Закарпаття: SUI JURIS – випадковий анахронізм чи знаряддя антиукраїнської політики на Закарпатті?

Особам, не втаємниченим у церковне право чи історію церкви в Україні, латинський правничий тер­­мін sui juris, тобто «свого права», скаже небагато. Натомість завдяки статусу sui juris Мукачівська греко-католицька єпархія, а це всі греко-католики Закарпатської області, послуговується «своїм правом» і не підпорядковується Верховному архієпископу Любомирові Гузару. Це означає, що не лише православні, а й греко-католики України виявляються розділеними між незалежними церквами. Однак факт існування в Україні двох помісних греко-католи­­цьких церков маловідомий, про нього воліють мовчати.

Апостольський нунцій Іван Юркович в інтерв’ю Тижню (№ 3,/2010) і словом не обмовився про наявність такої проблеми. Насправді збереження статусу sui juris за Мукачівською греко-католи­цькою єпархією має не просто пікантний, а дуже неприємний правовий аспект: визнаючи на території України існування двох незалежних греко-като­лиць­­ких помісних церков, Ватикан таким чином або не визнає Закарпаття частиною України, або ж місцевих греко-католиків не вважає українцями. Tertium non datur.

Чому окремо?

Від часу свого заснування чи визнання наприкінці ХІV століття Мукачівська греко-католицька єпархія перебувала під безпосередньою юрисдикцією угор­­ських єпископів та архієпископів, що оберталося для місцевого українського духовенства та звичайних вірних нещадним гнітом. Тому провідні церковні діячі Закарпаття завжди прагнули усамостійнити свою єпархію від негативних угорських впливів – як церковних, так і державних. Однак такий бажаний статус sui juris Мукачівська греко-католицька єпархія здобула лише 1937 року, коли вона була остаточно виведена з-під залежності угорського Остригомського архієпископа та безпосередньо підпорядкована Ватикану, тобто здобула «своє право». Однак після окупації Карпатської України військами хортистської Угорщини єпархія втратила статус sui juris і її негайно було повернуто під контроль Остригомського архієпископа. Зрозуміло, що після насильницької ліквідації греко-­­като­ли­цької церкви на Закар­патті у 1948 році проблема її безпосереднього підпорядкування втра­­тила будь-який сенс. Однак із легалізацією Української греко-католиць­кої церкви в 1989-му та здобуттям Україною незалежності проблема підпорядкування цієї єпархії постала особливо гостро.

Статус sui juris, що гарантував збереження обрядової та національно-культурної самобутності закарпатських греко-католиків в умовах чужої держави (Угорщини або Чехословаччини), став щонайменше без­­глуздим анахронізмом у влас­­ній державі. Однак на початку 1990-х антиукраїнське крило духовенства Мукачівської греко-католицької церкви за активної підтримки неорусинів безкомпромісно стало на захист її незалежного статусу. Ватикан, перебуваючи тоді під шаленим тиском частини місцевого духовенства проугорського або тутешняцького спрямування, а також його численних впливових зарубіжних покровителів, погоджується тимчасово зберегти статус sui juris за Мукачівською греко-католицькою єпархією. Крім того, на початку 1993 року кардинал Акіле Сільвестріні, префект Конгрегації схід­­них церков, рекомендує навіть призначити у Закарпатській області для вірних русинського (у той час офіційно русинами записалося близько 100 осіб) та українського походження окремих синкелів.

Збереження незалежного ста­­­тусу Мукачівської греко-ка­толицької єпархії від Української греко-католицької церкви на території Україні суперечило усталеній позиції Ватикану визначати територіальні межі окремих церков чи єпархій, зважаючи на чинні визнані міжнародним співтовариством кордони держав, на території яких діє та чи інша помісна церква. Тому на середину 1995 року завдяки активності тогочасного Апостольського нунція в Україні архієпископа Антоніо Фран­­ко Конгрегація східних церков підготувала проект Декрету про утворення Ужгородської (або Мукачівської) митрополії у складі Верховної Архієпископської церкви. З ухваленням цього декрету Ватикан готовий був визнати юрисдикцію глави Української греко-католицької церкви над усією територією України та покласти край спробам втягувати себе в різні політичні ігрища довкола існування в Україні двох помісних греко-католицьких церков.

