Закарпатське село, де живуть нащадки попа та чорнокнижники
А ще там народився перший губернатор області і жив у дуплі чорт
На Закарпатті чимало назв населених пунктів пов’язано з деревами. Проте є в нас і пташині села. Зокрема, на Свалявщині один із населених пунктів названо на честь голубів, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
На території села люди жили в IV–III ст. до н. е. Про це свідчать археологічні знахідки, виявлені на території села. У старих архівних документах Голубине згадується вже в 1430 році. Про це йдеться у Вікіпедії.
Спочатку там мешкали 23 кріпацькі сім’ї, які мали 4 коней, 5 волів, 9 корів, 10 овець. Під час війни всі сім’ї знищили, а землі довго пустували. У 1671 році їх роздали для заселення кільком родинам. У 1870 році в Голубиному вже були 753 мешканці.
На пагорбі за школою стояла колись дерев’яна церква. Біля неї знаходилось кладовище. Церкву знищив грім. Сучасний кам’яний храм побудовано в 1814–1837 роках.
Наразі в селі проживає 2781 людина.
Про походження назви села існують дві версії. Обидві пов’язані з пернатими.
За першою з них, колись у заростях лози біля річки Пині водилося багато голубів. Частину з них село повинно було здавати власнику Мукачівського замку як оброк (податок).
За іншою, коли на територію тогочасної Угорщини, до складу якої входило Закарпаття, нападали вороги, прикордонна варта в Карпатах вогнищами, що запалювались на горах, повідомляла правителям Мукачівського замку про небезпеку. На сигнал вогнища з Голубиного випускали поштового голуба, який приносив у Мукачівський замок звістку про небезпеку.
А от за свідченнями старожилів, назву селу дала легенда.
У ній розповідається, що на горі Ясині жив піп. Був у нього син. Хлопець був доволі неслухняним. Тож якось батько розгнівався і прогнав його. Син поселився в долині. З часом люди побачили, що там і земля краща, і тепліше, і почали заселяти ту місцину. Та мали вони крилатих сусідів, які гніздилися у заростях, їх було дуже багато. Тому так і прозвали поселенці своє нове село – Голубине. Підтвердженням легенди є той факт, що у селі багато сімей з прізвищем Попович, тобто син попа.
Цікаво, що не лише в Ізі, що на Хустщині, плетуть кошики, але і в Голубиному. Це ремесло зародилося тут ще на початку XX століття. Ініціатором виступив директор початкової школи Іван Товт. Він знайшов плетаря румуна і доручив йому вести у школі аж два гуртки лозоплетіння – для хлопців та дівчат.
На подвір’ї школи стоїть старий кам’яний будинок, споруджений десь у кінці ХІХ століття (зараз там їдальня і майстерня). А колись, за часів Австро-Угорщини, була тюрма, канцелярія нотаря, тут жили жандарми. Згодом – дитсадок.
Щодо школи, то колись вона була церковною. Грамоти в ній дітей навчав дяк. Та вже в 1875 році в Голубиному запрацювала державна школа. Її відвідували учні з сусідніх сіл. Але вона була невеликою і дерев’яною. Тому у 1910 році звели кам’яну споруду, а через два роки – ще одну. Згодом дві будівлі об’єднали і на їх основі в 1965–1970 роках добудували другий поверх.
Цікаву бувальщину про Голубине подає Лариса Андрела у книзі «Свалявщина у переказах та легендах». Записано її зі слів очевидця.
«Було це так. Скосив я у Верху траву. Наступного дня взяв їжу й пішов сушити сіно, щоб пообіді скласти у копицю. Пішов сам, бо моя жінка чекала на дитину. Прийшов я на сінокіс, склав їжу під ліщиною біля криниці й почав розтрясувати вали, щоб добре висохло сіно. Поперегортавши його перед обідом, сів під ліщиною в холодку поїсти. Смакував квасолю з капустою та цибулею, як підійшов до мене старий дід та й каже: «Бачу, Михайле, що в твоєму глечику є молоко. Дай мені напитися, а я тобі віддячу». Думаю я собі: «Як ти мені віддячиш, хіба у копицю сіно допоможеш скласти». А той продовжує: «Слухай, Михайле, через якийсь час почнеться велика буря. Все сіно, що люди накосили, насушили, змокне, а твоє залишиться сухим». Подумав я, подумав та й кажу: «Беріть, дідику, глечик з молоком та й пийте на здоров’я».
Узяв дід глечик, притулив до губ, випив усе молоко й десь пропав. Я ж напився води з криниці, ліг під ліщиною й задрімав. Проснувся від страшного грому, блискавки та від сильного вітру, який приніс чорні хмари. Дивлюся й бачу, як вітер перекидає людські копиці, а сухе сіно несе у провалля. Потім полив, наче з відра, дощ, та моя нива залишилась сухою. Жодне стебельце сіна не поворухнув вітер. Взяв я граблі, позгрібав усе сіно, склав у копицю і сухий повернувся додому. Аж тоді я зрозумів, що той старий дід, якого я пригостив молоком, був чорнокнижником».
Кажуть, що подібні чаклуни і знахарі у селі є досі.
Оточує населений пункт чудова природа. Є тут, як і в багатьох куточках Свалявщини, кілька джерел мінеральної води.
Крім того, існує повір’я, що одне з дерев у селі – особливе. Нібито колись у його дуплі жив чорт. Але не подобалось таке сусідство голубинцям, тож вони багато молились, аби Бог забрав його. І одного разу їхні благання були почуті. Під час грози у дерево вдарив грім. Кажуть, що більше чорта у селі не бачили.
Славне Голубине й тим, що саме тут, у 1886 році, народився перший губернатор Закарпаття, а пізніше й Підкарпатської Русі – Григоріій Жаткович, міні-скульптуру на честь якого нещодавно відкрили в Ужгороді. Побачити її можна біля музею Бокшая.
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
