Чому в Ужгороді встановлюють негарні пам’ятники за державні гроші, куди можна для туристів проводити культурні тури і чому у політиків непривабливі білборди?

Художник Юрій БОДНАР розповів про  ужгородські вітрини, фасади та найкращі місця міста

Ужгород – місто з потужною школою живопису і масою талановитих людей. Але в той же час, на жаль, останнім часом ми бачимо на вулицях багато архітектурного несмаку. Це стосується і фасадів, і пам’ятників, і навіть вітрин та білбордів політиків. Як знайти баланс? Чого у плані естетики не вистачає Ужгороду і як у столиці Закарпаття загалом живеться людям, що творять прекрасне.

Про це та інше у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з художником-живописцем, членом Національної спілки художників України  Юрієм БОДНАРОМ.

Пане Юрію, усе в нашому житті починається з мрії. Як ви стали художником? Це була ваша дитяча мрія?

Так. Я про це мріяв із п’яти років. Хлопці йшли у футбол грати, у «ціци» бавитися,»пімпалампаш», «кокоші» пекти, а я малював.  Хоча теж грався, але більше часу проводив наодинці зі своїм захопленням. Малював на дворі, зображував природу акварельними фарбами. У мене до цього був природний потяг. Відвідував гурток  із малювання і мені було дуже цікаво. У п’ятому класі, пригадую, був учасником зльоту юних художників і отримав від відомого митця Антона Кашшая фарби і чорно-білий каталог. У нас у родині не було митців,  я перший. А от моя дружина і діти – усі люди творчі. Одна дочка – оперна співачка, у Римі закінчила консерваторію, співає в Національній опереті,  друга – художник, вчилася в Ужгороді і Львові, живе в Польщі, там же закінчує магістратуру по графіці, жінка – мистецтвознавець по сакральному мистецтву.

Що вас надихає у творчості?

Родинні зв’язки. Сім’ю я завжди ставлю на перше місце. Для мене – це найголовніше, живу сімейними цінностями.

Розкажіть коротко, як склався ваш життєвий і творчий шлях після закінчення школи.

У  Тернополі закінчив республіканську школу декораторів-рекламознавців. Працював на Тернопільському художньо-виробничому комбінаті Художнього фонду України (художнє оформлення, станковий і монументально-декоративний живопис). Згодом перейшов на творчу роботу. Був учасником багатьох виставок як всеукраїнських, так і міжнародних. Після повернення  на Закарпаття у 2003 році  розпочалася пленерна діяльність. Спочатку був запрошений у Лумшори, там просто казкова природа і команда в нас була дуже сильна і цікава. Потім мене, як кажуть, понесло, і я побував на дуже багатьох пленерах у тому числі за кордоном. Лише в цьому році взяв участь у вісьмох. Був учасником міжнародних пленерів у Швейцарії, Тунісі, Хорватії, Угорщині, Словаччині,Румунії, Польщі та в багатьох інших країнах. Зараз, на наступний рік,  маю пропозиції до Італії та південь Франції (околиця Канни).

У вас багато нагород, яка з них найдорожча?

За сакральне мистецтво, звичайно. Мені воно дороге. Я жив  саме в такому середовищі, де з маленького ходив до церкви, у родині молилися, коли сідали їсти, лягали спати, свята ми відзначали духовно багато. Навіть коли церква була під забороною ми йшли на Хресну дорогу в будівлю церкви. Світло не дозволяли вмикати, ми ходили зі свічками від стації до стації. І ця таємнича атмосфера, саме і є те «сакро», яке навік прискіпилося до моєї свідомості, яке я до сьогодні достойно несу в глибині своєї душі. Тож у словацькому місті Требишові проходив бієнале (одна з провідних виставок сучасного мистецтва, що проводиться щодва непарні роки) іконопиства і сакрального мистецтва, де я був учасником два рази. І там я виграв головний приз (Matica Slovenska) у 2011р. серед учасників, що представляли п’ять країн Карпатського Єврорегіону. Це була і чесна, і дуже важлива перемога. Потім організатори зробили мені виставку, а далі я мав ще п’ять виставок у всій Словаччині. Одна з них у Братіславі, в Історичній будівлі Парламенту з нагоди 20-річниці підписання умови між Україною та Словаччиною.

Ваш стиль називають променізмом. Чому?

Бо на роботах усе ніби зіткано із променів. Як каже моя дружина, то божественне проміння. Та й кольори в мене домінують золотисті і вони ніби спадають із неба. Я почав на одне полотно викладати багато тем і робити це так, аби вони не «сперечалися» між собою, а були в гармонії. Такі техніки оживляють твір, фігури ніби рухаються. Коли я працюю, у мене то виходить природно, тобто цей стиль уже – частина мене самого.

А чи легко нині митцю продати роботу?

Ні. Нелегко. Саме недавно про це говорили з колегами. І всі одноголосно такої думки. Я не вірю, що в країні така вже криза і у людей така вже депресія, у когось бізнес і в цих умовах розвивається, просто  у сфері мистецтва затишшя. Я оптиміст ї для мене чаша завжди напівповна, а не напівпорожня.

