Но, тогди я вмру. А ти ня будеш усе на плечах носити. Дивна історія закарпатця

У кожного села є свої перекази. Мій дід розказував реальну історію, а не легенду про вічномолоду Василину. Коли йому було років десять, мала вона вже 70 літ. А виглядала як сімнадцятирічна, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

– І чом ти ся не старієш, Василино? Позерай, у вшитких уже білий волос, а в тебе ани єдного – питали її люди.

– А хіба я знаю, як тото треба старітися? – відповідала вона.

І здавалося, що жінка зараз зовсім не жартує, а й справді вона просто насправді зовсім і не вміє старітися. Не навчили її, може, цьому ремеслу батько-мати. Або ж пішов у її життєвій програмі якийсь генетичний збій. Або ж збій зачепив усіх нас, які думають інакше. І це ми робимо щось не так, що страждаємо від хвороб та усвідомлення своєї старості, немічності. Інші хворіли, мали постійні проблему. Але й хвороби ніби обходили Василину. Її єдину серед усіх ровесників.

– Та ци тебе нигде нич не болить? Не кістки, не поперек, не голова, не в грудях не пече? – дивувалися односельці.

– Та ба чом ня мало шось боліти? – обурювалася на те Василина. – Руки в ня, слава Богу, здорові, ноги несуть.  Що ще треба челядникови на сім білім світі? Рай, а не життя. Позерайте, яка довкола красота!

Не можна сказати, що біди обходили її обійстя. Бувало, урожай град понищить, а буває, що від спеки все поляже. Але ніколи Василина не заламувала руки. Ніколи нікому не плакалася, яке нещастя її спопало.

– Ба ци я знаю, чому ся иппен так мало стати? – тільки й скаже на те Василина. І запевнить усіх, що голодна вона не залишиться.

І так воно завжди й було. То родичі в такий рік щось Василині зділять, то є десь можливість підробити, а люди кукурудзою, квасолею та зерном розрахуються. І виходило так, що багатою не була, але й не бідувала ніколи.

Але чоловік її страшно все життя ревнував. Подумати тільки, йому 70, а жоні на вигляд і двадцяти не даси. А ще така гарна вона була, з величезними чорними очима, з чорним, як смола, волоссям. Але Василина його заспокоювала. Казала, що вона не помічає ані своєї молодості, ані його старості.

– Старість – то вшитко люди придумали, – пояснювала вона своєму чоловікові. – Аж би ся люди її не бояли, то вна би до них і не прийшла.

– І що, й смерть би за людьми не приходила, аж би ся її люди не бояли? – цікавилися односельці на оті її чудні слова.

– І смерть би не прийшла! – хитала головою Василина, ніби жаліючи всіх і не розуміючи, чому то люди такі нетямущі. – Смерть – то лем привичка. Видиш і той умер, і та вмерла. Та й сам ся помали туди ладеш. Бо чим ти ліпший, як ушиткі другі люди? Не хочеш, аби другі ся сердили на тебе, ош ти иншакий.

І що можна було відповісти на такі слова? Одні підсміювалися, інші ставилися до тієї незвичайної жінки із благоговінням. А треті прислухалися, чи не видасть Василина якогось пророцтва.

Але вона ніколи нічого не передрікала, ніколи не говорила того, що інші не бачили. Жила собі звичним сільським життям, як усі. Ярювала, згрібала сіно, доїла корів, пекла хліб та ткала рушники. І прожила вона 105 літ. За цей час у її хаті вже було багато внуків-праправнуків. Декому й муляло, що баба світом нудить.

Хоч бабою її навіть у столітній ювілей назвати було важко. Шкіра гладенька, очі світяться любов*ю до життя. Голос такий сильний, молодий. Руки теж молоді. І не згорблена була, як інші старенькі. Рівненька, як струна, ніби весь час тільки і вправлялася, як витягнути хребет. Хіба що вдягалася вона уже давним-давно начорно, як старі жони. Бо насправді вважала себе старою.

Але не могла не помічати Василина, що деякі родичі вважають її останнім часом тягарем. Чоловік її тоді вже давно помер. То й словом не було з ким перекинутися. Проте й без чоловічих рук вона не бідувала. У городі поралася, як молода. Але роки їй все ж рахували добрі люди.

Не дуже дбала вона про те, у що вдягтися. Була завжди акуратна, гарно причесена, одяг завжди чистесенький. Але ніколи не нарікала, що немає зайвих чобіт чи блузки. А одного разу почала просити, щоб їй купили нові черевики. Чомусь не спідницю чи пальто, чи хустку, а черевики.