Через шалений спротив частини місцевого духовенства цей проект декрету не був ухвалений, тому Мукачівська греко-католицька єпархія досі має абсурдний статус незалежної від Української греко-католицької церкви. Такий status quo antе bellum (за двозначності заключної частини латинської сентенції) влаштовує певні впливові сили у Ватикані, зокрема ті, що пов’язані із сусідніми до Закарпаття теренами Угорщини та Словаччини. У будь-якому разі секретар Конгрегації східних церков Василь Кирило (він же Васіл Ціріл) у вельми розлогій проповіді, виголошеній у сере­дині 2009 року з нагоди вшанування пам’яті жертв репресій греко-католицької церкви на Закарпатті, дуже детально проаналізував період другої половини ХХ століття в історії греко-католицької церкви та жодного разу не вжив слова «українець» чи «український». Усе це не вселяє великих надій щодо подолання організаційного розко­­лу греко-католицької церкви в Україні.

 

Привид сепаратизму
Зрозуміло, світським особам зовсім недоречно розглядати теологічні аспекти незалежного статусу Мукачівської греко-католицької єпархії, проте ця проблема має дуже важливий національно-культурний вимір, який, на нашу думку, вартий на якнайпильнішу увагу загальноукраїнської громадськості. Адже під личиною дотримання суто церковної своєрідності криється звичайна політика, спрямована на дезінтеграцію української нації, деформацію її духовної культури.

Так, палкі прихильники незалежного статусу Мукачівської греко-католицької єпархії, щоб продемонструвати свою інакшість порівняно з рештою українських греко-католиків, взяли на озброєння мовне питання. Ще з початку 1990-х років керівництво єпархії не втомлювалося повторювати, що старослов’ян­ська мова є рідною для місцевих закарпатців, тоді як використання в богослужіннях української, на їхню думку, не спроможне забезпечити належної урочистості й суперечить місцевим традиціям. Дійшло до абсурду, але в кафедральному храмі Ужгорода близько 20 років діє громада, яку напівофіційно називають українською лише тому, що вірні цієї громади домоглися, щоб у неділі та святкові дні відправлялася одна літургія українською. Неприязне ставлення до української мови в Мукачівській греко-католицькій єпархії таке велике, що, як зізнаються деякі священики, їх скеровували в певні парафії лише у разі відмови від ведення нею богослужінь.  

Поширювані поміж закарпатських греко-католиків твердження про «рідність» та цілковиту зрозумілість місцевим вірним церковнослов’янської мови є великим лукавством. Як викладач старослов’янської мови з понад 20-річним стажем можу стверджувати, що навіть для студентів-філологів неабияк складно опанувати основи старослов’янської фонетики та морфології, тому не віриться, щоб кожен греко-католик-нефі­лолог без будь-якої спеціальної підготовки відчував семантич­­ні й емоційні відтінки у значенні старослов’янських слів богослужінь.

Попри декларовану вірність церковнослов’янській традиції, у Мукачівській греко-католи­цькій єпархії все частіше з’явля­ються масові видання «народною мовою жителів Закарпаття (русинським язиком)» або ж «церковно-народною мовою». Як приклад: «Однажди к Ісусу прийшов чоловік і спросив его: Кто являеться моїм ближнім? Тогди Ісус розказав слідуче: Деякий чоловік отправився із Єрусалима до Ієрихону. Це було длительное і трудное путешествіе. Вдруг появилися разбойники і напали на путе­шес­­твеника. Поблизости не було нікого і ніхто не зміг почути его крик о помощи. Разбойники забрали у чоловіка все, что он мав, даже одежду. Он защищався, а так як разбойники були сильніші, они ізбили его і он остався лежати коло дороги полумертвим».

