Банк не знає жалю до знедолених. Чому перстень змінив долю закарпатської родини
Наша історія почалася ще тоді, коли ми вирішили, що добре було б купити якусь там дешеву вживану автівку. Ви ж і самі знаєте, що на Закарпатті був цілий бум з тими автівками на словацьких номерах, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Машина нам тоді й справді була дуже вже потрібна, бо ми будували в селі невеличкий дім, а ще часто їздили до батьків. Тож машина нам могла б заощаджувати і час, і гроші, і сили. В ній можна було підкинути й якісь будівельні матеріали, і набрати в місті набагато дешевших продуктів – оптом, та й просто не зомлівати літом від спеки в автобусах, коли їдемо до батьків. Адже й туди і звідти треба було кожного разу їхати ще і з великими сумками.
Так сталося, що мої батьки ще живі і навіть відносно здорові, дякую Богу. Такі, якими можуть бути здоровими люди у свої 75. А от батьки моєї дружини Наталки померли вже давно. Батько її загинув на будівництві ще тоді, коли їй було всього 13 років. А мами не стало тоді, коли вона якраз закінчила торговельний технікум.
Мама важко виводила у люди Наталку, але намагалася, щоб і в неї було все, як у інших дівчат – і гарний одяг, і вдосталь їжі, і красиве весілля. А ще мама у спадок залишила Наталці кілька перснів. Виглядали вони зараз старомодними. Та й не полюбляла Наталка обвішувати всю себе всіляким там золотом. Тому вони спокійно весь час і лежали собі у скриньці.
Аж тут на них якось наткнулася Наталка і в неї раптом виникла думка: чи не можна б їх було продати. Хоч персні і їй зовсім не подобалися, але ж це було ще справжнє радянське золото, а не нинішнє – турецьке. Ця ідея виникла у неї якраз у зв’язку з покупкою тієї нашої машини.
Виходило так, що приблизно за цей спадок ми й могли б купити собі нове авто, яке б нас дуже виручило у майбутньому. Щоправда, Наталка все ж таки трохи засумнівалася, адже це був мамин подарунок. До того ж вона знала, як матері у той час важко було наскладати гроші на такі от дорогі цяцьки.
Але Наталка заспокоїла себе тим, що все одно мама б із нею у цей момент погодилася. Адже вона дарувала дочці цю крихту золота – для того, щоб та колись могла застосувати цей спадок у своїм житті для чогось корисного. А тут ще й такий вагомий привід підвернувся – наче б усе сходилося.
А коли Наталка понесла персні в ломбард. Виявилося, що це якраз і є така ж сама сума, яку нам і треба було сплатити за ту машину, яка нам сподобалася.
Тож ми купили сріблястого кольору машину – до того ж вона була з чималеньким багажником. Дуже тішилися ми всі тій своїй обновці. Наші надії таки й справді не були марними. Просто душа відпочивала, коли їхали нею до батьків. Та й на будівництві хати вона була нам дуже вірною помічницею.
Але тут почалася ще одна криза. А на житло ж ми взяли кредит. Відсотки враз – ні з сього, ні з того підскочили. Чоловіка тоді звільнили на роботі. Мене залишили, але перевели лиш на півставки. Почало діятися щось несусвітнє.
Кредит все більше затягував нас у таку страшну боргову яму, з якої ми ніяк не могли вибратися. Але до одної біди додалася ще й інша. Мамі треба було зробити операцію. Та й це ще не все. Потім упав на дворі батько – йому треба було міняти суглоб. А це ж такі великі гроші, що страшно навіть думати! Ми залізли у страшенні борги. Банк не знає жалю до знедолених, якими ми одразу стали – він хотів відібрати в нас квартиру.
Через усі ці стреси ми почали сваритися з дружиною. Я навіть сам себе не впізнавав, так почав лаяти її. А вона свої образи виливала на мене. Син, якому на той час було 14, почав тікати з дому. А ще знайомі люб’язно підказали – ніби він зв’язався з якоюсь бандою наркоманів. Словом, у хаті почався справжній жах. Ми вже не могли з цим усім боротися. Тільки чекали, звідки на нас звалиться ще одна чергова порція нещастя.
Але одного дня до нас прийшла наша давня шкільна подруга – і моя, і Наталки. Адже ми з Наталкою – однокласники, то знали її обоє. Ми випадково зустрілися в місті, бо не бачилися вже років 20.
І як тоді на випускному розійшлися, то так більше одне одного і не бачили. Вона поїхала працювати за кордон – причому одразу ж після школи, а не тоді, коли всі закарпатці кинулися у Європу. Її батько був військовий, служив у Німеччині і забрав сім’ю до себе, коли Оленці виповнилося 18.
Олена почула, в якому становище ми опинилися, і гаряче пообіцяла нам допомогти. Сказала, щоб ми не сміли впадати у відчай. Адже вона може якось нас ще й прилаштувати за кордоном на роботу або ж позичити грошей.
І от в суботу Оленка прийшла до нас додому. А ми приголомшено дивилися – то на неї, то на її руку.
