«Це був командир, за яким хотілося йти» Розповідь про комбата 15 батальйону 128 бригади
Вадим Одуд дуже стрімко просувався по службовій ієрархії. За три роки з лейтенанта став майором, із командира взводу – командиром батальйону, отримав за бойові заслуги два ордени Богдана Хмельницького – ІІІ і ІІ ступеня. Вадим був одним із наймолодших командирів окремих військових частин ЗСУ (якою є 15 окремий гірсько-штурмовий батальйон 128 бригади) – став комбатом у 26 років.
При цьому всьому офіцер не був вузькоспеціалізованою, суто військовою людиною, його різносторонність не може не вражати. Крім військової справи, яку Вадим знав досконало, він захоплювався спортом (займався армреслінгом), паралельно здобував юридичну магістерську освіту і грав на різних музичних інструментах – трубі, гітарі, баяні. Саме через останнє хобі Вадим отримав позивний Маестро. Однак, як відзначають бойові товариші, найкраще у його виконанні звучала музика бою.
На жаль, у листопаді минулого року молодий і перспективний командир загинув…
Розповіддю про Вадима Одуда ми продовжуємо рубрику «Бійці 128 бригади, подані на найвищу державну нагороду, – Героя України».
Це був новий тип молодих офіцерів, ядро справжньої воюючої армії
Вадим народився на Житомирщині. У його родині не було військових, але хлопець із дитинства вирішив, що буде служити в армії або якомусь спецпідрозділі. Він поступив у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного вже після початку російської агресії, тобто точно знав, що буде воювати. Належав до нового типу молодих офіцерів, які формували ядро справжньої воюючої армії.
Після академії Вадим почав службу в 15 батальйоні 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, пройшов кілька ротацій у зоні АТО.
– Коли мене призначили командиром 15 батальйону, і я побачив, що там нестача грамотних офіцерів, то домовився із Сухопутною академією, що заберу до себе 12 випускників, – розповідає колишній командир Вадима полковник Іван Голішевський, командир 24 окремої механізованої бригади, Герой України. – Це були кращі випускники, і одним із них виявився Вадим Одуд. Підрозділ, куди його призначили, був слабким, але новий командир швидко сформував кістяк колективу, який відзначився при перших виходах у зону ООС на Луганщині. Пригадую, ми побилися об заклад із начальником штабу, хто буде найкращим командиром із новачків. Я казав, що Одуд, а начштабу наполягав, що інший офіцер, його однокурсник. Час показав, що я був правий. Особливо, коли почалася повномасштабна війна…
З перших днів війни 15 батальйон задіяли в найгарячіших точках і Вадим як командир роти завжди був на передніх позиціях.
– Командно-спостережний пункт (КСП) роти Маестро завжди ставив дуже близько до передку, іноді це було всього за кілька сотень метрів, – розповідає близький друг Вадима офіцер штурмового підрозділу Василь (позивний Петрович). – Це дуже небезпечно, в зоні ураження навіть стрілецької зброї ворога. Але Вадим не зважав на небезпеку, для нього головне – ефективно керувати боєм, знати обстановку й швидко здійснити необхідний маневр. У перші дні війни на Луганщині, коли розвідка доповіла, що в наш бік рухається величезна танкова колона росіян і необхідно відходити, щоб не потрапити в оточення, з’ясувалося, що троє бійців залишилося на бойовій позиції, їх не встигли вивести. То Маестро сам заскочив у машину, поїхав за ними й вивіз, хоча позиції вже крили й мінометка, і кулемети, й танки.
Вадим добре орієнтувався в сучасних методах ведення війни, прекрасно розумів, яку величезну роль відіграє в ній аеророзвідка, тому навчився управляти дронами, особисто слідкував за оперативною обстановкою й коригував вогонь приданої артилерії чи мінометки.
– Він щодня «літав» і давав поправки артилеристам, – продовжує Петрович. – І всі знали – коли коригує Маестро, значить буде крупна здобич. На Луганщині на наші позиції висунулася ворожа колона, то Вадим, даючи координати мінометникам, знищив першу машину – броньованого «Тигра», в якому сиділо командування батальйону. Після втрати командирів батальйон розгубився й повернув назад – атаку було зірвано.
В той час 3 рота була придана до іншої військової частини – десантної, і воювала у відриві від свого основного підрозділу. Командир десантної бригади, побачивши Маестро в роботі, робив усе, щоб той залишався з ним якомога довше.
– Коли десантна бригада переміщалася на інший напрямок, комбриг подзвонив мені й спитав: «Ти не проти, якщо я твою 3 роту заберу до себе?» – згадує полковник Іван Голішевський. – Але я сказав, що проти – такі командири потрібні мені самому…
Маестро особисто підбив два ворожі танки
Навесні минулого року батальйон перекинули на Донеччину, де росіяни, не жаліючи людей, піхотними хвилями намагалися прорвати нашу оборону. До лінії окопів, які тримав Маестро, під прикриттям щільного артилерійського вогню впритул підійшов ворог, зав’язався ближній стрілецький бій. Один із командирів взводів отримав поранення, тому Маестро зайняв його місце, а як тільки ворога відкинули, запросив артилерійський вогонь і коригував його точність. Одразу після артилерійського удару Маестро заскочив у БМП на місце навідника гармати, наказав механіку висунутися на вогневу позицію і знищив із гармати відділення ворога.
