«Смерть ходила за мною по п’ятах, але не наздогнала…», – Олександр, сержант гірсько-штурмового підрозділу
Важко поранений командир відділення виконав бойове завдання й самостійно вибрався з поля бою.
Олександр (позивний Якудза) – 35-річний сержант гірсько-штурмового підрозділу 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада, командир відділення. Дома на Тернопільщині його чекає дружина і троє дітей. Старшій дитині 15 років, а молодшій – усього рік, тобто Олександр не підпадав під мобілізацію. На момент вторгнення росії він працював у Польщі, проте одразу повернувся в Україну. Перші кілька місяців учив новобранців поводитися зі зброєю, а потім пішов добровольцем у ЗСУ. Олександр брав участь у звільненні населених пунктів у Запорізькій області. Під час одного зі штурмів він отримав важкі поранення але, щоб не знімати бійців із захоплених ворожих позицій, самостійно вибрався з поля бою.
Ось як Олександр описує той бій.
– Моєму відділенню поставили бойову задачу – взяти висоту за 400 метрів від населеного пункту. Це стратегічно важлива точка для подальшого штурму, звідти добре проглядається вся територія. Там були укріплені позиції ворога, але ми вирішили йти на них у лоб. Як показав час, це було правильне рішення, бо вони нас чекали з флангів. Наше відділення рушило на ворога на БМП, а далі штурмовики спішилися й пройшли 5 ворожих СП-шок (спостережних пунктів). Коли ми вже підходили до висоти, нас почали крити з артилерії, мінометів і стрілецької зброї. Четверо моїх бійців отримали поранення, тому я дав команду розвернути БМП й відвезти їх на точку евакуації. А п’ятеро нас пішли далі вже без прикриття броні. Росіяни не очікували цього, вони подумали, що з БМП відійшов весь підрозділ, тому ми застали їх зненацька.
Висота, яку мало взяти відділення Якудзи, – це трикутна посадка і косий окоп метрів на 25 із бліндажами.
– Ми заскочили в окоп і почали зачистку, – продовжує Олександр. – Росіяни не втекли, а чинили опір. Їм допомагала «коробочка» (бронетранспортер), яка під’їжджала, відкривала по нас вогонь і відкочувалася. Особливо затято огризався кулеметник. Я пустив трьох хлопців в окоп, а сам зі ще одним пішов зверху, прикриваючи їх. Побачив позицію кулеметника й зарядив підствольник, щоб викурити його, але він теж мене помітив і пустив чергу. Одна куля прошила мені праву руку. Мої хлопці тричі вистрілили туди з підствольників, і більше кулеметник не стріляв.
Я почав відходити з простреленою рукою, і тут по нас ударили з безпілотника. Граната вибухнула позаду, осколки пробили ногу нижче коліна, плече і грудну клітину…
Отримавши чотири вогнепальні й осколкові поранення, командир відділення міг дати вказівку бійцям евакуювати його з поля бою, однак тоді на захопленій висоті залишилося б усього двоє бійців, які могли й не втримати позиції. Тому він вирішив добиратися до медиків самостійно, тільки попросив хлопців прикрити його вогнем.
– Мені довелося вибиратися звідти 800 метрів, – каже Олександр. – Частину дороги я повз, потім намагався йти. Поранена нога скручувалася набік, тому я двома турнікетами прикріпив до неї автомат як медичну шину. Однак місцевість почали обстрілювати росіяни, тому я знову змушений був повзти. Нарешті назустріч виїхала наша БМП. Вона відвезла перших чотирьох поранених і поверталася до нашої висоти. Механік побачив мене, разом із навідником витягнув на броню й повіз на точку евакуації. А сам одразу розвернувся й рвонув на підтримку бійців на захоплених позиціях. Біля мене присів наш бойовий медик, почав оглядати рани, і тут прямо по нас прилетів снаряд (напевно, це був танковий обстріл). Медик загинув на місці, офіцер отримав поранення, а мене й двох хлопців, що допомагали медику, вибуховою хвилею кинуло в рів. Осколок від снаряда ще й розтрощив мені кістку в нозі. Того дня смерть ходила за мною по п’ятах, але не наздогнала. Коли мене довезли в лікарню, лікар сказав, що я дуже хотів жити. Бо з такою крововтратою не виживають.
Зараз почуваюся нормально. Правда, лікарі кажуть, що доведеться довго лікуватися. А висоту ми втримали, завдяки їй вдалося звільнити село. Я часто згадую той бій і якби відмотати все назад, діяв би так само. У нас у підрозділі дуже хороші хлопці, з якими можна і у вогонь, і у воду. Я відчув це на собі того дня…
Чи не відбили важкі поранення бойовий дух? Ні. Бойовий дух відбиває те, що робиться в глибокому тилу. Коли приїжджаєш у відпустку чи на лікування й бачиш, як розважаються люди, в тому числі молоді, здорові чоловіки… Складається враження, наче ми живемо в одній хаті і в одній із кімнат люди помирають, а в сусідній у цей час гульки й веселощі. Ось, що насправді відбиває бойовий дух. А поранення навпаки – ще більше мотивують. Хочеться ще раз іти туди й зробити те, що не встиг…
