Як закарпатські собачі мами рятують тварин: хаскі-інвалід Майк став телезіркою

«Ми відповідальні за тих, кого приручили», – ці слова з казки Екзюпері  про Маленького Принца спливають на думку щоразу, коли йдеться про долю домашніх улюбленців.

Котик чи песик, рибки чи хом`ячок, живучи в родині, не можуть виконувати роль живих іграшок. І добре, коли господарі це не тільки розуміють, а й діють відповідно до цього розуміння. Тому, коли наштовхуєшся в Інтернеті чи й у реалі з випадками свідомого знущання над тими, хто не має достатньо сил, щоб захиститися, відчуваєш хвилю обурення. Ні пояснити, ні виправдати такі вчинки не можна. І на їхньому фоні іще дивовижнішою здається проста людська жертовність.

>>> Вподобайте сторінку газети «Мукачево Express»

Сестри Кароліна та Тамара Бровді (доньки відомого закарпатського скульптора Івана Бровді), Світлана Самойлюк і ще декілька мукачівок, що мають чуйні серця і сильний характер, не просто підбирають покинутих кошенят, цуциків. Вони рятують життя покаліченим та хворим домашнім тваринам, а часом бувають і такі випадки, коли доводиться рятувати виснажених вихованців цілком заможних господарів. І все це – на волонтерських засадах, жертвуючи інтересами родини, за велінням небайдужої душі. Про це вони й поділися з читачами газети «Мукачево Express».

Коли саме і з чого почалася Ваша допомога безпритульним чи покаліченим песикам, котикам?

Кароліна: років три тому я познайомилася в Інтернеті з однією дівчиною з Херсону, котра має приватний притулок тільки для собак, котрі потребують особливого догляду та піклування, тобто, це найтяжчі випадки. Я з нею спілкувалася, допомагала фінансово, і вона мене наштовхнула на думку щось подібне зробити у нас в Мукачеві. Оскільки з собаками мати справу доводиться впродовж усього життя, мене не лякало те, що за тваринами треба доглядати. У мене й зараз власних чотири великих собаки. А крім того, постійно тепер є підібрані тварини, поки не вдасться прилаштувати в добрі руки.

Тамара: рік тому ми почали їздити у міський притулок тварин і там побачили нашого тепер вже легендарного Майка.  Його збила машина і він став інвалідом. Хтось його в той притулок прилаштував. А там, на жаль, не передбачено лікування тварин – тільки утримання. А ще – ізоляція безпритульних собак від міста, щоб не наповнювали вулиці своєю присутністю. Тому стерилізаційний центр – це їхня основна місія. Навіть домашні собаки чи коти часто хворіють і потребують ветеринарної допомоги, не кажучи вже про тварин у притулку. Але чомусь на це місто коштів не виділяє. Тому ми почали приходити до притулку, хоча доступ туди й обмежений.  Крім того, із квітня 2016 року і дотепер ми підібрали з вулиці і прилаштували в родини 97 цуценят.

Ви для цього облаштували альтернативний притулок?

Світлана: Та ні, додому приносимо щенят, котиків, іноді й дорослих тварин. От у мене вдома зараз три котики і дві маленькі собачки. Здебільшого приношу додому хворих тваринок, лікую, перш ніж віддати комусь у родину.

Тамара: А я буквально вчора прилаштувала песика, котрий прожив у мене вдома тиждень. Ми його знайшли в коробці біля ветеринарної клініки. Вилікували від бліх, зробили щеплення і вже з паспортом віддали вчора людям. У мене вдома вже рік живе інвалід хаскі – Майк. Він вже став справжньою телезіркою. Коли ми спільно з іншими волонтерами їздили до діток-інвалідів в інтернат, як важливо тим діточкам було побачити песика, що має схожу з ними долю. У нього замість задніх ніг – візок з колесами. Він такий дружелюбний, катав діток, його знімали для різних телеканалів.