Зараз виставлятися в традиційних реальних галереях досить невигідно. Більш популярними стають віртуальні галереї. Як гадаєте, за якими майбутнє?

Так, майбутнє за онлайн-галереями. Але ми такі консерватори, що нам увійти в такий стиль роботи нелегко, то для молоді елементарно. Потрібно вивчити всю схему, бо технології постійно змінюються. Діти ж у цьому чудово розбираються. Тому молоді дійсно все просто,а ми, як правило ,все таки тяжіємо до традиційних галерей,таки важко відмовитися від реального,піймати емоцію,енергетику автора, як прийнято казати «пощупати».

Ви були учасником багатьох пленерів. Пригадайте якусь вражаючу історію.

Було дуже багато цікавих ситуацій. У Тунісі в нас був дуже захоплюючий пленер, там усе було розплановано по годинах. Для нас організували багато екскурсій, подорожей, презентацій, зустрічей. За два тижні ми надзвичайно духовно збагатилися. На малювання мали лише 1,5 днів. Та за цей час мали зробити дві картини, які потрібно залишити на згадку про себе. Загалом пленер пройшов ідеально.

Та були й казуси. Коли ми їхали у Хорватію, по дорозі поламався мікроавтобус. Була десь третя година ночі.  Тож нас довезли до місця призначення на евакуаторі, ми продовжували сидіти в бусику. Це було дуже весело.

Поговоримо трохи про важливі для Ужгорода речі. Цікава ваша думка, як людини, що знається на мистецтві. От є в нас на Закарпатті чудові скульптори, талановиті, із даром від Бога. Маємо цілу галерею міні-скульптур Михайла Колодка по всьому місту. І тим не менше, поряд із ним у нас є низка  нецікавих робіт, біля яких ніколи не фотографуються ні закарпатці, ні туристи. В ужгородців багато нарікань до пам’ятника Волошину, Шевченко на постаменті нагадує Леніна, хоча його можна було зробити оригінальнішим, посадити десь на лавицю, й біля нього було б завжди людно. І… крапкою над «і» став… пам’ятник жертвам Голодоморів, який одразу не сприйняли ужгородці. Тобто мова йде саме про ті пам’ятники, які виконані на держзамовлення, де проекти обирала влада. Виходить, що зроблено їх не для людей, а для самих же чиновників, які раз на рік приносять туди квіти та свічки, а потім, коли термін їхніх повноважень закінчується, й самі ж перестають до них приходити. Чому в нас усе так необдумано? Адже пам’ятники можна б зробити туристичними родзинками, тим більше, що вони встановлені на честь подій, чи людей, які мають для України важливе історичне значення. Чому влада не хоче співпрацювати з закарпатськими митцями?

Я дуже перепрошую, але я б не коментував це питання, оскільки мінімально обізнаний. Напрошується відомий вислів»… немає  пророка в  своїй вітчизні….», до речі який і сьогодні актуальний.

У нас є цілий тур по місцям, де встановлено міні-скульптури. Чи можна було б у області, чи в Ужгороді проводити для туристів ще якісь подібні тури?

Можна. Пам’ятники є… при чому – живі. Це – передусім дерев’яні церкви. Але треба до них дороги зробити, щоб туристи могли безперешкодно доїхати. У нас взагалі бюджет можна наповнювати історизмом, тобто подорожами до визначних місць.

Як фахівець оцініть борди наших політиків. Чи професійно вони зроблені? Чого в них не вистачає, а чого є з надлишком?

У певних частинах міста я їх взагалі заборонив би ставити. Загалом я проти таких білбордів та й взагалі ті політики, які вже були заплямовані своїми реальними діями, не повинні туди йти. Мені незрозуміло, як їм це дозволяє робити совість. Візуально оцінити їх не можу, бо мені вони не подобаються. Як і сама ідея зовнішньої політичної реклами. Я на білборди і не дивлюся. Вони – поза межами тієї краси, яка є довкола нас у місті і загалом у області. Я би їх взагалі рекомендував забрати.

До свят у нас часто прикрашають вітрини. Скажімо, до Хеловіна, Новорічно-Різдвяних, Великодня…  Чи може художник з першого погляду визначити, де несмак, де нагромадження елементів?

Так. Вони дійсно не завжди правильно оформлені. Зовнішнє освітлення дає набагато кращий ефект, створює кращий настрій. Інша справа – Новий рік. Тоді ілюмінація у вітринах цілковито доречна. Сама естетика не завжди відповідає певній події, щодо оформлення. Буває нагромадження елементів і роздивитись деталі важко. Та й загалом, думаю, не треба вже в нас так багато святкувати. Традиційні свята – так. А то в нас постійно з’являються ще якісь нові. Для чого? У нас уже «перегиб». Ми вже живемо якось ніби від свята до свята.

Як розвивається в нас зараз монументальний живопис?

