АНОНС. Роман ОФІЦИНСЬКИЙ: «Фальшували минуле Закарпаття у всі епохи»
Роман ОФІЦИНСЬКИЙ – доктор історичних наук, професор, колишній проректор, а нині завідувач кафедри історії України Ужгородського національного університету, автор багатьох наукових, науково-популярних, навчальних і літературно-художніх видань.
У прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час «Недільних бесід» він розповів читачам газети «Наш Ужгород» про історію Закарпаття та Ужгорода, туризм, особисті захоплення та життєві курйози.
– Пане Романе, чому Ви стали істориком? Що привело Вас у цю професію?
– Дитяча мрія. Як і кожна дитина, я в уяві перебирав різні професії: лікаря, військового, інженера-конструктора, журналіста (п’ятилітнім став уважним читачем всесоюзного щоденника «Труд», який передплачував тато – водій вантажівки), навіть економіста або голови колгоспу. Я ріс у звичайній родині у селі, а там у 70-80-ті роки минулого століття найбільш поважною людиною вважався саме голова колгоспу, не сільський голова чи священик або директор школи. У старших класах вирішив стати істориком. Із 8-го класу співпрацював із районною газетою, публікував нариси і репортажі, фіксуючи, образно кажучи, історію за вікном школи, що відбувалася на моїх очах. Зараз оті публікації переглядаю з іронією. Вони є відбитком часу, коли формувалося моє покоління. Тоді після закінчення школи мало хто навчався в університеті, хлопці служили в армії два роки, на флоті – три. До тих, хто не відслужив, ставились як до людей з інвалідністю.
Історичні факультети належали до дуже престижних. Там готували не лише педагогів і науковців, але й, по суті, молодіжних і партійних функціонерів, державних службовців. Конкурс зашкалював. Із нами, сімнадцятилітніми, на курсі вчилися набагато старші за віком, частина з яких були комуністами. Ми виростали під ковпаком тоталітарної ідеології, що стимулювала до керованого активізму. Водночас існували неформальні рухи. Тому нас, студентів-істориків, готували до конкуренції та протистоянь, внутрішніх і глобальних.
Ужгород обрав за допомогою циркуля і географічної карти через те, що тут діяв університет, найближчий до мого дому, оскільки у Львові вчитись не міг. Батьки належали до дискримінованої категорії репресованих, чиїм дітям доступ на соціогуманітарні факультети в рідному краї перекрили. У нас половина села зазнала сталінських репресій, долю кожного відстежували до останніх днів радянської влади. Маму амністували у 1958-му, а реабілітували аж у 1992 році. Тож коли мій старший брат у 1983-му вступав на історичний факультет у Львові, його спеціально на останньому усному іспиті «зрізали» так, що для зарахування не вистачило одного балу. Натомість в Ужгороді запровадили письмові іспити і в аудиторіях встановили камери. Якщо медаліст тоді складав перший іспит на відмінно, то звільнявся від наступних трьох. Так у 1986-му став я студентом.
Загалом історик може реалізуватись абиде – у столиці, у провінції, за кордоном. Важливо прагнути висот і бути працьовитим.
– Історією часто маніпулюють, особливо на Закарпатті. Що є найбільшою історичною брехнею в нашій області?
– Фальшували минуле Закарпаття у всі епохи. Приміром, для середньовіччя характерні підробки документів. Чимало спекуляцій бачимо в другій половині ХІХ століття. Тоді придумали епічну ідеологему про тисячолітню належність Закарпаття до Угорщини, чого насправді не було. Коригували імена і прізвища дійових осіб, події, дати. У радянську добу акцент робився на матеріальну домінанту, домислювалися факти, що стосувалися класової боротьби, соціальних протестів. За останнє тисячоліття в писемній історії накопичився не один шар маніпуляцій. Нині такі домисли і фальсифікації називають здебільшого туристичним міфодизайном, коли щось придумують на ходу… Як про ясен Масарика в середмісті Ужгорода, до котрого перший президент Чехословаччини не має жодного стосунку. У кожній епосі в знаннях про минуле трапляються лакуни, які заповнюють у наступних поколіннях, причому не відразу. От часто говорять про Середнянський замок тамплієрів, що розділив учену громаду на дві «конфесії». Одні взяли «слід тамплієрів», інші вважають візаві за невігласів. Насправді цього ми не можемо сьогодні ні підтвердити, ні спростувати. Але ж завтра-післязавтра нові пошуки і відкриття здатні змінити традиційні уявлення. Тож наразі сміливі припущення стають родзинкою усної історії, відлунюють у новітньому фольклорі. Подібні сюжети дуже привабливі.
– А чи багато таких міфів про Ужгород?
– Їх більше десятка. Є, наприклад, вигадки про довжелезні підземні ходи. Згадаймо і Білу Діву з Ужгородського замку. Подібне придумали не наші сучасники, а люди, які жили століття тому. Такі ж оповідки продукуються зараз. Принаймні, для підсилення туристичної привабливості регіону.
– Закарпаття у різні часи входило до складу різних держав. Хто, на Вашу думку, залишив по собі найбільш позитивний слід у нашій історії?
– Золотою порою вважається Міжвоєння – чехословацька доба. Це 1920-1930-ті роки. Тогочасна влада інвестувала величезні кошти у міське будівництво, комунікації, підвищення життєвого рівня населення, подолання бідності. То був величезний контраст із попереднім, австро-угорським, і наступним угорським (1938-1944) періодами. Радянсь-кий час затьмарили масштабні пограбування (конфіскації, націоналізація, колективізація) та репресії, хоча були й соціально-економічні, культурні, промислові, аграрні досягнення.
Яке найромантичніше місце в Ужгороді? Яким для Закарпаття був найважчий період? Зараз така тенденція, що кожен хоче дістатися до влади, є багато громадських активістів, які не є політиками, але протистоять тим же чиновникам чи депутатам. Чи є політично свідомим наше населення?
Про це та інше – у свіжому номері газети «Наш Ужгород».
Купуйте новий номер у кіосках або передплачуйте на своїй пошті!
