Монахи-місіонери на Закарпатті: «Гарні плоди своєї діяльності бачимо у щирих сповідях людей»
З раннього дитинства ходжу до церкви – народилася у сім’ї, де з-діда-прадіда шануються християнські звичаї, традиції. У дорослому житті відчула, що маю потребу бути присутньою на Літургіях Божих. Помітила: більшість священиків (причому, в різних регіонах України) при першій нагоді намагаються прочитати прихожанам мораль, наговорити купу неприємностей, мовляв, які миряни погані – в церкву не ходять, мало жертвують, і в тому ж дусі. А на проповідях не Євангеліє тлумачать, а говорять про високі матерії та так, що деколи складається враження, що вони самі мало що в тому тямлять, бо висловлюються набором фраз, шаблонами.
За роки своєї професійної діяльності спілкувалася із багатьма духівниками, проте їх годі було умовити на відверту розмову. Нещодавно у Перечинському Свято-Миколаївському греко-католицькому храмі проводили місії два монахи зі Словаччини. Люди були у захваті від місіонерів, їхніх проповідей, бо ті говорили зрозуміло, доступно, по-нашому, по-русинськи. «Жива пошта» дала свої результати – кількість бажаючих послухати духівників та поспілкуватися з ними зростала щодня.
Відклавши усі справи, попрямувала до храму. Того вечора вірники читали Акафіст до Святого Миколая Чудотворця. Спів отця Андрія пронизував усе моє тіло, очі плакали від неймовірної радості. Плакала не тільки я, а і більшість прихожан. Такого відчуття від молитви давно не відчувало моє серце. Як і серця багатьох присутніх того четверга.
– Ісе – істинний монах, – перемовлялись між собою люди.
Домовляємось про інтерв’ю. За два дні зустрічаємось. 31-річний отець Андрій Пацак на Закарпатті третій рік, а отець Томаш Моленяк, 40 років, – тільки півроку. Упродовж двох годин монахи були розкутими, вільними у своїх поглядах та висловлюваннях, свобідними та щирими у розмові, часто вдавались до жартів.
«Виноградники Королева то – рай»
– Розкажіть, будь ласка, хто ви є і яку місію виконуєте в Україні.
– Ми є монахами-редентористами, належимо до чину Найсвятішого Ізбавителя, – бере ініціативу у свої руки отець Андрій. – Монахи є різні – залежно від того, хто ту спільноту заснував. Нашим засновником є святий Алфонс, родом з Неаполя Італії (1696-1787 роки його життя). Він заснував спільноту нежонатих священиків, які би робили місії поміж людьми. На сьогодні спільнота нараховує 5 тисяч членів по цілому світу. Аби легше було тим керувати, ми маємо менші структури. Належимо до віце-провінції Михайлівської.
Нині уже покійний владика Іоан Семедій, буваючи у Словаччині, попросив, аби ми приїхали у Закарпаття і працювали. Наші настоятелі о.Йосиф Юрченко з віце-провінціальною радою дали згоду і вирішили заснувати монастир Івана Хрестителя у Королеві Виноградівського району. Будівництво розпочалося у 1996 році по вулиці Шевченка, 14.
– У чому полягає головне завдання ваших місій?
– Місії є духовною відновою для людей. Легше нам прийти до людей, аніж всі люди прийшли би до нас. Адже й Ісус казав: «Ідіть і научайте людей». Кожна парафія має свого священика і через його запрошення ми приходимо туди. Місії мають свою програму, кожен день – окрема тема. Головна філософія місій – відновити в людях християнську віру. Розказуємо про те, що руйнує Божу любов, про гріх. Наголошуємо на святій сповіді. Це – найголовніші акценти. Крім того розказуємо про Божу любов, про Божу Матір, Святу Євхаристію.
– Які враження від Закарпаття?
– Коли у Королеві побачив сади виноградні, то для мене це був рай. Я з такого краю, де не є добра земля і де досить студено. Помідори ростуть, але не достигають. Родить тільки картопля.
Любов до баскетболу не згасає
– А тепер про себе.
– Я народився 5 серпня 1978 року в місті Спішска Нова Весь Словаччини у багатодітній греко-католицькій сім’ї. Мамка народила 12 дітей. По 6 хлопців і дівчат. Я – середній з обох боків – шостий. Тому, що я став священиком, завдячую своїм батькам. У нашій сім’ї завжди була і тепер є молитва, ходили до церкви не тільки у неділю та релігійні свята, а і у звичайні дні. Біля престолу я прислуговував змалку. Мамка казала нам: «Якщо маєте час побавитися надворі чи в баскетбол, чи на біціґлях поїздити, то маєте знайти час і на церкву». Ясно, на першому місці були шкільні обов’язки. Вчився середньо. Дуже любив хімію, фізику, математику, комп’ютери. Сусід ремонтував машини, він був совісним механіком. Ми з хлопцями приходили до нього, спостерігали за його роботою, у нього я вперше побачив «Форд-Сієру». Казав собі, що теж матиму таку машину і буду ремонтувати автівки інших людей. Тоді мені було років 9.
