Хто, кого і що знімав в Ужгороді

З історії ужгородської фотографії.

Уявити Ужгород без фотографії неможливо. Значна частина нашої історії написана не пером, не ручкою і навіть не клавіатурою, а фотокамерою, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Остання ускладнювалася разом з нашим життям. Якщо перші камери нагадували хатинку на курячих ніжках, усередині якої жила і пташка, і ще багато чого, то нинішні телефони і планшети пішли від того геть за обрій, хоча професіонали віддають перевагу дзеркальним апаратам, які максимально нагадують таки фотокамеру, а не щось інше. А от коли апарати були ще триногими і міцно прив’язаними до фотостудії, коли фотографії були ще не цифровими, а відбитками на скляній пластинці, словом, коли вони тільки почали з’являтися в Ужгороді, з ними траплялося чимало кумедних випадків.

Зніматися більше полюбляли жінки. Ну це зрозуміло, але і фотографуватися вони теж любили більше. Жінка і чоловік взагалі по-різному сприймають час, його відтинки, часові зрізи тощо. Якщо для чоловіка час – це те, що існує і не існує водночас, що можна вивертати на свою користь (принаймні, чоловіки постійно намагаються це робити), то для жінки час – це щось на кшталт домашньої тваринки, яка буває чемною і нечемною, яку треба виховувати, заохочувати і карати – і тоді все буде гаразд. Десь глибоко у жіночій підсвідомості сидить свята переконаність, що вони повелівають часом точнісінько так само, як і чоловіками, що досить тільки клацнути пальцями – і час зупиниться, пришвидшиться, загальмується чи й взагалі потече навпаки. Фотографія якраз підтверджувала таку ілюзію – принаймні, щодо зупинки часу.

Тому пані Магда дуже любила фотографуватися. Кожний, хто любить себе, обожнює фотографуватися. І навпаки. Тому пані Магда постійно вчащала до ательє з найменшого приводу, вона зафіксувала усі хоч трохи значимі моменти власної біографії, а що у долі кожної жінки моменти вигадані на рівних правах межують із реальними фактами життєпису і навіть домінують над ними, то походи до фотографа були ледве не щомісячними. Ця пані аж ніяк не була винятком – навпаки, правилом. Більшість ужгородок притримувалися приблизно таких самих поглядів, хоч і не стільки ревно втілювали їх на практиці. Тому фотосправа у місті процвітала. Ательє відкривалося одне за одним, обладнано їх було переважно на дамський смак: диванчики, софи, пуфи, отоманки, килими і драпіровки, вази і графини, квіти – живі і штучні, усілякі статуетки. До того ж готові знімки прикрашалися срібники і золотими написами з неодмінними вензелями і арабесками, якимись віньєтками і батончиками. Досі в альбомах корінних ужгородців зберігаються подібні привіти від їхніх прабабусь і ще давніших пращурок.

Пані Магда зібрала цілу колекцію таких альбомів, проте з часом вони якось все менше і менше надихали її. Якщо перші фотографії були цілком пристойними, то з часом майстерність фотографа (а вона завжди ходила до того самого) якось почала спадати, деградувати. Кожний наступний знімок був менш вдалим за попередній, зображення ставали усе менш цікавими, ними все менше хотілося хизуватися перед подругами чи тим більше демонструвати потенційним кавалерам. Врешті-решт Магда вирішила з’ясувати  стосунки із майстром без зайвих церемоній:

От раніше Ви знімали мене набагато краще. Чоловіки просто очей не могли відірвати від Ваших знімків,намагалися їх поцупити. А зараз того ефекту вже немає. Що з Вами сталося?!

Майстер тільки скрушно похитав сивою головою, критично оглянув давно вже обважнілу пані і гречно мовив:

Перепрошую, мадам, просто коли я робив найперший Ваш знімок, я був на тридцять років молодшим, око бачило значно краще, руки були моторніші. Відтоді природа взяла своє, проте я намагатимуся навіть у такому стані знімати Вас якомога краще. І навряд чи Вас хтось зніме ліпше, я все-таки так звик до Вашого неповторного типу краси і знаю, як найкраще його підсвічувати і відображати.

Пані усе зрозуміла (ужгородки вирізняються підвищеним інтелектом, хоча і намагаються це приховувати), їй сподобалася така відповідь. Принаймні, їй і самій хотілося вірити у те, що вся справа саме у фотографі, а не у ній, що часу підвладні усі, крім неї – повелительки вічності. Фотограф зберіг для себе цю вигідну клієнтку, бо це тільки на перший погляд здається, ніби головне для майстра – ладити з технікою. Ні, головне – розумітися з людьми, особливо з жінками, іноді навіть ставати на їхню точку зору, якою би химерною вона не видавалася.

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено