Закарпатський мольфар живе для інших і не шукає втіх для себе

Я знахар, але мене називають мольфаром. У Карпатах таких як я кілька. Нас хоч і небагато, але ми знаємо один одного. Деколи навіть радимося між собою. Особливої дружби між нами немає. Але у кожного з нас єдина мета – дарувати свій дар іншим. Хтось, правда, використовує його для добра, а хтось – для чорних справ.

Знання – у спадок від діда

Мій дід був таким же, як і я. Він добре знався на зіллі, збирав його або вночі, або до сходу сонця. Вчив мене яку траву для чого використовувати. Люди приїжджали лікуватися до нього не тільки з Закарпаття, але й із Чехії та Угорщини. Він приймав усіх і намагався вислухати, розрадити кожного. Далеко не всі потребували втручання потойбічних сил. Хтось прагнув тільки виговоритися і отримати пораду. Я завжди вважав діда взірцем для себе.

Він вмів розмовляти з тваринами.

– Іване, – казав він. – Мова тварин легка. Ти зрозумієш її серцем. У них немає такого поділу, як у людей: українська, російська, французька, німецька… І птахів, і риб, і ящірок можна зрозуміти на духовному рівні. Спілкуватися треба внутрішніми імпульсами і очима. Так, між іншим, можна і з людьми. Але та наука трохи складніша.

Я слухав свого порадника. Мене змалечку ніколи не кусали собаки, до мене завжди звідусіль сходилися коти, я не боявся від ведмедів, вовків, кабанів. До мене приповзли змії… Знаю, коли вони що хочуть, коли що їх турбує. Вони бояться від людей, бо знають, яку загрозу становлять двоногі для світу природи. Люди позбавляють їх життя, знищують ліси, які для них є домівкою. Так було й раніше, так є і зараз. Нічого не змінилося. Хіба що люди стали ще жорстокіше поводитися з довкіллям.

Дід учив мене жити інакше.

– Люби світ і інші потягнуться до тебе. Пробачай тих, хто намагається тебе образити, не тримай ні на кого зла. Неси добро і матимеш нагороду на небесах, – завжди промовляв він.

Я й зараз диву даюся, якою дід був мудрою людиною. Він читав книги, хоч у ті часи більшість населення не вміли ні читати, ні писати. Звісно, я перечитав більше, бо зараз їх легше придбати, багато інформації можна знайти і в Інтернеті. Правда, не все що пишуть, є достовірним.

Якось одного разу, коли мені було років 20, дід покликав мене серед ночі в ліс. Ми довго блукали і він розповідав мені про те, яким має бути мольфар, а потім сказав, що скоро помре і повинен передати мені не тільки знання, але й силу. Це можна було зробити і в іншу пору доби, і в іншому місці, але дід хотів перевірити, чи я достатньо сміливий.

Порятунок словом

Дід помер, коли мені виповнився 21 рік. Я ще був не дуже досвідченим, не дуже хотів починати практикувати. Тоді я саме навчався на медичному факультеті УжНУ. Професію також обрав для мене дід. До речі, батька він чомусь вважав слабаком і не захотів, аби той пішов його стопами. Зі мною ж носився майже з самого народження. Я був дідові одночасно і сином, і онуком.

Отже якось під час канікул, коли я був у рідному селі, до мене навідалася сусідка. Вона сказала, що їй відомо про мій хист до ворожбицтва. Жінка просила допомогти їй повернути до життя дочку. Я зразу й не збагнув у чому річ. Як виявилося, дівчина зловживала спиртним. Усе почалося після того, як мати не дозволила їй вийти заміж за хлопця, якого вона кохала.

– Юрій був бідним як церковна миша. Я хотіла для неї кращого, – сумно розповідала згорьована мати. – Але якби тоді знала, чим усе закінчиться, не робила б перепон. Хлопець поїхав на заробітки в Росію, одружився і залишився там жити, а Олена спилася.

Я мав спершу поговорити з дівчиною. На контакт вона йшла важко. Лише за третім разом якось вдалося достукатись до її серця. Вона дійсно втратила сенс життя. Повертати її до дійсності було непросто. Але я впорався. Зараз у неї щаслива родина, троє дітей і власна справа.

Наступного разу я себе випробував в Ужгороді. Скажу відверто, на один із іспитів прийшов зовсім непідготовленим. Вирішив, що зайду в аудиторію і скажу, що прийду наступного разу. Але вже під час іспиту вирішив проекспериментувати, спробував психологічно вплинути на професора, аби він осліп і оглух від того, що я говоритиму. Тож пішов відповідати. Говорив абищо. Зовсім не в тему, навіть цитував китайських філософів. А він мене похвалив і поставив «відмінно».

Цей випадок мене надихнув. Уже працюючи лікарем я не раз таким чином зцілював пацієнтів. Головне, аби люди повірили, що з ними все буде гаразд. Я рятував багатьох просто словом.

Дар потрібно передавати іншим

Історій, про які я можу годинами розповідати дуже багато. Якось до мене приїхала жінка, яка не могла завагітніти. Де вона тільки не була, та марно, усі розводили руками. Я порадив їй взяти дитину з притулку і пообіцяв, що після цього вона народить двох синів. Моя клієнтка дуже зраділа, але її чоловік був категорично проти. Мене він слухати не хотів також. Тому я вирішив йому приснитися і переконати уві сні. Після цього трапилося диво. За кілька днів та жінка повідомила, що її благовірний бачив дивне сновидіння і тепер нарешті погодився стати батьком чужій дитині. Не буду переповідати, через які труднощі довелося пройти цій родині, аби забрати дитя з сиротинця, але наразі в них троє уже дорослих синів. І той перший, якому вони стали прийомними батьками, любить їх найбільше.

Мав я й клієнта, який хотів відправити на той світ тещу. Він був дуже багатим, платив будь-які гроші за чорну справу. Я йому відмовив. Та чоловік пішов до іншого. Але я це відчував, тому попередив свого колегу. Врешті-решт із дружиною він розійшовся, у обох зараз інші сім’ї, а та жінка й досі жива та здорова.

Багато хто мене не розуміє, чому я не одружився. Мені важко кожному пояснювати, що жінки від мене бояться і далеко не кожна готова разом зі мною нести нелегкий хрест. Поки що одну-єдину я не знайшов, хоч мені вже майже п’ятдесят років. А причаровувати когось і позбавляти волі, примушувати бути зі мною я не маю морального права. Мольфар не має жити для власних втіх. Моя мета – творити добро іншим.

Основною могутністю моєї роботи є звукова вібрація мови та пісні. Слово матеріальне, воно має чудодійну силу. Я вмію робити як хороше, так і погане. Кожен мольфар сам обирає для себе, чим йому займатися, яку допомогу надавати людям. У мене власний стиль роботи. Хтось від народження отримує надсилу, комусь передають її у спадок, як мені, а хтось всього досягає сам. У мене немає сина, тому зараз шукаю учня. Мені потрібна людина, якій я зможу віддати те, що є найдорожчим для мене.

Мій послідовник повинен бути глибоко духовною особистістю, має любити природу і не порушувати її святі закони. Адже живим є кожне дерево, кожна стеблина, кожна квітка, навіть кожен камінь. Вони мають свій голос і свою долю. Також чародій має думати про результат своєї праці, про користь людям, а не про гроші. На жаль, нині багато так званих екстрасенсів, які насправді оббирають народ, а не допомагають вирішити певні труднощі.

Мені, як і моєму діду колись, відомо коли і від чого я помру. Але перед тим мені потрібно знайти собі заміну. Поки що такого не знайшов, але знаю, що він є.

Василь ФІЛІП, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net