Колись я займався монументальним сакральним живописом. Зараз кілька років у цьому стилі не працюю. Все, що напрацював, було за межами області, бо там доводилося жити. Зараз хочеться залишити якийсь спадок Ужгороду. Тому  з певними ідеями був на аудієнції у владики Мілана Шашіка і він мої розробки достойно оцінив. Тож сподіваюся, що вдасться зробити щось дійсно вартісне для міста.

Зараз модні мурали. Колись був радянський монументалізм на фасадах. Як у цьому плані можете оцінити ситуацію в Ужгороді сьогодні?

Мурали мають бути також якісними. Вони повинні доповнювати, а не руйнувати архітектуру. При цьому зовнішню архітектуру потрібно поєднувати із внутрішньою. Інакше виникає дискомфорт. Плюс – часом маємо велике нагромадження кольорів. Та й мурали не повинні бути абиде. Для цього в місті мають бути відведені відповідні фасади, які доповнюють обличчя міста та прикрашають його.

Деколи в історичних районах зводять об’єкти, які не вписуються у стиль. Як гадаєте, чим це зумовлено? Адже, якщо йде мова про забудову, можна зробити будівлю у такому стилі, який би вписувався у архітектуру.

Це – давня проблема. Є паспорти, є проекти, тому дивно, що так склалася ситуація. Старі будинки які  гарно зроблені, просто очі відпочивають. Так повинно бути. Місто має людину не дратувати, а притягувати, тоді відчувається комфорт. Насолоджуватися можна лише тоді, коли все гарно. А зараз, на жаль, у плані архітектури маємо багато несмаку. Я дуже нервую, коли щось вклинять таке, що там не «вписується». Або нижній поверх зафарбували якоюсь їдкою фарбою, а на верхньому хай осипається штукатурка. Чи коли в історичній частині поруч із дахами, що вкриті черепицею, красується дах із шифером. Невже не можна було зробити бодай імітацію під черепицю, щоб споруда не випадала з цілісного архітектурного ансамблю? Тим більше, що об’єкт знаходиться поруч із центральною міською сценою.

Може, в людей просто немає смаку. Взагалі як виховати в собі або в дитині естетичний смак?

Це – обов’язок усіх нас. Це не високопарно, але ми у відповіді за майбутнє та культуру країни.  Дітей потрібно віддавати вчитися в школи мистецтв, приводити на виставки,в театри,музеї та інші культурницькі заходи.  Хоча б кілька разів на рік, починаючи  з дитсадка та початкової школи. Це, в першу чергу, щоб прищепити смак.  Хай вони знають співати, грати, танцювати, хай пізнають прекрасне. Потім вони виберуть собі професію, але для загального розвитку це необхідно. Школу катехизму так само треба пройти, прийняти перше причастя. Тоді дитина буде всебічно розвинена і правильно вихована.

Де на Закарпатті ваше улюблене місце і куди б хотілося повернутися знову?

Моє рідне село, де я народився. Завжди приємно повернутися в Довге. Якщо жити в селі, то я б вибрав тільки його. Там пройшло моє дитинство і залишилося дуже багато приємних спогадів,там родина,друзі дитинства,та й ще багато того,чого не можна купити ні за які гроші…

А в Ужгороді де у вас улюблене місце, яке ви б порадили відвідати туристам?

Греко-католицький Кафедральний Собор, він величний і там дійсно відпочиває душа, Ужгородський замок, музей архітектури та побуту(Sknsen), центральна частина міста Корзо. Також обожнюю старовинні вулиці, сакури. Загалом старий Ужгород має особливу енергетику і він може неабияк зачарувати гостей.

Зараз багато хто їде у Європу, аби знайти себе. Чи були у вас моменти, коли теж хотілося почати життя з чистого аркуша десь за кордоном?

Ні. Ніколи. Тут моя душа, тут мені все рідне, тут моє коріння і це так притягує, що не хочеться жити більше ніде. Я поїду за кордон і наступного дня вже хочу додому. Комусь виїхати легко, але я б не зміг.

Куди любите подорожувати?

У Європі побував майже всюди. Географія поїздок дедалі розширюється, чи то фахові, чи то родинні поїздки, для пізнання, для розширення свого світогляду. Від поїздок завжди залишаються позитивні враження,які потім допомагають мені в реалізації моїх творчих задумів Але як би там не було гарно, Але дома, як казала моя мамка «хоть гурі, хоть дулі, а ниє так як думі» Також бував на Кавказі, Єгипті, Ізраїлі, об’їхав усе Закарпаття.

Спасибі за розмову! Успіхів вам, натхнення і здійснення всіх творчих задумів!

P.S. Цього року в травні моя робота «До Свободи та Вольності» також представлена на Трієнале живопису країн карпатського євро регіону в м. Перемишль (Польща).

З березня  також цього року моя робота «До Першого Причастя» поповнила скарбницю художнього музею Т.Г.Шевченка в м.Пекіні (Китай).

В січні 2018 – участь в Бієнале «Україна від Трипілля до сьогодення» ЦБХ. Київ

Загалом список великий,можемо продовжити…

Спасибі за розмову! Успіхів вам, натхнення і здійснення всіх творчих задумів!

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net