– Як тільки ми відбили ворожу атаку, командир кинувся із АГС (автоматичним гранатометом) на допомогу сусідній роті, яку штурмували росіяни, – розповідає боєць 15 батальйону Сергій із позивним Капрал. – Завів машину й крикнув: «Хто АГС-ник – ти, Капрал? Давай зі мною». Але як тільки ми доїхали й зайняли позицію, Маестро сам почав вести вогонь із АГС, я тільки подавав йому «равлики» (коробчаті магазини з гранатами). Він умів стріляти з дуже багатьох видів зброї. І навіть коли нам траплялася трофейна, невідома, швидко розбирався в ній і за необхідності одразу відкривав вогонь.
У серпні минулого року на Донеччині підрозділ Маестро отримав наказ відбити позиції, втрачені сусідньою військовою частиною. Командир роти провів дроном аеророзвідку, дав дані артилерії й особисто коригував її вогонь. Завдяки цьому вдалося знищити сім танків, шість броньованих автомобілів «Тигр», близько десятка БМП і БТР, а також склад боєприпасів. Після артпідготовки Маестро повів своїх бійців на штурм і відбив територію.
– У відвойованих укріпленнях валялися десятки трупів росіян, а в нашому підрозділі загинув тільки один боєць і кілька отримали поранення, – розповідає Петрович. – Коли рота зайняла ворожі позиції, на нас вийшов російський танк. Командир екіпажу або не знав, що територія вже наша, або не розібрався в ситуації й заблукав. Ми побачили великі букви Z по боках, але не мали потужної протитанкової зброї. І тоді Маестро схопив пару «Мух» (старі радянські одноразові гранатомети) і почав стріляти з них. Він двічі влучив у танк, той задимівся, але розвернувся і швидко втік. Не зробив жодного пострілу в наш бік. До речі, це не єдиний танк Маестро. Пізніше на іншому напрямку прямо на КСП зайшов ще один ворожий танк. І Маестро влучив у нього з російського трофейного протитанкового гранатомета, якого вперше тримав у руках. Механік танка загинув на місці, навідник встиг утекти, а танк ми затрофеїли. Пригадую, після влучення командир жартома вигукнув: «Це я маю робити – знищувати танки? Але мені подобається!» Він потім часто жартував, що на нього постійно виходять ворожі танки. У Вадима була дуже гаряча кров, але холодний розум. Він нічого не боявся. Якось сидимо в укритті, по нас працює ворожа авіація, вертушка рознесла з НУРСів (некерованих реактивних снарядів) сільську хату за сто метрів. Усі попадали на долівку, а Вадим незворушно продовжує пити каву. У його очах ніколи не було страху, хоча він дуже гостро відчував небезпеку – при звуці артилерійських виходів міг сказати: «Спокійно – ці снаряди летять не в нас». А ще любив подратувати ворога. На Донеччині в періоди бойового затишшя гасав між позиціями на мотоциклі (він обожнював мотоцикли). Росіяни це бачили й офігівали з такого нахабства, але зробити нічого не могли.
Восени минулого року 128 бригаду задіяли на Південному напрямку, почалися важкі штурми й деокупація Херсонщини. Вадим Одуд на той час став командиром 15 окремого гірсько-штурмового батальйону.
– Це я запропонував Вадима на своє місце, коли йшов на вищу посаду, – каже полковник Іван Голішевський. – Вище командування спочатку опасалося, що він не впорається, оскільки дуже молодий, але я переконав, що Вадим не підведе. І бойові дії підрозділу на Херсонщині це довели.
«Тепер кожен солдат зрозуміє, заради чого ми воюємо…»
Кожну наступальну операцію Маестро планував до найменших дрібниць із використанням «Кропиви» (спеціальної програми для орієнтування на місцевості), а потім доводив до підлеглих, включно із сержантами. Таким чином досягалася ідеальна взаємодія між різними підрозділами. Під час штурмів комбат завжди був на передніх позиціях.