Після закінчення місцевої восьмирічки пішов на навчання до гімназії у місто Левоча, що за 10 км від дому.
Вуйко, тобто брат моєї мамки, служив монахом у монастирі. Він часто приїжджав до нас, розказував різні історії, зокрема і про те, що йому доводиться терпіти за віру. Ті розповіді наповнювали мене. Остаточне рішення прийняв на четвертому році навчання гімназії. Звернувся до настоятеля Михайлівського монастиря і сказав, що хотів би жити в монастирі. Два роки я навчався філософії у Кракові, чотири – теології в Тухові. У 25 років прийняв вічні обіти. Перед постригом у нас необов’язково змінювати ім’я, я скористався такими можливостями і залишив своє ім’я – мені подобається, до того ж мого батька також звали Андрієм.
– Чи маєте вільний час? І чим тоді займаєтеся?
– Змалку любив займатися спортом, баскетболом. І ця любов збереглася у мені. У Королеві ходимо з дівчатами, хлопцями грати у футбол, баскетбол, у малий теніс. У монастирі, у підвалі, маємо тенісний стіл, де і граємо у теніс з хлопцями, коли випадає вільного часу.
– Як родина зреагувала на ваш вибір?
– Батьки підтримали, сказали, що це є мій вибір. Кожні батьки хочуть бачити своїх дітей щасливими. Мої батьки раді за мене. Вони – і щасливі.
– Ким стали ваші брати, сестри?
– Одна сестра вчителює, друга – лікує, третя – працює медсестрою, одна вчиться в університеті, а дві молодші ще школярки. Один брат Йосиф працює в Лондоні на фірмі. Мар’ян у монастирі, у такому чині, як і я. Петро – священик, Павло працює на фірмі у Словаччині, а Степан навчається в університеті.
– Ким ви є для Словаччини?
– Реґольниками. Реґольник – то є монах.
– З чого живете?
– З того, що люди дадуть в монастир.
– Чи отримуєте зарплату?
– Нещодавно у нас запровадили зарплату для тих, хто працює за кордоном. На Закарпатті я працюю третій рік, але зарплати ще не мав.
– Розкажіть про свій розпорядок дня.
– Режим дня, коли ми є в монастирі і на місіях, відрізняється. Знаємо, що прийдемо до церкви на місії і будемо там до обіду. Тому зранку я з’їдаю кусок хліба і випиваю чашку кави. Якщо нема вареної, то вживаю розчинну. Розумію, що вона шкідлива для здоров’я, особливо на пустий шлунок. Тому беру до рота хліба, ще п’ю чай, деколи – легкий сніданок. Не хочу бути хворим, бо якщо буду хворим, то як служитиму людям? – розводить руками. – Тепер маємо 12.40. Якщо би я рано не поїв, то вже був би м нервозним. Уже ви були б нервозні на мене, що я нервозний. Це би переносилося на інших людей. Логічно, так? А щодо євхаристичного посту, то я мушу утримуватися від їжі годину, тобто за одну годину до того нічого не беру до рота.
– Скільки разів їсте на день?
– Маємо програму, що два рази – сніданок та обід. А хто хоче, бо голодний, адже кожен організм інакший і має свої потреби, то – тричі.
– Хто готує в монастирі?
– У монастирі нас четверо – я, отець Томаш, отець Кирил і монах Павло, який не є священиком, а братом. Ми попросили одну місцеву жіночку, аби вона готувала для нас обіди. За роботу платимо їй.
– Улюблені страви?
– Дуже люблю ґомбовци, відбивні – з м’яса, грибів. Чого дивуєтеся? Іншим можна відбивні, а монахам не можна? – резонно запитує.
Для нас на першому місці є те, що говорить церква, научає Ісус Христос. А він не говорить, як ми маємо поститися. Під час посту м’яса не їмо. А у такі дні, неділю їмо. Я народився і виріс в такій сім’ї, де все святкувалося – Великдень, Різдво, і на ці свята ми готували багато різних страв, у тому числі і з м’яса, як й інші родини.
– Самі готуєте?
– Коли потрібно, то так. Знаю приготувати рис, погріти лечо. У нашій родині сестри займалися з мамою на кухні, а я з братами допомагав батькові коло хати, тому до великих кухарів не належу.
Наш будинок це – монастир
– Наскільки важко дотримуватися обов’язків монашого життя?
