Як Довжанські босоркані скликали в одне місце до сотні змій, і забирали молоко від корів
Сьогодні на П’яцу пару хвилин ішов дощ. Дощу у Довгому не було вже більше трьох місяців, тож подивитися на велику радість вибігли усі. Стояли під дашком автобусної зупинки, під балконом будинку культури, у дверях магазинів, визирали із вікон ресторану… З надією, дивлячись у сторону Гірок, я зауважив, що з того боку небо світле, видно дощу там немає. «Та мусить падати і там, – сказала одна із жінок, – адже босоркані там не живуть!».
Хочеться вірити, але… Якщо з початку квітня по п’яте липня дощу не було у цілому селі, то… Тьфу-тьфу-тьфу!
Колись босоркань у Довгому було дуже багато. Але перед тим, як трохи про них розказати, мусимо спочатку нагадати: а хто такі, ті босоркані? Як пояснювала мені моя бабка по татовій лінії – це відьми. А відьми – то такі жінки, які знаються з нечистою силою, з чортом, най ся не приказує (при згадці цього персонажа необхідно було усім перехреститися тричі), і з його допомогою, прапав би, можуть натворити багато лиха. Удень вони – звичайні собі жінки, красиві, яскраві, неординарні, а от уночі… Уночі вони можуть літати, перетворюватися на гадюк, проходити крізь стіни, робити не дуже добрі справи, а то і біду.
Уже пізніше я вичитав, що слово «відьма» походить від дієслова «відати», тобто – знати. Відьми дуже розумні і знають набагато більше, ніж прості люди. Вони розуміються на травах, лікують багато хвороб, допомагають жінкам завагітніти, позбавляють страхів, повертають чоловікам потенційну силу… Тому, моя бабуся у означенні босоркань була не надто точною. Босоркані – це трохи інше. Але хто вони? Певно, треба складати враження про них не зі слів чиїхось, а з їхніх дій. Благо, що пам’ять про їхні справи залишилася.
Найчастіше босоркані у Довгому забирали молоко від корів. Як не дивно, але колгоспну велику рогату худобу вони не чіпали. Можливо тому, що на фермі завжди був сторож. Босоркані також позбавляли молока жінок із немовлятами та, і це тепер найбільш актуально, вони могли прогнати дощ чи не пустити його в село. Тоді ще таких ракет, що розганяють хмари не було, то робили це вони у інший, магічний спосіб, спосіб, пов’язаний із нечистою силою.
А ще босоркані могли скликати в одне місце до сотні змій і розважатися з ними. Що це були за розваги – уявити важко. Але старі люди кажуть. Не вірити їм у нас немає підстав.
Жителі села захищалися від нечистої сили усі однаково: на кожних дверях кожного хліва наші предки малювали хреста, а на вінці старих хат ще і до тепер можна побачити маленькі залізні хрести. Ще хрести ставили на роздоріжжях, у небезпечних місцях та при дорозі на в’їздах у село. Таким чином захист отримували всі жителі. Де був хрест – босорканя сили не мала. Але влітку корови ходили пасти за межі села, а, найчастіше, пастухами були діти. Тут народні засоби боротьби з нечистю були безсилими. Бо дитина босорканю не прожене! Та і не намалюєш хреста кожній корові між рогами! Хоча… з великою худобою ще пів біди: корова ж має велике чоло – там хрест поміститься, а як бути з козами та баранами? А геть давно наші предки попасували і свиней. Мої ровесники і ще молодші за мене виганяли на Гарташ і гусей… Правда від гусей босоркані молоко не забирали, але хто знає, що з ними могли зробити?… Тому треба було бути пильним.
Важливо було знати усіх таких жінок у обличчя і попередити про це кожного малого пастушка. Але ж… не буде дитина носити із собою список із фотографіями. Тому траплялися інколи у селі такі прикрі справи: давала корова по десять літрів молока за раз, а потім – бац! І трьох літрів з того вимені не надоїш!
Деякі босоркані живуть між нами і нині. Якщо така жінка навіть серед білого дня іже позаду тебе, то ти можеш на рівному місці зашпортатися і впасти. Зі мною такого не траплялося, але мої колеги про таке неодноразово говорили.
