Грають «червоні дияволки», судить Колліна, коментує Марта: чим дихає під час війни дівочий футбол у закарпатській глибинці
Певна порція “зради” довкола жіночого футболу в Україні розбуркала і наш інтерес до гри, в яку колись грали лише чоловіки. Нещодавно соцмережі зарясніли їдкими текстами про те, як від жіночої команди відхрестилось київське Динамо. Далі знову традиційне “браво федерація”, і стріли полетіли в жіноче крило керівного органу. І це все на тлі давно затвердженої програми розвитку жіночого футболу.
Навіть беручи до уваги війну, всі можливі затягування пасків та популярне “не на часі” мусимо визнати — з жіночим футболом в країні все могло би бути дещо ліпше.
Чемпіон зазирнув в саме серце спорту — в аматорський сектор. Бо якщо й там дійсно глухо, то навіть після війни — жіночий футбол може повторити сумний шлях корабля. А цього дуже не хочеться… Тож наш репортаж про те чим живе дівочий футбол у Закарпатській глибинці. А він таки живе, намагається розвиватись і має свої “лайфхаки”. Бо як “нич” не робити, то й “нич” не буде — кажуть закарпатці.
Їхня робота — забити у ворота
Цими словами кличе людей на футбол допис у фейсбуці Міжгірської громади, що на Закарпатті. На Авангарді місцева Верховиночка гратиме тур дебютної першості області серед дівчат WU-13. Далеко не всі місцеві знають, що то за абревіатура, але то й не так важливо, бо грають дівчата, а це вже потенційно цікаво! Ровесники зіркових закарпатців Йожефа Сабо та й Василя Раца, мабуть, все ще думають, що “спідницям” не місце на полі, але тутешня молодь вже так не вважає, звикли.
На класичній арені невеличкого містечка кипить робота — стрижуть газон, прибирають в трибуні. Це святе місце, ніби дворик Олімпійського. В селищі добротна, за українськими мірками, інфраструктура. Біля стадіону є поле зі “штучкою”, у ліцеї є класний ігровий зал. Такий собі training camp біля підніжжя гір.
“Малювати розмітку буду вже зранку, вночі ще дощ має бути, погоду тиждень по тричі на день моніторив”, — каже 35-річний Михайло Василевський, щойно накрутивши вже в сутінках почесне “коло пошани” з газонокосилкою.
Михайло — вчитель фізкультури ліцею, він ініціював Верховиночку, її тренує і завтра вперше представить свою “дрім-тім” перед домашньою публікою на обласному рівні. Сам футболіст, грав на область, тепер на район, на педагога вивчився в Івано-Франківську.
“З моїм колегою Іваном Гаврилем з сусідньої Колочавської громади організували команду ще у 2012-му. Євро в Україні відгриміло, всі на хвилі. Ми ще тоді якось відчули, що жіночий футбол буде йти вперед. Потім розуміли що “чуйка” не підкачала — бачили заповнені трибуни на міжнародних матчах, читали як футболісток починають купувати за великі гроші, реклама скрізь. А якось мені знайома розказала як була на матчах Євро-2023 U-19 в Бельгії. Люди на стадіонах, свято. І головне — є рівень гри, не лише шоу! Ми ще тоді у 2012-му вірили, що й до нас це дійде рано чи пізно. Але ж ми і в найчорнішому сні б не бачили велику війну…”, — ділиться думками закарпатський педагог.
“Червоні дияволи” з Боржавського хребта
В червоних тренувальних куртках на стадіон приходять дівчата Верховиночки. Очі горять, але хвилюються. Запевняють, що “заряджені перемагати”, в команді це як слоган. На арені вітряно та холодно, але віє урочистим теплом — лунають молодіжні патріотичні пісні, диктор запрошує вболівальників.
“Ми місяць чекали цього дня відколи дізнались, що один з турів буде в нас вдома”, — кажуть дівчата і біжать до вчителя, Михайло кличе переодягатись та починати розминку.
“Коли загорілись цим чемпіонатом, то дістали й другий комплект форми, а куртки раніше нам Минай “підігнав”. З інвентарем в нас теж норм, маємо м’ячі: і такі, і футзальні, фішки, транспорт поїхати на змагання завжди дають. Мало лише досвіду. Але то файно, що є область і ще й дома можемо зіграти!” — каже наставник “червоних”.
В чемпіонаті регіону в цій віковій категорії лише чотири команди. ДЮСШ “Боржава” Пилипець, “Нарцис” Хуст, СДЮСШОР Ужгород, команду тренує Анастасія Сірмай, гравчиня першої ліги ЖФК “Минай”. Аби всі награлися вдосталь, зробили спарені тури та два кола.
В компанії “профі” Верховиночка почувається аматором, тренуються після уроків у вільний час, не так, як у спеціалізованих школах.
Матчі WU-13, зокрема, судить і Петро Котубей, він працює і на матчах чоловічої УПЛ! Для дівчат ім’я рефері мало про що говорить, але присутність такого арбітра на провінційному стадіоні додає ваги, а головне, популярності дівочим змаганням. “Для нас це такий собі П’єр Луїджі Колліна”, — жартують місцеві.