– Є програма, згідно якої ми живемо і працюємо. У нас нема такого, що мусиш. Але я маю свідомість, що сам обрав такий спосіб життя, тому мушу дотримуватися. Деколи приходить така натуральна людська слабкість: о, знову треба ранком вставати, молитися.
– Чи дивитися ТБ?
– Маємо спільний телевізор на монастир. В основному дивимося новини, аби бути у контакті зі світом. Маємо можливість дивитися і словацькі новини. Бо ж наші родини – там. Ми є вільними людьми, яких сотворив Бог. Нам ніхто не може нічого заборонити. Водночас кожен знає, що може дивитися і що може робити.
– Як часто їздите додому?
– Залежно від потреби. Наприклад, отець Томаш каже, що у його мамки День народження і він би хотів поїхати привітати її. Кажу: «Бери ключі від машини і їдь».
– Чия машина?
– Монастирська. Марка – «Шкода».
– Маєте нерухоме майно?
– Нічого, крім особистих речей. Наш будинок це – монастир. І монастир не є записаний на приватну особу. Він записаний на чин Найсвятішого Ізбавителя.
– Яка найбільша спокуса була у вашому житті?
– Відразу не можу і пригадати (задумується). Диявол теж не спить. Може бути спокуса, наприклад, рано не встати на молитву, або те, що люди дали на місіях і думаєш: а чому ти маєш дати це настоятелю? Люди ж дали мені. Все, що люди нам пожертвують, ми віддаємо до спільної каси. Слава Богу, великої спокуси поки не було.
– Наручного годинника самі купували?
– Кілька років тому на Різдво подарував його мені брат Йосиф. У нас є такий звичай: на Святий вечір сходимося до батьківської хати і даруємо один одному подарунки. Брати люблять мене і купують потрібні речі, знають, що у монастирі я не куплю собі. Як бачите, це недорогий електронний годинник. Навіть уже добре не йде. Треба файно придивитися, аби побачити цифри. Поки служить – та най служить, – махає рукою.
– Одяг?
– Так, як у родині. Якщо дитина потребує, то що робить? Іде до свого батька і каже: «Тату, треба би мені нову куртку, бо ця уже стара і в дірках». У нас так само. Нашим батьком є настоятель. У кожному монастирі є свій настоятель (ігумен). У нашому монастирі в Королеві ігуменом є я. Якщо комусь щось потрібно, то йде до ігумена і каже, що йому треба. Він виділяє відповідну суму із спільної каси на їхні потреби – на придбання черевиків чи штанів. Потім монах іде в магазин чи на ринок і купує собі.
– Чи можна бути з Богом, будучи не монахом і не священиком?
– Так. І прикладом того будуть мої батьки.
– Чи хворієте і на що? Чим лікуєтесь?
– Якщо хворію, то обов’язково лікуюся. Якщо недуга неважка, то приймаю такі ліки, про які знаю. Якщо складна, то йду до лікаря. Так було недавно, коли грипував. Це не означає, що я пішов у монастир і на мене грип не прийде. Сповідаємо людей, то можемо скоріше за мирян похворітися, підчепити всяких вірусів.
Коли був підлітком, то з хлопцями часто грали у баскетбол. Спітнів, майка змокріла і – простудився. Заробив хронічний радикуліт. Тато гойкав, але я не зважав. Тепер бачу, що батьків треба слухати, берегтися, не простуджуватися, не промочувати ніг. Коли моя хвороба загострюється, то не можу з місця поворухнутися, настільки мені важко.
– Ким бачите себе у наступні 10-20-30 років?
– Хотів би і надалі продовжувати цю роботу, яку нині веду. А ще – хотів би робити парафіяльну місію на Закарпатті.
– Любиться у нас?
– Дуже. Люди ставляться до нас добре. Та і природа тут гарна, краєвиди схожі на наші. Дуже сподобалося на Міжгірщині, Синевирське озеро, банош, токан.
– Що би ви сказали про плоди своєї роботи?
– Є плоди, які ми бачимо, і є плоди, яких не бачимо. Гарні плоди бачимо у святих сповідях. У часи комуністичні люди не знали, як сповідатися, як жити, тому і наробили багато помилок. Із щирої сповіді люди ідуть плачучи. Гріхи мучили людину, а коли вона їх усвідомила і розкаялася, то починає плакати. Сльози очищують і тіло, і душу. В моїй практиці трапляється чимало випадків, коли людина вперше за своє багатолітнє життя іде до сповіді. Такі сповіді тривають довго, навіть годину.
Отець Томаш: «В армії був водієм танку і перукарем»
– Народився на ліжку, – сміється отець Томаш. – Тільки не просіть мене розповідати про кожного брата і сестру. По черзі я 16-а дитина. Ще маю молодших двох братів. Так, 18 дітей від однієї матері. Я народився 4 березня 1970 року в селі Кежмарку.