Кароліна: ми постійно в контакті з ветеринарами, бо у кожного вдома є свої постійні домашні улюбленці, тому є ризик, приносячи з вулиці бездомних тварин, заразити чимось своїх. Але що робити? Це терплять наші чоловіки, наші діти. Але ж терплять, бо розуміють, що хтось має допомагати тваринам. А ми вже живемо цим. Звісно, така діяльність потребує коштів. Найчастіше справляємося своїми грошима. Але бувають випадки, коли цього недостатньо. І тоді я викладаю в Інтернеті фото з проханням про допомогу. Хтось допоможе, а хтось і відро помиїв на голову виллє, звинувативши в користолюбстві. Але, слава Богу, є немало людей, котрі чуйні до таких речей і допомагають, бо самим нам було б важко впоратися.

От свіжий випадок. Минулої суботи ми були саме у міському притулку для тварин, і тут отримали дзвінок про те, що на трасі збито собаку. Живий, але всі кінцівки переламані. Запитали у працівників притулку, чи зможуть виїхати на такий виклик. Але вони таким не займаються. Поїхали самі. Дякувати Богу, що відізвалися люди, калап дулів, допомогли на операцію, бо вона була складною. І ветлікарю Каганцю невимовна подяка. Він зробив неможливе. Ті потрощені, роздроблені чотири лапки він упродовж кількох годин складав докупи, ніби пазли. У свій вихідний день він не відходив від операційного стола, поки не закінчив роботу. О третій годині дня собаку поклали на стіл і забрали о двадцять першій.

Одужує песик?

Кароліна: Так, зараз він у мене вдома. Чотири власні собаки закриті внизу, щоб не було контакту. Поки не одужає, я прив`язана до дому. Його ж треба продовжувати лікувати, возити на перев`язки. Хочу подякувати волонтерці Людмилі Поляк, котра мені в цьому допомагає. Двічі на день своєю машиною вона возить Бобу на процедури, маніпуляції. І поки Боба живе у мене, поки зростаються прооперовані ніжки, я не можу взяти додому іще якусь тварину, адже за цією потрібен складний і кропіткий догляд.

Тамара: Поки ми не підібрали і не прооперували Бобу, у Кароліни і щенят був цілий виводок і котики, але я забрала їх до себе, щоб вона могла максимум уваги приділити пораненому собаці. Бо там іще й сука після пологів хвора була, за нею теж особливий догляд потрібен. Та й за її цуценятами, вони б самі не вижили. Ми їх теж з вулиці забрали.

У притулку чомусь прийомні години у середу, в розпал робочого дня. І одна субота в місяць. То ми їздимо, щоб погодувати тварин, погладити, поспілкуватися. Вони ж наче діти, теж ласки хочуть. Ще недавно ми туди щосуботи їздили. Але чомусь міська влада вирішила, що нам туди не треба так часто їздити і скоротили години відвідувань. Залишилася одна субота на місяць.

Дівчата, а крім допомоги тваринам, чим ви у житті займаєтеся, де працюєте?

Кароліна: Я закінчила Київський інститут інженерів цивільної авіації, працювала у податковій інспекції. Потім пішла в декрет і після нього вже не поверталася на попереднє місце роботи. Започаткувала невеличкий власний бізнес – кафе. Але так трапилося, що захворів тато, і ми мусили продати кафе, бо йому була потрібна дорога операція. Ще згодом ми відкрили кафе в Ужгороді, і зараз я приватний підприємець.

Тамара: я за фахом лікар, працюю в лікарні в кабінеті функціональної діагностики. Увесь вільний час, вихідні присвячую нашій з дівчатами спільній волонтерській справі по догляду за знедоленими тваринами.

Світлана: я працюю менеджером, маю чотирирічного синочка.

 

Як ваші домашні реагують на таке невдячне захоплення?

Кароліна: Мій чоловік дуже терплячий. Називає мене псячою мамою. Іноді може іронічно дорікнути: «А то тільки для псів обід готовий, чи й для людей теж?» Але в основному мужньо терпить. Категоричного – або я, або собаки – немає. Коли доглядаю хвору тварину, цікавиться: як собачка? Але участі в цьому не бере. Але головне, що не протестує і не заважає. У кожного ж своя місія і своє покликання.

Світлана: мій часом бурчить, часом і свариться. Але розуміє, що я вже без цього не можу.

Чи бувають випадки, коли самі ветлікарі чи клініки надають волонтерську безоплатну допомогу вашим підопічним?