Окреслені лише два аспекти мовної політики Мукачівської греко-католицької єпархії виявляють справжні пріоритети керівництва єпархії: тверде бажання не допустити у місцеві храми українську мову. Адже угорськомовним греко-католи­кам ніхто не забороняє відмовитися від столітніх традицій церковнослов’янської мови та не лише послуговуватися у богослужіннях тільки угорською мовою, а й перейти на григоріанський календар. Немає сумнівів, що така химерна мовна політика керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії спрямована на штучне посилення відмінностей між українськими греко-католиками по різні боки Карпат.

Самостійний статус Мукачівської греко-католицької єпархії провокує частину духовенства також до відвертого анти­українського реваншу, що нерідко набирає брутальних форм. Так трапилося, наприклад, у випадку публікації споминів Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом», які побачили світ на початку 2009 року за підтримки, зокрема й фінансової, найвищого керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії та Ужгородської греко-ка­толи­­цької богословської академії. Кількох цитат із цих мемуарів цілком достатньо, щоб виявити їхню неприкриту украї­нофобську сутність. «Українців можна поділити на три групи: радянські (або великі) українці, українці-галичани і так звані волиняни, які належали до першої Росії. До цих пір я гадав, що найнестерпнішими є галичани, але волиняни перевершують їх у цьому. Найбільш терпимими ще є великі українці. За 33 роки вони позбавилися багатьох характерних для них особливостей. Серед галичан ще можна знайти винятки, але волиняни просто нестерпні» (с. 170). Ім’я автора цих споминів викарбуване на меморіальній дошці, що увіковічує мучеників Мукачівської греко-католицької єпархії, а їхній упорядник – Даниїл Бендас, священик і викладач богословської академії. Можна лише здогадуватися, яким духом просякнуті проповіді популяризатора людиноненависницьких поглядів та наскільки науковими можуть бути його лекції. Ксенофобським духом просякнуте навіть офіційне оголошення про прийом та зарахування студентів до Ужгородської греко-католицької богословсь­кої академії: «До академії приймаються неодружені юнаки віком від 18 до 30 років, які постійно проживають у Закар­­патській області». Ось таке чітке окреслення канонічної території.

В українському дусі

Репрезентативним символом українських греко-католиків Закарпаття стала видатна постать єпископа-мученика Теодора Ромжі, якого в 2001 році Папа Іван-Павло ІІ разом з іншими 27 українськими мучениками оголосив блаженним. У Хресто-Воздвиженському кафедральному соборі Ужгорода є ікона мученика, де він зображений із розгорнутим Євангелієм у руках, на сторінках якого написано грецькою і церковно­слов’янською, латинською та угорською мовами: «ДА ВСИ ЄДИНО БОУДОУТЪ». Ці євангельські слова, написані чужими мовами на іконі українського мученика в храмі на території України, на нашу думку, втрачають свій християнський символізм і мимоволі можуть сприйматися як вельми непривабливий політичний лозунг.

Подвижництво закарпатських українців на тернистому шляху до України варте захоплення та широкої популяризації, однак жодним чином не може бути підставою для їх автономізації, зокрема в церковній сфері. Ні юридичний статус sui juris, ні облудні заклики до збереження старовини, ні погано приховані марення за дотріанонськими чи міжвоєнними чехословацькими реаліями не можуть змінити того факту, що Закарпаття – не­від’ємна частина незалежної України, а близько 80% населення області – українці. Тому нині як ніколи актуальними є слова видатного закарпатця, уродженця Пряшівщини, греко-­католицького отця-василіянина та українсь­кого поета Севастіяна Сабола (Зореслава), виголошені далекого 1935 року: «Перед закарпатським духовенством стоїть дилема: або станути одверто при свойому українському народі, шануючи його мову й національну свідомість, або самим пропасти, лишаючи Богом повірений нам народ на поталу ворогам Церкви».