– Дні народження святкуєте?
– Коли був дома, то празнували, накривали стола, батьки дарували подарунки. А в монастирі трохи інакше. Те необхідне, що мені треба до життя, маю. А інших речей мені і не треба. Тепер маю діряве взуття, то вода туди заходить, і ноги мокнуть та стинуть. Думаю, що отець Андрій дасть мені грошей і я куплю собі до ювілею нове взуття, – вдається до жартів отець Томаш.
– Я думала, що вас годі буде на розмову розкрутити, так весь цей час сиділи тихенько, скромненько, а виявляється, що ви жартівник.
– Монахи – це ті ж люди. Ми теж вміємо і сміятися, і жартувати, і анекдоти розповідати.
– Розкажіть про своїх батьків.
– Мої батьки були робітниками. Батько помер 1991 року, в 65-літньому віці. Мама живе з дочкою Анною. Мамі 82 роки, ходить за допомогою палиць. З 18 дітей живе 12 – 5 померло маленькими, а один брат у 50-річному віці від інфаркту.
– Як ви прийшли до монашого життя?
– Після закінчення школи служив у армії, у танкових військах був водієм танку. Після служби, а то був 1989 рік, у Михайловцях православні повернули нам монастир. Там треба було багато чого переробити, бо православні зробили з нього житло для своїх священиків з родинами. Ми удвох ще з одним чоловіком переробляли, штукатурили стіни упродовж двох років. Упродовж цього часу я був учасником Літургії у цьому монастирі. Мені все це дуже любилося. Віце-провінціал, теперішній владика Кошицької єпархії владика Мілан Хавтур, спитав мене, що я хочу робити далі. Сказав, що хотів би лишитися. Тоді не думав про священництво. Він зрадів і вислав мене на навчання до Польщі. Поїхав у Краків, де два роки вивчав філософію, потім ще чотири – теологію.
– Як часто голитеся?
– Коли як. Залежно від того, як росте щетина. Зазвичай щодня, деколи – через день.
– Як часто підстригаєтеся?
– Цей «жіван» (показує на отця Андрія) стриже мене. А я стрижу його. В армії навчився стригти, і всіх там стриг. У монастирі також. Знаю стричі файно. Його стрижу, то йому файно. А як він мене постриже, то я не можу три дні вийти до людей. Іду до дзеркала і поправляю собі.
Отці сміються.
– Чому деякі отці, монахи відпускають бороди, волосся?
– Я їм не мішаю, та й мені ніхто не мішає. Мені так зручно. Як перестануть випускати жилетки, то і я відпущу бороду.
– Чи спілкуєтеся з монахами інших чинів?
– Так.
– Були по святих місцях?
– Кожен монах має один раз у рік місяць відпустки. За цей час може іти у свою родину, в другий монастир, подорожувати. Я вирішив поїхати у Грецію, на Афон. Був там тиждень. У Хорватії працював п’ять років як місіонер. Від нас на Афон було недалеко, десь 500 км. Отож великих грошей на поїздку не треба було.
У Єрусалимі був як керівник групи, провідником паломників.
– Яка мрія жевріє у вашому серці?
– Хотів би увідіти Китайську стіну, покупатися у Червоному морі. Все, що Бог сотворив, мене цікавить. І мені все любиться. Коли був у Хорватії, то щороку ішли з іншими отцями на море на кілька днів. Коли так близько море, то є гріх не йти.
– Ваша улюблена пора року.
– Люблю, коли тепло. А також зиму, бо люблю їздити на лижах. Татри від батьківського дому за 1500 метрів, то постійно ходив. Маю спортивні лижі «Династар». Цієї зими не лижувався, бо був на Закарпатті.
– Які враження від королівських циган?
– У Словаччині проживає 10 % циган. На півмільйона – 500 тисяч. Тобто, кожен десятий житель Словаччини – циган. Тому велика кількість циган у Королеві для мене не була дивиною.
– Які враження від Закарпаття?
– Закарпаття – то розбита путь. Насамперед треба зробити нормальні дороги.
– Маєте мобільник?
– Так, ми мусимо бути у комунікації між собою. Задля праці. Люди дзвонять, коли ми у парафіях. Я маю стару нокію 6230. Ця модель вийшла десь у 2000 році.
У отця Андрія на безіменному пальці два колечка.
– На одному молюся Ружанець. Друге ношу, бо мені любиться напис: Спаси і сохрани, Господи, – пояснює.
Отець Томаш каже, що він не носить колець, бо вони йому мішають (через незручність).
Тетяна ГРИЦИЩУК, спеціально для газети “НЕДІЛЯ”