Що стосується цього останнього випадку, про який ми щойно говорили, то Іван Миколайович за свою роботу, до того ж у вихідний, не взяв жодної копійки. Ми говорили про кошти, якими нам допомогли люди на звернення в Інтернеті. Але то були кошти на матеріали. Там же чотири лапки усі в металевих штирях, бо випадок надскладний.  І крім цього, теж нам робить вагомі знижки, коли приходимо з безпритульними тваринками. За два прийоми бере платню як за один, тобто 50% знижки. Крім того, він зробив четвер днем безкоштовних консультацій. Та й інші ветеринари і клініки часто вносять власну пожертву безкоштовною допомогою. Був випадок, коли ми підібрали собачку, котрій інша видерла око. Дівчата теж безкоштовно прооперували в Ужгороді. Потім ми прилаштували того песика.  Коли ми приходимо як волонтери з тваринками, то ветеринари так легенько зітхають, мовляв, куди ж вас подінеш. Але ніколи не відмовляють у допомозі. Роблять це на совість, хоча й благодійно, але з усією відповідальністю. Консультації взагалі безкоштовно, а на лікування дають знижки.

Ви би назвали нашу мукачівську спільноту чуйною, жертовною?

Світлана: Дехто допомагає, підтримує. А дехто й заважає. Є такі, що вважають, що ми на тому маємо непогані кошти. От і недавно було, що ми віддавали котика, то люди, котрі по нього приїхали, мимохідь зауважили: ну, ви ж за це від держави по 5 тисяч у місяць отримуєте. Хто і звідки таке взяв, невідомо. Але то навіть слухати смішно. Якби ми справді мали такі кошти, то стільки всього могли б додатково зробити, а не жебрали, викликаючи неоднозначні думки у спільноти. Тому маємо намір організувати благодійний фонд, щоб мати змогу офіційно долучати спонсорів чи меценатів, і створити приватний притулок, як це вже є у багатьох містах.

Кароліна: А є й такі, що називають нас неробами. Мовляв, не маємо чим зайнятися, то й бавимося з бездомними котиками та собачками. Дехто переносить негатив з особистих давніх конфліктів на нашу діяльність. Усім не догодиш, та це й не потрібно. Усім подобатися все одно не можна. Я знаю, що у мене непростий характер. Я можу людині прямо сказати все, що думаю. Тому є ті, хто, недолюблюючи мене особисто, ллють негатив і на наше волонтерство. Власне, мене це не бентежить. Я продовжую робити свою справу і буду робити її надалі, хоча було таке, що казала: ну все, з мене годі! Нехай тепер ті «доброзичливці» цим переймаються. Але такий настрій і зарікання – до перших жалібних собачих очей, до першого бездомного голодного кошеняти. Тим же, хто критикує, хочеться сказати: а ти сам візьми і зроби. Бо багато хто говорить, що любить тварин, але при цьому нічого для них не робить. І навіть якщо щось намагається зробити, то один раз допомогти замало. Власне, і однієї любові до тварин мало. Тут треба такий характер мати, бо іноді доводиться самим, як тим собакам, щось мало не зубами виривати, щоб допомогти.

Що б ви хотіли побажати мукачівцям, котрі мають своїх домашніх улюбленців, чи тим, хто бачить на вулиці нікому не потрібних котів чи собак?

Насамперед власників хочемо закликати до відповідальності. Випускаючи на вулицю свого улюбленця, завжди думайте про наслідки. Не полінуйтеся забезпечити впізнавальною інформацією. Наприклад, нашийник з телефоном господаря. Так легше знайти тварину, якщо загубилася. У нас недавно був випадок, коли ми знайшли збитого на смерть собаку. То завдяки телефону господарів, ми змогли повідомити їх. Вони приїхали, забрали і похоронили свого улюбленця. Це сумно, але так має бути. Були у нашій практиці вже й такі випадки, коли господарі – забезпечені, навіть заможні, просять забрати від них собаку. Їдеш туди, бачиш – двоповерхова вілла, розкішний двір, а в вольєрі на ланцюгу виснажений скелет, обтягнутий шкірою. Ледве виходили того песика від такої «турботи» господарів. А потім виявилося, що  у пса така родословна! Ви б тепер того красеня побачили! У новій родині розцвів, знову живе щасливим собачим життям.

Спасибі за розмову. Успіхів вам у непростій справі.

Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено