Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… Павлишин
50-річчя – то справжній хрест для ювіляра. Художник Володимир Павлишин несе його вже другий місяць. Днями відзначив його величезною виставкою з полотен останніх років. Закарпатців важко здивувати, але стиль Павлишина важко визначити якимось певним терміном. Тут є елементи так званого пунтуалізму – писання окремими точками або плямами, які поперемінно сприймаються глядачем у різних комбінаціях, тому картинка постійно «грає», на ній прочитуються різні зображення.
Є, звісно, щось від імпресіонізму з його, зокрема, принциповою розмитістю, як у лондонських пейзажах К.Моне. Є від експресіонізму з його знервованістю і гіпертрофованістю окремих деталей. Але для мене ці картини найбільше нагадують спогади. Коли щось згадуєш, теж проступає у свідомості перш за все одна-дві яскраві деталі, навколо їх – кілька дрібніших і менш виразних, а все навколо тоне у мерехтливому тумані. До того ж, коли троє-четверо очевидців згадують одну і ту же подію, кожен все одно розказує щось абсолютно своє.
Спогадів нейтральних майже не буває – такі просто не тримаються у пам’яті. Так і на цих картинах завжди домінує цілком конкретний емоційний фон: рідше оранжево-золотавий, частіше холодні – фіалкові, синьо-зелені, зелено-коричневі, інколи небесно-лазуровий. А ще ці картини нагадують сни, де усе може римуватися геть з усім, дозволені будь-які комбінації, перетікання предметів одне в одного. У снах такі же невагомі фігури невимушено парять над землею, кінці предметів ховаються у небо, або зникають за горизонтом.
Кожен з нас здатен бачити навколишній світ по-своєму, але не кожен здати передати це бачення іншим. Завдання художників – доводити нам, що світ зовсім не те, чим він здається байдужому оку, що він сповнений певних потаємним смислів і прихованих зв’язків. Роботи Павлишина дуже міфологічні. Серед них багато євангельських сюжетів. Є ціла серія, присвячена знакам Зодіаку, власне – отим психологічним типам, які астрологія приписує відповідним знакам. Це своєрідні колективні портрети народжених під егідою відповідної тварини.
Є пейзажі – не статичні, а максимально живі. Головне на них не елементи ландшафту, а сонячне сяйво, гра світла і тіні, передача солоної свіжості морського повітря, шелесту листя тощо. Це пейзажі, побачені людиною в різні пори життя. Є дитячі – мажорно-безпроблемні, коли все усміхається тобі, ставиться до тебе незаслужено поблажливо, роздає суцільні аванси. Є по-юнацькому романтичні і максималістські, з почуттями, які зашкалюють, готові перевернути землю і небо. Є втомлені пейзажі, якісь пастки-лійки, куди тебе засмоктує всупереч твоїй волі.
Є просвітлені житейською мудрістю – втілення катарсису, який настає після пережитих драм. Є еротичні сюжети – це треба бачити. Тіла зливаються, перетікають одне в одне, вони нагадують язики полум’я, шматки пластиліну, якийсь розм’яклий конструктор «лего». Безперечно, такі картини сприяють покращенню демографічної ситуації у державі не менше за президентські укази. Жінки практично на всіх полотнах лежать горілиць.
Мабуть, усі чоловіки бачать саме так, тільки мало хто наважується у цьому признатися. А втім мова художника максимально тягуча, джазова, допускає безліч варіантів тлумачення. Він дуже ненав’язливий, делікатний, тому і тони приглушені, вкрадливі. Навіть якщо на картині і немає котів, то у кожній все одно присутня якась котяча натура, а цим тваринам притаманна різка мінливість настроїв, незалежність, звичка гуляти самим по собі.
Це нічні мисливці, які у квартирних умовах нібито і забули про все, що було закладено природою у їхнє нутро, але то тільки здається, що забули. Кожна картина – то своєрідний трофей. Їх дбайливо розвішують на стінах, де вони служать літописом життя мисливця. Ще кожна картина нагадує вірш. Наприклад, такий. «Над світом чорні йдуть змії, заснули мертво ручаї, часи над замком не лунають, хвилини хвилі пожирають».
Якби Ф.Потушняк писав би ще й картини, то вони були би десь отаким, як у Павлишина. Картини дуже закарпатські. Якщо багато наших авторів розвинули до максимуму реалістичні тенденції Й.Бокшая та інших класиків, то Павлишин продовжує нереалістичні тенденції, присутні у творчості А.Ерделі чи Ф.Манайла. Хоча все одно навіть при цьому залишається самим собою.