– Командир має керувати батальйоном із КСП, на віддалі від переднього краю, але Вадим із самого початку вирішив, що буде попереду, – згадує Петрович. – Перший же наш штурм був вдалим – ми пробили дуже серйозно укріплену ворожу оборону. А далі отримали задачу наблизитися до села в сірій зоні. Комбат поїхав у першій машині – броньованому позашляховику – і потрапив у засідку: по його машині випустили ПТУР (протитанкову керовану ракету). Водій помітив ракету й різко звернув убік, а наша колона розвернулася в бойовий порядок і сходу пішла в атаку. Нам вдалося відбити ту територію, росіяни втекли, кинувши багато зброї й техніки. Ми забрали сім кинутих старих танків Т-62, затрофеїли справний «Град» із повним пакетом реактивних снарядів, а в кинутих російських траншеях знайшли Коран і «вінторєзи» – снайперські гвинтівки для спецпідрозділів. Тобто, там стояли «кадирівці». Так ось – коли ми висувалися на виконання бойового завдання, комбат їхав у першій машині, а коли поверталися – в останній. Він ще сказав мені: «У випадку ворожого вогню сідаєш за кермо, а я буду відстрілюватися через заднє скло».
– Комбат завжди був у передніх лавах, – доповнює сержант Хотабич. – Ми тільки встигли частково відбити посадку, ще не всі росіяни втекли, а він залітає на машині й показує напрямок наступної атаки. Рвемо через поле, беремо наступну посадку, а Маестро вже керує суміжним підрозділом по сусідству. Я не знаю, чи багато таких комбатів у ЗСУ… Під час тих штурмів ми брали дуже багато полонених. Маестро спілкувався з ними, але коротко. Питав, який підрозділ, де позиції, яка зброя й техніка і йшов геть, кинувши наостанок: «Поводьтеся з ними нормально, згодяться для обміну».
Росіяни тікали далеко не зразу, деякі підрозділи регулярної армії чинили запеклий опір, крили ЗСУ з арти, реактивних систем залпового вогню, мінометів і танків. Але навіть у найгарячіші моменти Маестро вмів швидко оцінити обстановку, віддати команду здійснити позиційний маневр, вдарити ворога з флангу й вибити його з укріплень. А найвищою нагородою для нього як бойового командира були звільнені населені пункти.
– Ми зайшли колоною в одне з перших звільнених сіл, на вулицю вибігають дорослі й діти – одні пригощають нас домашніми харчами, інші обнімають, просять зробити селфі, – згадує Петрович. – Маестро дивиться на цю картину й каже з блиском у очах: «Тепер кожен солдат зрозуміє, заради чого ми воюємо…» До речі, він дуже любив дітей. Завжди зупинявся на влаштованих на сільських вулицях дитячих «блокпостах», пригощав маленьких «солдатів» солодощами, називав пароль «Паляниця» й жартома просив дозволу проїхати.
12 листопада Маестро виїхав перевірити маршрут для переміщення батальйону й заодно по можливості відшукати тіла загиблих під час останніх штурмів бійців. Його автомобіль наїхав на міну й підірвався. Товариші намагалися врятувати командира, але, на жаль, отримані рани виявилися несумісними з життям…
– Вадим ніколи не розповідав, у яких гарячих боях був, беріг сім’ю від переживань, – каже старший брат комбата Віталій. – Ми спілкувалися практично щодня, востаннє – 11 листопада. Брат як завжди сказав, що в нього все гаразд. Ми й самі були спокійніші, адже знали, що Вадим на високій посаді, яка не передбачає безпосередньої участі в боях, та й батальйон уже готувався до переміщення в безпечнішу зону, своє завдання на Херсонщині він із честю виконав. А наступного дня повідомили, що брат загинув… Він часто казав: «Від своєї долі не втечеш, скільки тобі відміряно, стільки й проживеш». Можливо, тому був таким хоробрим, нічого не боявся. Хоча мав плани на майбутнє, думав про своє життя після війни…
– Маестро запам’ятався мені як командир із великої букви, – каже сержант Хотабич. – Я відслужив строкову службу, воював у АТО в 2014 – 2015 роках, і з перших днів повномасштабної війни знову в армії, але таких командирів більше не зустрічав. Він дуже вболівав за людей, беріг особовий склад, кожну бойову операцію обдумував і виконував так, щоб були найменші втрати. І повертався за кожним пораненим. Нам давав вказівку вивозити цілих, а сам сідав у машину і їхав за бійцями туди, де вже крили з усього. На Донеччині ми поверталися на КСП й побачили важко пораненого в голову солдата, що лежав на узбіччі. Він був не наш, але Маестро зупинився й забрав його на точку евакуації. Тоді лив сильний дощ, звичайні машини не могли проїхати, а в нас був позашляховик. Він сам зробив пораненому перев’язку, усі його руки були в крові.
Маестро часто повторював слова: «Якщо не ми, то ніхто!», це був командир, за яким хотілося йти. І кожен ішов… Я лікувався після поранення, коли дізнався про загибель комбата. Перед тим два тижні не курив, бо лікар пояснив, що нікотин погано впливає на загоєння рани. Але як тільки дізнався про Маестро, дістав із нички пачку сигарет, курив і плакав. Я впевнений, що в нашому підрозділі не було людини, яка б не плакала. Але пізніше, коли емоції відійшли на задній план, загибель командира тільки додала сил і бажання бити ворога…
ЯРОСЛАВ ГАЛАС, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