Всі дружно здивувалися її такій несподіваній наполегливості. Старі черевики у неї справді вже давно розлізлися. Але вона могла доносити чиїсь старі, когось із родини. Насправді так воно завжди й виходило. Давно вже собі нічого не купляла. А за доньками та внучками доношувала цуриня та чоботи.

Пенсію всю баба внукам віддавала. Але про нову обувку почала так вередливо просити, як мала дитина.

-Нащо вам, бабо, нові? На городі доста й таких, як маєте! А кіть треба нові на неділю, беріть тоті, які видите в хижі! – утнув їй праправнук Ферко. У них і справді майже у всіх у родині був один розмір.

Цей Ферко найбільше недолюблював бабу. Але вона до нього завжди була лагідною. Тільки чомусь тепер не стерпіла.

– Но, тогди я вмру. А ти ня будеш усе на плечах носити, – розсердилася баба. – Бо я хочу відіти, што ся в хижи і в селі робить! А як я буду взимі вать у дощ по болоті без топанок ходити?

Після цих слів вона раптом зайшла в хату. Серед білого дня лягла в постіль. Хоч такого ніколи раніше не бувало. Лягала вона зазвичай після всіх, коли вже давно надворі були сутінки.

А через кілька годин дивляться родичі, а вона вже мертва.

Справили похорон. Все було, як у людей. І хоч жінка була старенькою, родина в неї була велика. Тому скликали майже все село. Та й люди з цікавості поприходили. Чекали якогось дива на похороні. Але все ж отого сумного дня – на велике розчарування селян – нічого надзвичайного так і не трапилося.

Проте вже на другий день отого внука, який їй про топанки говорив, скрутило в три погибелі. І ходив він так, ніби копійки по вулиці збирав або за грибами схилявся. Не боліло нічого, а розігнутися не міг.

Вже до яких лікарів не ходив, до яких знахарів не водили його, нічого не допомогло. Та й рентген не показував якоїсь хиби.

– Ачей направду бабу на плечах носить? –  перешіптувалися люди, але в очі Феркові ніхто такого не говорив. Бо всі бачили, як мучиться чоловік. Та ще й літо було. На городі роботи цілі копи, а він ще й замести хату не може.

І так минули два чи три роки. А одного разу зайшла в їх двір циганка. Каже, що треба би їй найти дашто взутися.

Принесли їй із стайні якусь стару обувку. Але циганка тим повертіла в руках, верла тим у кущі розсердилася:

  • -Што ми такоє цуря даєте?

-Андека сякі топанки хочу! – показала вона на молоду господиню дому, яка щойно тепер із міста повернулася.

На тій справді були гарні і дуже дорогі черевички.

-А ци не йшла би ти удсі дулі путьом? – тепер вже розсердилася господиня. – Зараз на тя пса спущу. Ще ми мало поязикуй!

Але на той гвалт вибіг і розгублений Ферко. Він дуже не любив циган, бо вони знали будь-коли курку чи гуску із двору поцупити. І спробуй їх піймай. Але зазвичай він знав і поліном у них кинути,  і з батогом за ними гнатися.

Тому цигани й оминали їхній двір. І хіба циганська пошта не працює справно? Хіба ця чорнявка не знає, що Ферко не любить її одноплемінників і честі їм дивитися не буде? І що звідси краще тікати.

Але Ферко дивно повівся.  Він несподівано наказав своїй невістці віддати циганці топанки. І так рішуче наказав, ніби зараз світ зарветься, коли вона того не зробить. Ошелешена жінка і справді зняла черевики і простягнула нахабній гості. Навіть нічого не відповіла, а діяла, як загіпнотизована.

-Добре сь зробив, чоловіче, щось ми поміг, дуже добре сь зробив! – засміялася циганка і раптом, як вихор, здійнялася і зникла.

І більше ані в один двір вона так і не заходила. Ніби її нічого вже в цьому селі більше не могло зацікавити.

Ферко пішов за нею, щоб зачинити хвіртку. А повернувся уже розпрямлений! Всі просто остовпіли, коли побачили, що його спина знову стала прямою. А він, бідний, це теж не зразу зрозумів.

А коли зрозумів, то ледь не почав стрибати двором на радощах. Видно, віддав він у такий дивний спосіб бабі топанки.

Іван ОЛОС, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)