“Карпатська Січ” – без міфів і легенд

Українська історія, особливо найближчий її період, густо помережена білими сторінками. Біда в тому, що ті чи інші події нашої минувшини правлячі режими завжди підганяли під свої політичні та ідеологічні потреби. Так сталося, зокрема, і з „Карпатською Січчю” – українським державним утворенням, яке недовгий час існувало наприкінці 30-х років минулого століття. У радянський період про неї або зовсім не згадували, або подавали виключно у негативному світлі. В незалежній Україні, навпаки, навколо цього історичного епізоду нагородили стільки міфів і легенд, що дістатися до правди дуже важко. То що ж це було? Відповідь пошукаємо у політично незаангажованих джерелах.

Восени 1938 року у результаті поділу Чехословаччини її Карпатська частина, населена переважно українцями, отримала автономію, а 11 жовтня стала федеральною республікою. Її уряд очолив А.Бродій, відомий своїми проугорськими симпатіями. Згодом його змінив священик, доктор Августин Волошин. Столицею Карпатської України спочатку був Ужгород, а після рішення Віденського арбітражу її було перенесено до Хусту.

Поява такого українського державного утворення викликала велике невдоволення Польщі та Угорщини, які теж претендували на цю територію. Обидві держави почали таємно засилати туди свої диверсійно-розвідувальні групи, які всіма способами шкодили налагодженню мирного життя. Отож, постало нагальне питання про створення власних збройних формувань, перші підрозділи яких невдовзі й постали під назвою „Українська Народна Оборона” (УНО). До керівних органів увійшли: доктор Степан Роcсох, Іван Рогач, Василь Івановичик, інженер В.Гелетка та інші. Штаб війська очолили полковники Аркас, Стефанов та сотник Клименко.

Впродовж кількох місяців штаби УНО, розгорнуті по всій території Карпатської України, розпочали формування військових частин, на чолі яких ставали колишні офіцери австро-угорської, російської та чехословацької армій, українці за походженням. Свою „ложку дьогтю” до цієї „діжки меду” додала ОУН(б), створивши власний „Особливий штаб ПУН для Закарпаття”. „Першу скрипку” в ньому грав сотник Рихард (Ріко) Ярий, агент Абверу – розвідувальної служби нацистського Вермахту.

Збройні відділи Карпатської України отримали офіційне найменування „Карпатська Січ”. УНО була перетворена в „Організацію Національної Оборони „Карпатська Січ” (ОНОКС), членами якої могли бути громадяни Закарпаття, що досягли 18 років. Першим Головним комендантом ОНОКСу, на з’їзді цього воєнізованого союзу було обрано колишнього офіцера австро-угорської армії Дмитра Климпуша, а його братів – Івана та Дмитра призначено на відповідальні командні посади. З перших днів свого існування збройні формування Карпатської України відчули гостру потребу в озброєнні, обмундируванні та іншому військовому спорядженні. Чехи, відходячи на батьківщину, відмовлялися передавати зброю українцям, зате охоче поставляли її угорцям, румунам та полякам.

4 грудня 1938 року в Хусті пройшов 2-й з’їзд „Карпатської Січі”, який ознаменувався урочистим вступом до міста десяти тисяч січовиків. Вітав їх прем’єр-міністр Августин Волошин. На цьому етапі у краї ще існували паралельно владні структури як українські, так і чеські, що нерідко призводило до виникнення між ними всіляких конфліктів, аж до збройних сутичок з чеською поліцією. Пік загострення досяг тоді, коли уряд метрополії самоправно призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України чеського генерала Прхала. Це викликало неабияке збурення в українській громаді, а по всьому Закарпаттю пройшли мітинги під гаслом: „Січі – зброю!”

