Повернення великих дружніх велетнів: сто років тому в низинних районах Закарпаття паслись великі стада буйволів
Їхня кількість у краї сягала понад тисячу голів. Чимало господарів утримували цих тварин, адже сильний буйвіл міг тягнути віз із сіном для себе та іншої худоби, орати город, везти дрова, від них отримували молоко, м’ясо та шкіру. Зникати буйволи стали з початком колективізації.
Відновлення їх популяції, яку ледь вдалося врятувати, триває в наш час, пише ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ.
З індійських боліт — у карпатські баговиння
“Звідки взялися буйволи в долині Тиси і відколи — питання не висвітлене. Перша нам відома згадка про них припадає на 1819 рік, а саме, що в околицях соляних копалень волохи держали буйволів, при чім їх шкір уживано на витягування соли з ям. Швартнер у 1809 році пише, що до делікатесів в Угорщині належить смачне жовте масло від буйволиць; так само кава з буйволячим молоком. Року 1832 Мукачівська домінія довезла на розплід буйволів поліпшеної раси, але невдовзі перестала ними цікавиться. У селян і досі по притисянських долинних в осадах знаходимо череду буйволів”, — писав у книжці “Нариси з соціяльно-господарської історії Підкарпатської Руси” за 1938 рік Олександр Мицюк.
Карпатський буйвіл — підвид індійських одомашнених болотяних буйволів, які поступово поширилися на тисячі кілометрів за межі свого первинного ареалу. Коли тварини потрапили в Карпати, зокрема в Хустський, Тячівський та Виноградівський райони Закарпаття, у них почала рости густіша шерсть, товстішати шкіра, аби вони могли вижити у холодніших умовах.
Влітку цей буйвіл майже цілий день проводить у водах річок, озер, або в баговинні, занурюючись у водойми так, що видно тільки голову з масивними рогами, які характерні для обох статей. Так тварини рятуються від спеки. Їхні тіла покриваються товстим шаром болота, що захищає буйволів від укусів комах-паразитів. Буйвіл — невибагливий до корму, поїдає траву, листя дерев, яблука, мелайне борошно, а також грубі корми. Їсть багато. Середня вага буйволів становить 1,3 тонни, буйволиць — 800–900 кілограмів. У “домашніх” умовах може жити до 40 років.
Водночас великі та грізні на вигляд карпатські буйволи мають спокійну й дружню вдачу, щоправда, не надто люблять новоприбулих. Тварини довго звикають до свого господаря, але звикнувши, стають друзями на все життя. Також вони дуже розумні та щирі, тонко відчувають людей, однак бувають і особини з характером, з якими не вдається знайти спільної мови.
Відомо, що у буйволів, як і в слонів, у стаді панує матріархат. Якщо образити буйволицю, вона може довгий час, або ж взагалі не давати подоїтися господарю, поки знову не довірятиме йому і не полюбить. Буйволиць узагалі дуже важко доїти, а дають вони в середньому 5—9 літрів молока на добу. Таке молоко вважають рекордсменом із корисності та жирності, що коливається між 8 та 12 %. Воно легко засвоюється і не потребує кип’ятіння, оскільки буйволи не хворіють на традиційні для корів хвороби.
Трактор проти буйвола
До радянських часів селяни тримали буйволів замість корів. Однак ця традиція поступово відходила, і старше покоління сьогодні не пам’ятає, як співіснувало з цими тваринами. На Закарпатті зникати буйволи стали з початком колективізації. Разом з кіньми та коровами їх забирали в колгоспи, але вони там не прижилися. Ці тварини звикли до одного господаря, люблять ласку, стабільні умови, потребували значно більше корму, ніж корови. Через недоїдання і хвороби тварини слабшали. Так карпатських буйволів “пустили під ніж” й уже не намагалися “колективізувати”.
Серед інших причин зникнення — поява механізованої техніки. Буйвіл впродовж століть виконував важливу роль у сільському господарстві: ним орали, перевозили вантажі, аж доки в Карпатах не загуркотів трактор. Насамкінець у 1970-ті меліорація “добила” унікальну популяцію. Ця теплолюбна тварина живе переважно біля болотяних місцевостей та теплих джерел. На початку 1990-х буйволів залишилося менше сотні на всю Україну.
Повернення буйволів на Закарпатті відбувається з початку 2000-х років. За справу взялися ентузіасти — екологи та бізнесмени. Один із них — німець Мішель Якобі — переїхав в Україну саме щоб врятувати популяцію карпатського буйвола. Про його спосіб життя та філософію знято багато сюжетів, написано в українських і закордонних медіа. В одному з них Мішеля назвали “останнім другом буйволів”.
Так на Закарпатті з’явилося кілька буйволиних ферм. Їхні власники виготовляють продукцію з молока буйволиць та експериментують із сироварінням — таким чином не тільки популяризують туристичну галузь краю, а й сприяють відновленню популяції поголів’я карпатських буйволів. Сьогодні в Україні їх нараховують приблизно три сотні. Більшість — на Закарпатті. Сподіваємося, кількість й далі зростатиме, і, як і століття тому, Карпати буде важко уявити без великих дружніх велетнів.
Незабутні враження, які дарує різноманіття краю
Карпатські буйволи були справжньою туристичною атракцією для багатьох мандрівників із фотоапаратами часів Чехословаччини. Подорожуючи на Підкарпатську Русь, як століття тому називалося Закарпаття, вони спеціально планували маршрут так, щоб побачити цих великих тварин, які приймали грязьові ванни у Тисянській долині. Такими враженнями про буйволів у туристичному журналі Letem světem за 1935 рік поділився чеський журналіст Карел Главка.
Подамо такий колоритний уривок: “Дивовижею тваринного світу Підкарпатської Русі є буйволи, яких утримують тут як свійську худобу. Це індійські буйволи — жуйна, рогата худоба, яку досі можна зустріти на Півдні Європи, в Італії, Угорщині та на Балканах. Туристи можуть побачити стада цих тварин, що пасуться між Великим Бичковом та Хустом, а також біля Апші, переважно в околицях наших румунських поселень.
Той, хто спостерігатиме за цими дикими на вигляд, але лагідними й повільними тваринами, які, якщо не дратуються, не становлять небезпеки, побачить справжній маленький світ, ніби перенесений з їх батьківщини, – з болотистих, озерних і лагунових країв Індії. Буйволи з їх могутнім поглядом темних очей, з їхньою попелясто-сірою шкірою, подекуди вкритою чорною довгою шерстю, валяються в мочарах і багнюці на пасовищах Підкарпатської низовини, і прагнуть уникати людей. Їх розводять як сільськогосподарських і тяглових тварин, особливо в болотистій місцевості, вони дають добре молоко, однак менш смачне м’ясо.
Автомобілісти, проїжджаючи чудовою бетонною дорогою бідними поселеннями на схід від Хуста, особливо надвечір, коли мешканці в курних дерев’яних типових хатах уже готуються до нічного відпочинку та зганяють з пасовищ стада буйволів, іноді затримуються через стіну з тіл тварин, що повільно рухаються. Буйволи, йдучи дорогою, спокійно, не звертаючи уваги на транспорт, часто світять у темряві своїми зеленими очима. Це незабутні враження, які дарує різноманіття краю”.
МИХАЙЛО МАРКОВИЧ, філолог, дослідник історії, ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