“А не треба було стільки народжувати!” – так закарпатцю Леоніду Балюку, який сам виховує трьох доньок, заявляли в органах соцзахисту

Окрім Свята Перемоги, цьогоріч 9 травня вшановували ще й матерів – чи не в усьому світі їх День традиційно відзначають другої неділі останнього весняного місяця. Безумовно, роль мами, людини, яка народила, виховала й пустила дитину в життя, неможливо переоцінити. Проте доля готує різні життєві сценарії, і нерідко трапляється так, що батькові доводиться виконувати не лише власні обов’язки, а й замінювати дітям неньку…
У такій ситуації опинився ужгородець Леонід Балюк, який після трагічної втрати через тяжку хворобу дружини сам виховує трьох доньок.

“Приведіть дітей, аби могли з мамою попрощатися”

Моя дружина Людмила працювала вчителькою, – розпочинає важкі спогади Леонід. – У січні 2007 року вона повернулася додому після школи і поскаржилася на біль у спині. Тоді ми вирішили, що це просто втома, і після відпочинку за ніч все мине. Але дошкуляння не припинилося, а з часом дружина ще й почала накульгувати, тому звернулися до медиків. Лікар сказав, що це, напевно, на нервовому ґрунті, адже вона вчитель, до того ж такий вік (40 років), коли якісь незрозумілі болячки знаходяться у всіх, тому не варто звертати уваги – саме минеться”.

Та, на жаль, не минулося. Закінчився травень, а Людмила й далі почувалася погано. Знову звернулася до лікарів. Ті призначили курс масажу, але ставало все гірше й гірше. Зрештою, Леонід, побачивши, що ніякої користі приписи медиків не дають, вирішив змінити обстановку і забрав усе сімейство відпочити на морі. “Тоді заодно заїхали до Запоріжжя, звідки дружина родом, і вона зустрілася з однокласниками, з якими не бачилася 25 років. Вийшло так, ніби вона  попрощалася зі шкільними товаришами”, – продовжує Леонід.

Через три дні після повернення додому Людмила прокинулася зранку й поскаржилася чоловікові, що не бачить на ліве око. Цього разу лікарі заявили, що це – рак. Нібито пухлина в оці, і для детального діагнозу слід негайно їхати до онкологічного центру в Одесі. Дорога виявилася для Людмили дуже непростою, і, доки їхали, жінка вже не могла ходити, а тіло почало роздуватися. “Одесити діагностували меланому хоріодеї – серйозна ракова пухлина, яка, як нам сказали, не піддається лікуванню”.

Сім’я повернулася в Ужгород, жінці ставало дедалі гірше й гірше. Медики сказали, що проблеми з серцем, тому потрібно негайно лягати в кардіологію. Натомість тамтешній лікар заявив, що Людмила цілком здорова, тому по вирішення проблем треба йти… до психіатра.

“Я відповів, що звернемося, але тільки якщо нам випишуть перенаправлення до іншого лікаря. Після цього дружину залишили в кардіодиспансері. Вона пролежала там вихідні й фактично ніякої допомоги не діставала. До того ж закріплений лікар вирішив, що жінку роздуває через гази, й доручив якомусь практиканту їх виводити. Як результат, дружину страшно вимучили цією процедурою. Лише в понеділок зранку її забрали в кардіореанімацію і виявили, що в легенях вода. Тоді вже медики забігали, захвилювалися і, врешті, заявили мені, що це кінець – врятувати Людмилу неможливо. Порадили привезти до лікарні дітей, аби ті могли з мамою попрощатися”.

“Перебував  як у тумані”

Крім того, медики в ситуації, що склалася, звинуватили Леоніда, який, мовляв, раз уже був в одеському онкоцентрі, мав наполягати на операції: “Що ж, ми зібралися й знову поїхали до Одеси, а там чуємо, що меланоми в неї немає – пухлина розійшлася. Сказали, що треба їхати до онкоцентру в Київ. У столиці відповіли, що нічого не бачать, потрібно робити біопсію, операцію. Я їх прошу: скажіть хоча б, що саме оперувати. Мені відповіли, мовляв, не знають. Явних пухлин не видно, а з організмом щось коїться. Поїхали ми ще й до Москви. Вирішили звернутися до знахарів, оскільки офіційні медики виявилися безпорадними. Взяли від них якісь ліки й повернулися до Ужгорода”.

У січні 2008 року, якраз між Новим роком і Різдвом, Людмилі погіршало знову. Ми встали вночі, щоб їхати до лікарні, й дружина зламала ногу. А потім дов¬ге перебування в реанімації, надії до останнього… І мами трьох дітей та коханої дружини Леоніда не стало…

Як виявилося, пухлина була між серцем і легенею. Але так її ніхто, крім патологоанатома, й не знайшов. Одні припускали, що пухлина в оці, інші – що метастази по всьому тілу. Однак розтин засвідчив: їх не було, серце – міцне, легені – здорові, і лікарі могли спокійнісінько оперувати. Та вже нічого не повернеш…

“8 березня Людмила померла… Тепер, у той час, коли всі відзначають жіночий день, у нас удома, хоча маю трьох доньок, ніякого свята немає. Утім квіти купуємо. Та несемо їх на кладовище…”, – скрушно зітхає чоловік.