На жаль, у цей грізний час на поверхню знову вигулькнула одвічна українська болячка – відсутність єдності і порозуміння. Серед командування „Січі” намітились два табори – офіцери-галичани, у тому числі і майбутній командир УПА Р.Шухевич, намагалися втягнути Карпатську Україну в конфлікт з Польщею, яка не так давно завдала їм нищівної поразки, а командувач Д.Климпуш з однодумцями намагався не допустити цього. Галичани-оунівці сподівалися, що у новій війні з поляками їх підтримає фашистська Німеччина, зі спецслужбами якої вони вже давно співпрацювали.

Ось з таким роздвоєним керівництвом і зустріла „Карпатська Січ” свій останній і вирішальний бій. 12 березня 1939 року Гітлер довів до відома уряду Угорщини, що Німеччина не буде заперечувати проти окупації Закарпаття. А вже через два дні розпочався широкий наступ мадяр на Карпатську Україну. Їм протистояли 15 тисяч бійців-українців, з яких лише половина була одягнена у військову форму. На озброєнні вони мали всього 12 тисяч гвинтівок та 5 тисяч пістолетів. Група „Хуст” нараховувала 15 танків чеського виробництва.

Окупанти наступали з чотирьох напрямків, широко використовуючи бронетехніку, артилерію, авіацію. Не забарилися і їхні ситуативні союзники – поляки, які розпочали військові дії проти „Карпатської Січі” у районі Ужоцького перевалу. Угорський уряд через парламентерів направив А.Волошину пропозицію – роззброїтись і мирно увійти до складу Угорщини. Аналогічне послання передав і посол Німеччини у цій країні. Однак уряд Карпатської України відповів на це відмовою і заявив, що окупантам буде дана належна відсіч.

Запеклі бої розгорнулися біля с.Горонда, де січовики з сотні М.Стойки 16 годин відбивали атаки угорської піхоти, підкріпленої кількома бронемашинами. Двічі переходило з рук в руки місто Севлюш, яке обороняла сотня, сформована з учнів місцевої семінарії на чолі з учителем Яковом Голотою. Битва на Копанському полі, що за 12 км від Хусту, тривала 30 годин, і лише після цього мадяри вступили до столиці Карпатської України.

Після поразки частина січовиків перейшла через р.Тису до Румунії, де їх роззброїли, пограбували, а потім видали угорцям на розправу. Багатьох українців було кинуто до концтабору у м.Ворюлюпош, де окрім полонених вояків утримувались і цивільні – письменники, журналісти, інші представники української інтелігенції, а також комуністи. Частину краю зайняли польські війська, які виступили на з’єднання з мадярами. Січовиків, що їм здалися, розстрілювали на місці. Така ж доля спіткала й тих бійців „Карпатської Січі”, яких після знущань і катувань передала полякам угорська сторона – їх розстріляли біля сіл Нова Розтока і Вербяже.

Уціліли лише січовики, яким вдалося відступити у гори і перейти на партизанські методи боротьби. В основному це були ті, хто підпорядковувався Закарпатському проводу ОУН. Згодом більшість з них влилась до складу спецпідрозділів німецької армії, таких як легіон під командуванням полковника Р.Сушка та до сумновідомих батальйонів „Роланд” і „Нахтигаль”. Тобто, вони стали прислужниками тих, хто по суті, розв’язав руки мадярським окупантам у загарбницькій війні проти першого у новітній історії українського державного утворення. Тепер, у незалежній Україні з них наполегливо змивають ганебне тавро колаборантів.

Трагічна доля Карпатської України повинна стати уроком для наших нинішніх урядників, адже у сьогоднішньому тривожному світі все голосніше лунають голоси з недалекого зарубіжжя про необхідність перегляду кордонів, що склалися після Другої світової війни. Румунія висуває свої територіальні претензії до України майже на офіційному рівні, а в Угорщині і Польщі такі гасла проголошують поки що опозиційні партії. А де гарантія, що завтра, чи позавтра, вони не стануть правлячими?
“Народна правда” (Черкаси) № 13 (495) за 01.04.2010