Марта без м’яча, але з мікрофоном
“Ми ж бачимо, що в маленькому містечку зібрати команду ще й однієї вікової групи непросто. Кум Іван з Колочави привозить кілька своїх учениць, в нього є машина, скидаємось на пальне. Перед матчами він ще й на тренування їх привозить. Моя воротарка захворіла, то буде стояти його дівчинка. Того року в нас була переселенка з Києва, топ гравчиня, але повернулася до Києва, і для нас це втрата. Але головне, щоб в неї в житті все склалося”.
Починається матч, ведучий оголошує склади команд. Співведуча футбольного дійства 16-річна Ірина Липей. “Це наша Марта”, — жартує її вчитель. 11-класниця вже не потрапляє в команду за паспортом, але дуже хоче бути причетною до футбольного свята. В перервах матчів для учасниць та вболівальників проводять конкурси — переважно це нескладні гумористичні питання про жіночий футбол. Ірина нагороджує учасників кольоровими термосами.
Піар, інтриги, видовище
Дівчата з Хуста та Ужгорода більш технічні — в багатьох поставлений удар, намагаються комбінувати, помітно, що тренуються постійно. Але тур несподівано виграє Боржава з Пилипця. І це круто! Якби всіх “розривав” Ужгород — інтриги б не було, а так — наступний тур буде гарячим! Для популяризації непопулярного жіночого футболу — це те що треба!
“Якщо реально дивитись на рівень команд, то ми розуміємо, що не зможемо виграти в цих команд ще кілька турів, тут все закономірно, ми ще слабкіші, хоча моментами гра проглядається. Ми не хочемо просто відстояти нічию, ми хочемо навчити дівчат грати! Всі ці конкурси, музика, ведучі — це все для популяризації, ми маємо робити свято, привертати увагу, а діти мають бачити що спорт це і праця, і емоції — виграв ти чи програв.
Особливо зараз, бо в когось батько чи родич на війні, в когось батьки роками на заробітках, і тому дітям треба робити якесь свято. Потім відеоролик змонтуємо, у фейсбуці виставимо, діти по інстаграму розтягають. Як не крути, але маємо цю справу розкручувати, бо ж прийдуть ще світлі часи, ми віримо”, — впевнений Михайло.
В номінації “топ-уболівальник” головний приз здобуває 7-річний Іван, тут його всі кличуть Джоні. Хлопчик з багатодітної сім’ї — на стадіоні практично живе.
“Ми вже приглядаємось до його молодшої сестрички, вона така шустра як і Джоні, може її скоро у Верховиночку затягнемо”, — каже вчитель.
Каноніри — і в перемогу віра
Цьогоріч Закарпаття пошуміло в першій лізі жіночого чемпіонату. ЖФК “Минай” виграв бронзу в першій лізі. І це вже орієнтир для дівчат, які вже поглядають в бік футболу. До регіону на збори зараз часто заїжджають дитячі та юнацькі команди. Тут і відносна безпека і карпатська природа. А місцевим командам — досвід!
“Недавно у нас в Міжгір’ї гостював Арсенал з Києва, а в перший рік війни була дитяча академія з Харкова, у них ще й тренер-волонтер був з Нідерландів. Це все додає імпульсу для розвитку нашого футболу. Всі ці команди привозили і дівчат. Ми з Арсеналом грали навіть спаринг змішаними командами. Взагалі, приємно бачити, що дівчаток-футболісток в Україні стає більше, значить цю скалу потрохи лупаємо”.
Коли після гри Михайло вже охолоне — пише пост у своїх соцмережах. Підбадьорює, дякує всім гравчиням за боротьбу, намагається надихнути їх на подальші звитяги. Бо треба йти далі й перемагати.
“Як на мене, прогрес хоч і невеликий, але є. Батьки на вулиці питають які “копочки” доньці купити. Нині йду на пошту рукавиці воротарські заберу, одна мама просила замовити, хоче, щоб донька тренувалась і мала файне екіпірування”, — розповідає пан Василевський.
“Наших кількох дівчат запрошували тренуватись в Ужгород — обіцяють дітям і житло, і харчування, потім і навчання. Але батьки не завжди погоджуються відпускати. Може й тому, що в нас ще немає розуміння, що дівочий футбол, як і юнацький, може стати якимось поштовхом в житті, соціальним ліфтом.
Причому, в нас це поки що доступно. Хоча, зрозуміло що війна… А зимою якось проїздом тут була жінка з 5-річною донькою, вони їхали в Миколаїв додому і на тиждень зупинились тут у знайомого. Ми малу взяли на тренування, вона тричі приходила, мама каже — за кордоном важко оплатити такі тренування, якщо в школі немає. Ми Єві подарували щоденник з пам’ятною наліпкою, колись може в Бельгії згадає, що в Україні є дівочий футбол”, — розмірковує тренер.
Після матчу вчитель з дівчатами йдуть на піцу, це вже традиція. Там приходять до тями, розбирають гру, фотографуються, жартують, мріють.
В першому колі чемпіонату “червоні дияволки” з Верховиночки так і не набрали жодного очка. Але як написав тренер у своєму фейсбуці перед літньою перервою — “в житті як у футболі — свого моменту треба дочекатись”.
Андрій Твердохліб , Микола Дендак, Чемпіон