Історія греко-католиків на Закарпатті

XIV століття

У м. Мукачевому подільський князь Федір Корятович заснував Свято-Миколаївський монастир отців-василіян, майбутню резиденцію мукачівських єпископів

1491 рік Перша документальна згадка про Мукачівську єпархію
 
 24 квітня 1646 року З ініціативи єпископа-василіянина Василя Тарасовича, галичанина, було укладено Ужгородську унію

1663 рік Визначено умови, на яких Мукачівська єпархія може бути включена до Київської митрополії. Однак через спротив вдови Ференца Ракоція ІІ, Мукачівська єпархія підпорядковується угорському Ягерському єпископу

Кінець ХVІІ–ХVІІІ cтоліття

Зловживаючи фактом підпорядкованості Мукачівської єпархії, Ягерський римо-католицький єпископ вдався до систематичних спроб латинізації її обряду та насильного переведення на григоріанський календар

 7 квітня 1707 року папа Климент ХІ призначив Перемиського єпископа Юрія Винницького апостольським адміністратором Мукачівської єпархії

7 березня 1715 року Єпархіальний синод висловив протест проти призначення генеральним вікарієм Мукачівської єпархії римо-католицького священика та зрікся підпорядкування Ягерському римо-католицькому єпископу

9 грудня 1716 року Київський митрополит Лев Кішка висвятив на єпископа Юрія Бізанція, якого Папа Климент ХІ іменував «апостольським вікарієм у Мукачівській єпархії та інших здобутих територіях Мадярщини»

30–40 рр. ХVІІІ cтоліття
Мукачівська єпархія остаточно втратила свою церковну незалежність і потрапила під владу римо-католицького єпископа в Ягрі

1764 року Єпархіальний синод у Мукачевому постановив «раз і назавжди розірвати свою залежність від Ягерського єпископа»

19 вересня 1771 року Папа Климент ХІV буллою Eximia Regalium Principum вивів Мукачівську єпархію з безпосереднього підпорядкування римо-католицькому єпископу в Ягрі, наділивши наглядовими функціями над нею угорського римо-католицького Остригомського архієпископа

 1773 рік Львівський єпископ Лев Шептицький запропонував об’єднати всі руські греко-католицькі єпархії Габсбурзької імперії. Найреальнішим кандидатом на сан митрополита був єпископ Мукачівської єпархії Андрій Бачинський. Проте угорські церковні та державні кола не допустили створення єдиної руської митрополії

1815 рік 72 парафії Мукачівської єпархії прилучено до Велико-варадинської єпархії

22 вересня 1818 року На базі 194 парафій Мукачівської єпархії було засновано Пряшівську єпархію

18 березня 1838 року У Львові львівський митрополит Михайло Левицький у співслужінні з єпископом Іваном Снігурським висвятив майбутнього Мукачівського єпископа Василя Поповича. На честь цієї події на Галичині опубліковано два панегірики

1888 рік

Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об’єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією. Угорський примас, кардинал Янош Сімор оголосив, що реалізація такого плану була б великою образою національних почувань угорців

1898 рік

У Будапешті засновано «Краєвий комітет греко-католиків-мадярів», який поставив завдання перевести богослужіння на угорську мову, викреслити з церковного календаря імена
св. Параскеви, св. Бориса, св. Гліба, св. Володимира, св. Теодосія та Антонія Печерських, бо вони, мовляв, не мають нічого спільного із Закарпаттям

8 червня 1912 року Папа Пій Х «у зв’язку з раптовим зростом греко-католиків-угорців та з надією на мир та єдність між вірними одного обряду, що говорять різними мовами», заснував Гайдудорозьку єпархію (сучасна Угорщина), до складу якої включено 68 парафій Мукачівської та вісім парафій Пряшівської єпархій

2 вересня 1937 року Ватикан остаточно звільнив Пряшівську та Мукачівську єпархії від підпорядкування угорському Остригомському архієпископу, надавши їм статус sui juris
 
15 листопада 1938 року Ватикан призначив Крижівського єпископа (Югославія) Діонісія Няраді Апостольським візитатором Карпатської України

 28 серпня 1949 року Скасування Ужгородської унії

1993 рік  

Ватикан тимчасово зберіг за Мукачівською греко-католиць­­кою єпархією статус sui juris

1995 рік

Конгрегація східних церков підготувала проект Декрету про утворення Ужгородської (або Мукачівської) митрополії у складі Верховної Архієпископської церкви, який мав покласти край роздробленості греко-католиків України. Однак через шалений спротив частини місцевого духовенства цей проект декрету не був ухвалений

Белей Любомир

ut.net.ua