А ще босоркані можуть виманити від тебе усі гроші. Ти і самий того не помітиш, не зможеш усвідомити: як це сталося? А кишені уже порожні! Ти знаєш, що йшов купувати щось надзвичайно потрібне і важливе для родини, знаєш, що грошей із собою взяв багато, а вони кудись зникли…
Кажуть, що деякі чоловіки у Довгому, один із них тепер живе на Мочарі, знали і знають усіх сучасних босоркань. Про всіх чоловіків не скажу, але про того, що з Мочарної вулиці, деякі жони подейкують, що він теж босоркун. Але я не надто вірю. Про босоркунів бабка мені нічого не розказувала. Та і ніхто про них у ті часи нічого не чув – не чув щоб босоркун, якщо він і існує, зробив комусь біду чи забрав від жінки молоко. Бо те молоко, яке забирали босоркані від жінок чи від корів, десь таки прибувало, як у законі про сполучені посудини. А куди прибуде молоко босоркунові? У нього ж немає відповідних частин тіла! Тому, то ніякий не босоркун – звичайний собі чоловік. Але як він навчився впізнавати босоркань?
Кажуть, що будь-хто з нас може їх побачити. Для цього потрібно у Чистий Четвер вивернути одяг, одягнути його отак (наруби, навиворіт) на себе і піти до церкви на службу. Важливо у церкві ні до чого і ні до кого не торкатися. Тоді можна буде побачити усіх сільських босоркань. Вони, зазвичай, стоять голі, повернені спинами до священика. Чи робив так той чоловік, що усіх їх знає, стверджувати не буду. Але при нагоді його спитаю.
Ще один спосіб розпізнати босорканю – перевірити чи є у жінки хвостик. Але цей спосіб неприйнятний у наш час – ним користувалися у середньовіччі. Не будеш же ти ходити і просити кожну жінку показати тобі гуз… Ой! Перебачте! Просити показати тобі хвоста. Бо вона тебе може, як кращий варіант, послати услід за москальським кораблем.
Але було всяке. Розказувала мені моя сусідка, однокласниця моїх сестер, що їй розповідав один чоловік таке. Якось він, бо дружина була на заробітках, вирішив покрутити любов із своєю доброю знайомою. Коли дійшло до справи і вона роздяглася… Чоловік побачив у неї маленького хвостика. Він так злякався, що зіскочив із ліжка і вибіг із хати голим. А ще подібну історію уже особисто мені розказав наш чоловік, що має прізвище як відомий український літературний критик. Він теж вирішив пошукати пригод із чужою дружиною. Для хоробрості випив самогону. Добряче так випив і пішов уночі до неї. Теж побачив хвоста, але його то не налякало – він заснув. Як уранці виявилося – то був зовсім не хвостик і зовсім не ззаду. Але то таке…
Наші предки боялися босоркань ще і тому, що ті могли накликати хворобу. Кажуть, що злі босоркані – це навчені. А є ще народжені відьмами – вони добріші, знаються на травах і часто допомагають людям. Тобто, вроджені – це відьми у доброму значенні цього слова.
Пригадую ще одну страшну історію, але не знаю чи розказувати ще і її сьогодні? Дуже вже вона страшна, але було саме так. Певно, не буду про неї згадувати… Але… Якщо ви вже так просите – то добре.
Кажуть, що один довжанський чоловік, був він уже у роках, розказував багатьом односельцям про те, що кожної ночі протягом тривалого часу виходив на П’яц, бо не міг спати. Щось йому заважало і щось виштовхувало із теплого ліжка та з хати. А на центральній площі рівно опівночі відбувалося дійство, до якого залучали і цього чоловіка. На перехрестя з усіх боків виходили голі жінки – босоркані. Вони йшли під гучну красиву музику у супроводі гадів, великих чорних птахів, пацюків, жаб-коропань та тих, прапали би, з ріжками. Ішли вони всі не просто так, а танцюючи. Підходили до нашого односельця, брали його за руки, притискали до грудей, запрошували до увиванця… Від того шаленого танцю у чоловіка паморочилося в голові, він відпрошувався, але його не відпускали. Жінки мінялися, передавали його одна одній із рук у руки і танцювали, танцювали! І так аж до перших когутів.
Той чоловік ходив наступного дня по селу і всім оце розказував. Та ніхто йому вірити не хотів. Жінки не вірили, бо не вірили, а чоловіки… Хтось уявляв і себе у танці з багатьма голими жінками, але ця фантазія була аж надто нереальною, аби бути схожою на правду.
Не знайшовши жодної людини, яка би зрозуміла і поспівчувала, той довжанин через якийсь час повісився. Най ся не приказує! Свят, свят, свят! Мушу і я ся перехрестити. А ще про того чоловіка кажуть, що він співпрацював із совєцьким кгб і писав доповідні на наших людей. Ходив завжди підтягнутим, у галіфе та начищених до блиску хромових чоботах.
Ну… Все!
Все, друзі мої дорогі, не буду вам більше нічого розказувати, бо і так цієї ночі спати не будете. Дорога вже висохла – лило як із відра лише кілька хвилин. Іду додому.
Перевірю, чи падав дощ на Гірках…
На фото із архіву Ірина Міралья (Лева) – гірчанські пастухи початку 1970-х років. Чи впізнаєте когось?