Ужгород – містечко страшенно сонне і неспішне, або Весняні роздуми
День стає незвично довшим, темряви меншає і на небі, і в душі.
Навіть згадується, що у житті окрім проблем бувають ще й приємні речі, зокрема якийсь творчий саморозвиток особистості.
Після затяжних свят, що тривали практично увесь січень, Ужгород починає роздумувати, чи повертатися йому до активного життя, чи ще поки ні. Безстроковий карантин для школярів свідчить більше на користь останнього. На вулицях народу менше, ніж зазвичай. Те, що десь з п’яти тисяч школярів вісімсот хворіють, сотня лежить у лікарнях, дається взнаки. Місто і так останніми роками не надто метушливе, а зараз воно особливо епічне. Це накладає відбиток на настрої кожного городянина, примушує задумуватися про вічне, про основи світобудови, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Взагалі, таке враження, що Білобог і Чорнобог постійно грають на мою душу. Залежно від того, хто виграє, мене постійно тягне то до чогось високого і красивого, то до типового ужгородського життя-буття. Я аж фізично відчуваю усі перипетії гри тих двох картярів: то хочеться працювати, мов навіженому, то все валиться з рук. Святе і грішне постійно борються десь усередині мене – на щастя, поки що з перемінним успіхом. Бо коли щось остаточно переможе, життя скінчиться і почнеться вічність.
Не виключено, що колись ті двоє отак само розіграли між собою і Ужгород у цілому. Не доводиться сумніватися, хто виграв. Відтоді наше містечко страшенно сонне і неспішне. Автобуси починають ходити о сьомій, найбільш ранні крамнички відкриваються о восьмій, але по-справжньому усе прокидається десь о десятій. Весь ранок минає якимсь загальмованим, тільки по обіді публіка відходить. До того містом швендяють в основному туристичні групи. Під час зими їх відчутно меншає, хоча поодинокі приїжджі все одно констатують, що у нас тут тепліше, ніж деінде в Україні. Але з початком весни наплив туристів різко зростає, усі їдуть погрітися. Ну і поспати, бо у нас тихо, затишно і сонно.
Останнього року природа викладається по повній. Літо було унікально спекотним – рекорд за весь період метеорологічних спостережень (десь півтораста років). Потім незвично сніжна і морозна зима. Таке враження, що нас випробовують на міцність. Так у давнину розколювали великі кам’яні брили – періодично то розкладаючи навколо них багаття, то поливаючи їх водою. Але ми витримуємо. Неосяжні кучугури снігу, які, здавалося, лежатимуть цілими тижнями, розтанули за день-другий. Відразу на поверхню вийшло усе сміття, яке раніше ховалося під снігом. Так і людська душа: поки вона під тиском скрутних обставин, там усе благопристойно і по-християнськи. Як тільки же скрута минає, то починається справжній шабаш і назовні лізе усіляке чортовиння – людина показує себе в усій своїй красі.
Ми знову звикаємо до сонечка. Телевізор намагається з останніх сил роздмухати інтерес до виборчої кампанії. Ужгород мав то усе на увазі. Реакція зовсім як у неживої жабки: від електричного розряду лапка смикається, проте справжнього інтересу так і не виникає. Так вже сталося, що наша хата скраю. Тому про Закарпаття згадують тільки тоді, коли у нас якийсь безлад, а потім знову благополучно забувають. Єдине, хто про нас пам’ятає – сонечко. Що б там не було, а воно щоранку все так само підіймається над горизонтом. Рідна природа найменше нас зраджує. Тому ми так любимо час від часу тікати у ліси, на річку чи хоча би на дачу. Тільки там ми почуваємося безпечно, без перспективи удару в спину. Скоро ліси навколо міста заповняться безліччю спраглих до спілкування з природою ужгородців. Ми нагадуватимемо мурашок, що після довгого зимування під землею вилізли нарешті на сонечко.
Що радує, так це зміцнення гривні. Невже нагорі перед виборами справді вирішили красти трохи менше?! Це єдине, що їх там бодай трохи стримує. Для наших бізнесменів їхня справа – це не наука, не суворо регламентована діяльність (як це вже давно на Заході), а азартна гра без усіляких правил. Типу «украсти і втекти». З одного боку, те, що вони тут щось будують, мало би їх стримувати, бо ж заводи, готелі і магазини з собою не забереш. Та з іншого боку, натура все-таки перемагає.
Тим часом весна вступає у права. Скоро біля усіх кафе виростуть тераси. Ужгородці ніде не люблять так філософствувати, як за келихом пива. Адже весна свідчить, що життя продовжується. Пережили зиму – тож дотягнемо і до осені.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
