боротьба за Україну. Чоловік був прикладом для молоді, яку підіймав на боротьбу: Просвіта, Революція на граніті, Помаранчевий Майдан, Революція гідності.

У 2014-2016 роках Олег разом із окремою добровольчою чотою “Карпатська Січ”, яку створив та очолив, пройшов бої за Донецький аеропорт, Піски, Водяне, шахту “Бутівка”…

Після повномасштабного вторгнення «Кум» разом зі своїми хлопцями з “Карпатської Січі” увійшли до складу 93-ї бригади ЗСУ. Воювали на Київщині, тримали Ізюмський напрямок на Харківщині.

Олег загинув під час ворожого обстрілу від множинних осколкових поранень під селом Вірнопілля. У момент мінометного обстрілу був в окопах разом зі своїми хлопцями. Вони зробили все, щоб через їхні позиції не пройшла російська 1-ша гвардійська танкова армія, і ціною власних життів втримали Харківщину.

Юрій Бутусов пізніше назвав ці битви “Фермопілами Куцина” та розповів, якими надзусиллями вдалося втримати надзвичайно цінні українські позиції.

“Ми були слабкі тоді, у квітні, коли треба було зупинити наступ на Барвінкове, а ворог рвався відсікти там основні комунікації наших військ на Донбасі. Командувач ОК “Схід” Олег Мікац, який вже кинув у бій навіть батальйон забезпечення, особисто зателефонував своєму другові – Олегу Куцину, командиру добровольчого загону “Карпатська Січ” – і попросив його негайно виїхати до Харківської області й зупинити ворога в селі Вірнопілля, одному з ключових рубежів перед Барвінковим. Куцин негайно виїхав із ватагою добровольців, які спочатку не мали жодного протитанкового ракетного комплексу, і навіть гранатомети рахували поштучно. На них наступали бойові групи зі складу 1-ї гвардійської танкової армії, 4-ї гвардійської танкової Кантемирівської дивізії та 3-ї Червонопрапорної мотострілецької Вісленської дивізії.

Завдання на вигляд було героїчним, а з точки зору тактики – безнадійним: сотня бійців зайняла село у глибокій низині, коли на висотах над ними вже стояли російські танки, що періодично прострілювали єдину дорогу, і треба було летіти на максимальній швидкості, щоб не “схопити” снаряд. Наших прикривала артилерія, але стріляти вона могла не завжди, бо снарядів завжди не вистачало. Якби російські танки та піхота увірвались у село, в низину, шлях, який вів до Барвінкового, був би весь як на долоні, і ніхто не зміг би врятуватися. Олег не виключав, що Вірнопілля зможуть захопити, бо росіяни двічі збирали перед ним групи до 50 одиниць бронетехніки, і наші просто не мали стільки протитанкових засобів, щоб усе це зупинити, вони могли лише битись до кінця та героїчно загинути.

І комбат спокійно підготував село до ближнього бою, бійці з гранатометами, які засіли навколо будинків, мали відстрілюватись до останнього й завдати ворогу максимальних втрат. Росіяни не зайшли, тому що висоти навколо села стали кладовищем російської бронетехніки. Вони відбили всі атаки. Вони втратили багато неймовірних товаришів. Вони пережили ці нелюдські умови. Вони отримали з часом необхідну зброю, підтримку наших танків, артилерії. Перша гвардійська танкова армія через Вірнопілля так і не пройшла, Ізюмський плацдарм став для росіян пасткою, яку ЗСУ закрили у вересні. 19 червня під час чергового обстрілу Вірнопілля російською артилерією Олег Іванович Куцин загинув на своєму командному пункті від прямого влучання. Комбат “Карпатської Січі” наказ виконав. Він переміг”, – написав Бутусов.

Сам Олег залишив нам багато цитат — і про війну, і про те, як треба воювати. Чоловік казав: він знав, що ця війна буде, просто переживав, що вона буде без нього. Він завжди казав, що зараз триває не перший рік війни, і не дев’ятий, а що це продовження столітньої війни з московською імперією, яку український народ вів із часів козацтва, січових стрільців, повстанців УПА та дисидентів…

“Ми усвідомлюємо, що зараз вирішується доля Української держави та Нації. Тому йти на фронт необхідно. Ні американські «джавеліни», ні англійські «енлави» за нас цю боротьбу не виграють. Лише ми, українці, здатні подолати ворога, бо ми породили цю імперію, і лише ми з допомогою здорового цивілізованого світу здатні її знищити”, — ось його слова.

“Ця війна завершиться або в Чопі, або у Владивостоці”, — також слова воїна.

І ще: “Головне — які думки у твоїй голові, коли тримаєш зброю”.

Так жив і воював він сам, так учив своїх хлопців.

Олега Куцина поховали із почестями на Байковому кладовищі у Києві. Після його смерті друзі та побратими створили петицію на сайті Президента України про те, аби посмертно нагородити воїна державною нагородою “Герой України”. Петиція набрала необхідну кількість голосів, проте це звання легендарному командиру поки що так і не дали. Хоча усі, кому доводилося спілкуватися з “Кумом”, знають, що він Герой.

У 2022 році на честь Олега Куцина перейменували вулиці у рідному Тячеві, в селі Руське Поле на Тячівщині, в Ізюмі та Конотопі. Так віддають честь і народну шану людині, яка усе життя боролася за Україну, вчила цього інших і за неї загинула.

Фото: Фейсбук-сторінка Олег Куцин

ЗакарпатПост