– Щось не так? – збентежено спитала нас гостя.
– Та ні, все в порядку, – заспокоїла її Наталка.
А збентежило нас те, що на її руці сяяв той самий перстень матері Наталки. Так, так, той самий, який вона здала у ломбард. Я, звичайно, про це розповів подрузі. Вона теж була приголомшена таким збігом. І тут ми дізналися, що Оленка одразу ж його купила, бо це якісне золото, в Європі на таке вже не натрапиш.
Як не дивно, той перстень пасував Оленці. Він підкреслював її гарну засмаглу шкіру. А коли вона підносила руку, щоб поправити пасмо волосся, перстень підкреслював і блакить її очей.
Але коли Оленка почула про цю історію, зразу ж той перстень поставила на наш стіл. Ми почали заперечувати, що так не має бути, що все гаразд, просто ми дуже здивувалися – які ж це бувають збіги в житті. Але подруга навіть слухати не хотіла – вона не брала перстень назад.
А за тиждень вона мала поїхати в Німеччину і сказала, що заради нас повернеться знову і привезе нам гроші. Ми не хотіли встрявати у таку справу, як банківські перекази. А ще Оленка пообіцяла підшукати нам роботу за кордоном. Словом, до нас прийшла спасителька, мабуть, послана нам самим небом.
Хоча зараз грошей Олена й не мала, бо витратила все на життя тут та на різні подарунки для рідні. Але це не применшувало нашого щастя. Адже через тиждень або ж два наше питання мало б якось вирішитися. До того ж за кордоном Оленка блискуче вивчила юриспруденцію та банківську справу, тому могла ще й потягатися із нашими банкірами та знала, як можна захистити нас у суді.
Здавалося, зараз у нашій хаті засяяло сонце. Оленка поїхала. І вже наступного дня у нашому житті почали коїтися якісь дуже дивні речі. Виявилося, що батькові операції не потрібно, що насправді йому треба просто зробити курс уколів. Мати теж стала одужувати. І ми поїхали зробити аналізи у Мукачево – а там лікарі в один голос казали, що ніяка операція їй зараз не потрібна.
Ще одне диво – наш син більше вже не тікав із дому. Навпаки, він почав лагодити мобілки, заробляти на себе і навіть пропонував гроші нам. І це сталося так блискавично, що ми не могли повірити. Одна новина була краща від іншої. А остання новина нас просто вразила всіх.
Ми отримали із банку повідомлення. Навіть боялися відкривати той конверт. Але повідомлення все ж таки було напрочуд позитивним. Ті страшні відсотки, які нарахував нам нібито банк, – це все були витівки одного з банкірів. Зараз його пов’язали за великі махінації. І відсотки виявилися дуже навіть прийнятними для нас.
Та це ще не все. Мені запропонувала роботу – одна з компаній по продажу сонячних батарей. Адже я вважався великим спеціалістом у справі комплектування. Та й взагалі всілякі дротики, механіка – на це я був великим майстром. Застосування своєму таланту зараз все одно я знайти не міг.
Адже ринок враз наповнили дешеві китайські товари, всі кинулися купувати це сміття. Воно було у рази і рази дешевше, ніж те, яке можна було виготовити своїми руками, яке б послужило людям десятиріччя. Але не так легко зламати людську думку, що дешеве та ще й закордонне – це краще, ніж твоє, вітчизняне.
А тут мені підвернулася така от вигідна робота. А Наталці запропонували роботу перекладача в одній із крупних фірм, адже вона чудово знала не тільки українську, а й угорську та англійську. Тож виявилося, що до приїзду Оленки ми вже самі могли якось впоратися зі своїми проблемами. Нам стало просто дуже таланити.
Але Оленка все ж таки приїхала – як і казала нам, з грошима, щоб ми одразу ж могли розплатитися з боргом. І вона все ж таки згодом перетягнула і нас на роботу в Німеччину. Ми довго опиралися. Адже ніби тут у нас якось вже теж життя налагоджувалося.
Але виявилося, що в Німеччині такі спеціалісти, як я на вагу золота. Та й Наталка зі своїм знанням угорської влаштувалася в одне з агентств – вони були дуже задоволені її роботою. Зараз із нами живуть і батьки.
Але в цій історії ми знайшли причину наших нещасть, а також причину нашого раптового добробуту. Мені здається, воно полягало якраз у перснях матері Наталки, які ми так нерозважливо здали в ломбард.
Адже з цього моменту наше життя враз стало сипатися, як пісок. І навпаки – коли перстень опинився у нас у хаті, щастя пішло до нас суцільним потоком.
Сьогодні ми можемо дозволити собі і деякі розкішні речі. Я купую Наталці і золоті ланцюжки, ми маємо гарний будиночок, їздимо відпочивати туди, куди нам заманеться. Але перстні, які мати дала у спадок Наталці, ми бережемо – як зіницю ока. Це справді наш оберіг, наша пам’ять про свій рід. А хіба може бути ще щось більш важливе в житті, аніж любов до свого роду?
Іван ХРИПТА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