“Перший рік після смерті дружини я перебував наче в якомусь тумані. Спочатку просто не вірив у те, що трапилося. Здавалося, що дружина кудись поїхала і незабаром має повернутися. Ми любили одне одного, тому змиритися було непросто. На щастя, доньки дуже підтримали мене в цей період. Постійно були разом”, – продовжує Леонід.

Нині 16-річна Настя закінчує десятий клас, вчиться непогано, займається танцями в Падіюні (студія “Бліц”). 14-річна Марина у 8-му, теж успіхи в школі дуже добрі. Найменша – Каріна – закінчує 4-й клас. Середня й молодша доньки займаються співами: “Проблем із ними в принципі жодних немає. Дуже мені допомагають. Завдяки дівчатам відчуваю сенс у житті. Бо маю поставити їх на ноги”.

“Ваші діти – ваші проблеми”

Головним клопотом для Леоніда нині є фінанси: “Ми з дружиною робили бізнес, захотіли змінити вид діяльності, для чого взяли кредит, віддавши будинок під заставу. Думали, за рік-два з ним розрахуємося. Але як Людмила захворіла, всі заощадження пішли на лікування. Медики щоранку видавали мені дов¬гий список препаратів, які треба було купити. Зрозуміло, не з дешевих. Щодня доводилося платити мінімум 150–200 доларів. Дружина лежала в реанімації 2,5 місяці, а я що не день – проводив біля неї. Родичі живуть далеко, до того ж сказали, що грошей, аби хоч чимсь зарадити, не мають. В Ужгороді мешкає лише мама дружини, допомагає нам, звісно, але вона вже жінка похилого віку, яка сама потребує догляду. Від чужих людей, помочі, звичайно, марно чекати”.

Як наслідок чоловік залишився з чималими кредитами, повертати які, особливо після зростання курсу долара, неймовірно важко. До того ж і на утримання трьох дітей потрібно чимало. “Держава нині дає на одну дитину 350 гривень. Тобто на місяць отримуємо якихось 1050 гривень. А, до прикладу, недавно дістав записку зі школи, в якій повідомляють, що  слід здати 200 грн… Одне слово, самі можете уявити собі, чого варта державна допомога. Лише на одяг дівчатам щоразу потрібно мінімум 1500 гривень. Йдемо на ринок усі разом, доньки приміряють речі, а я починаю торгуватися, мовляв, ось три мої красуні, мусите зробити знижку. Хтось 20 гривень скине, інший 10 – та й то добре. Доводиться всьому давати раду своїми силами. Маю автомобіль і подеколи таксую. Запропонували недавно роботу, але підрахував, що отримуватиму 1,5 тисячі, плюс тисяча пенсії: щоб прожити, цього  надто мало”.

А на допомогу держави Леонід Балюк уже не розраховує: “Коли звертався до органів соціального захисту, у відповідь чув: ваші діти – ваші проблеми. Тяжко на душі, коли в якійсь владній структурі чуєш у відповідь: ми вас не примушували заводити дітей. Після таких слів залишається хіба що розвернутися й піти, хоч знаєш, що закон на твоєму боці…”

“З іншою себе не уявляю”

Та й що казати про якусь фінансову допомогу, коли не хочуть посприяти навіть у меншому. Оскільки Марина й Каріна гарно співали, але спецосвіти не мали, Леонід вирішив віддати їх до музичної школи. Як дружина слабувала, часу на це не було, а потім батькові сказали: оскільки доньці 13 років, вчитися музики вже пізно, додали, що, взагалі, й молодшій у 9 років вступати не годиться, а зрештою заявили, що місць немає.

“Тоді  я звернувся до музичної школи в Коритнянах: там вік на заваді не став – прийняли обох, – розповідає Леонід. – Нині, через рік навчання, вони складають уже програму другого класу. Але ж до замістя ще діставатися треба. Тому після уроків вожу дівчат на музику, чекаю їх там, додому повертаємося вже ввечері, і доньки швиденько засідають за книжки, щоб підготуватися до завтрашніх уроків. Єдине, в чому мені легко: вони люблять вчитися, й не доводиться їх примушувати”.

Середня донька наразі мріє про кар’єру співачки. Їй уже довелося виступати на телеба¬ченні: виходила на сцену в телевізійній програмі на місцевому каналі. А тепер хоче спробувати сили в одному з телевізійних талант-шоу. Професійно ж співати мріє й наймолодша. Старша ж, Настя, планує вступати на юридичний факультет.

“Головне, що живемо друж¬но, не конфліктуємо, – підсумовує чоловік. –  Родичі, бувало, пропонували, мовляв, знайди собі якусь жінку, щоб була дівчатам за маму. Але нині я собі не уявляю життя з іншою, до того ж маю багато фінансових проблем, і далеко не кожна жінка погодилася б розділити зі мною таку відповідальність. А діти, думаю, в майбутньому зрозуміють, що труднощі – це складова життя. І виходить із них людина сильнішою. Тому й донькам сказав: свої проблеми ми повинні вирішувати самі.

Рук не опускаю, адже іншого виходу нема. Розслабитися життя не дозволяє. Постійно доводиться перебувати в напруженні. Спочатку це було дуже важко, але тепер уже нібито легше. Зрештою, до всього люди з часом звикають…”

Юрій Лівак, Закарпаття online.Блоги