Реальна релігійність людини проявляється у тому, як вона ставиться до власної смерті, – закарпатський політолог

Цей химерний чоловічок постійно трапляється мені на вулицях міста, причому у найбільш несподіваний момент. Час від часу я ледве не перечіпляюся об нього, причому не тільки на завжди людному Корзо чи проспекті, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Ні, точнісінько так само він може несподівано вислизнути з якогось глухого підворіття і підрізати тебе хоч опівночі. Він постійно в русі. Таке враження, що хоче утекти від самого себе, хоча прекрасно знає, що це неможливо. Він завжди сповнений енергії, має якусь ціль, тож йому не можна не заздрити. Я давно вже хотів дізнатися, хто він такий, проте все якось не випадало.

Очевидно, судячи з його вічно заклопотаного виразу обличчя, дядько постійно перебуває у якихось глибоких роздумах – про щось високе і вічне. Мінімум про життя і смерть. Дивно, чому вважають, ніби це велике щастя для людини – не знати точної дати своєї кончини. Швидше, навпаки. Реальна релігійність людини проявляється у тому, як вона ставиться до власної смерті. Жити, знаючи, скільки тобі лишилося, набагато краще. Тоді знаєш, що і коли робити. З легкою душею жертвуєш усім, без чого можеш обійтися. Займаєшся тільки справді важливим справами. Кожний день святковий, бо сповнений сенсу.

Є приказка «Прожити день, ніби він останній у твоєму житті». А якщо він передостанній? А якщо перед-перед… ? Кожний бо день якийсь перед-перед… і вже більше не повернеться. То чом би його не проживати як останній? Зворотний відлік завжди надихає своїм легеньким вітерцем, протягом, що струменить просто з вічності.

Навчитися жити можна тільки живучи. Нас вчать тисячам дурниць, які нам ніколи не згодяться. Сенс їх вивчення лише у самому процесі засвоєння непотрібних знань. Це нам потрібно, щоб навчитися засвоювати життя – єдиний предмет, якому нас спеціально не вчать, але який тільки і є по-справжньому потрібним, якому можна навчитися тільки самому, у гордій самотності – забувши усе, чому тебе учили і пам’ятаючи тільки саму методику опанування знаннями. Схоже, що саме цим і переймається мій знайомий незнайомець.

Коли світ не приймає чоловіка, то чоловік ховається десь у порах дійсності, між крапельками. Для чоловіка найважливіше мир із самим собою. Хоча, як правило, це недосяжно. Ну тоді скажемо так: перемир’я із самим собою. Так приблизно жив Григорій Сковорода, що тікав від одного знайомого поміщика до іншого, із колегіуму до монастиря, звідти – кудись на пасіку, а відтак і взагалі ночував просто неба. Світ ловив його, але не спіймав. Чесно кажучи, мабуть, він сам вигадав, ніби світ його ловив. Дуже то світові треба! Але те, що Сковорода таки тікав світ за очі, не знаючи чому і навіщо – це таки факт. Та й хіба тільки він один? Кожен бодай короткий час у своєму житті переживає щось подібне.

Чоловік, до якого я приглядаюся, схоже, вибудував цілу систему компромісів із собою, яка тільки і дозволяє йому жити далі. Важливо тільки не виходити за їх рамки, бо це і є шість площин нашого тримірного світу: верх – низ, праве – ліве, спереду – позаду. Коли я черговий раз бачу цього чоловіка, так і відчуваю: він намагається бодай подумки прорватися за ті звичні рамки, але – зась!

Він явно мого віку, а для нашого покоління час рухається так швидко, що за одне життя встигаєш прожити кілька. Починалося усе в тому світі, від якого вже не лишилося каменя на камені. Потім було ще кілька нових світів, які теж вже канули у небуття. Схоже, що і нинішня непевна епоха врешті-решт завершиться. Сумувати за нею не буду, бо навколо суцільні злидні, торжество примітиву і роздування щік замість якихось реальних звершень. Проте доводиться поки жити і у такому часі. Дивуюся, як ми могли так швидко деградувати. Хоча хто знає, до яких глибин здатна опуститися людина?!

Знайомого незнайомця часто гризуть ті самі гризоти. Відчувається, що він знав кращі часи, а десь і досі продовжує жити у тих кращих часах, де йому значно комфортніше, ніж зараз. Останнім часом я впізнаю у цьому чоловікові усе більше знайомих (своїх власних) рис. Підозрюю, що я усюди бачу його не наяву, а таки як відображення у вітринах і просто вікнах – відображення мене самого. Це теж не найгірший варіант. Кожна людина мріє врешті-решт зустрітися з собою справжньою, вільною від усіх повсякденних умовностей, нав’язаних нам правил гри, усього наносного. Те, що моє друге «Я» постійно у втечі від самого себе, вселяє надію. Адже тікають саме для того, щоб коли-небудь повернутися додому.

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено