Моріка Лакатош, сурдоперекладач: “Аби зрозуміти, як живуть глухі, я навмисне затуляла вуха”

Для глухонімих людей жести й міміка – повноцінна мова. Але тільки в спілкуванні між собою. З навколишнім світом вони можуть контактувати хіба що через письмо. «Почути» оточення людям із вадами слуху допомагають сурдоперекладачі. Вони мусять мати чудову пам’ять, блискавичну реакцію, аналітичне мислення, адже повинні миттєво реагувати на великий спектр понять, передавати імена й терміни.

Нашій співрозмовниці Моріці Лакатош за довгі роки роботи з людьми із вадами слуху доводилося бути для своїх підопічних і адвокатом, і психологом, і педагогом. Жінка каже, що сурдоперекладачем може стати універсальна, чесна й дуже терпляча людина.

– Пані Моріко, чому ви обрали саме цю професію?

– Насамперед тому, що мій батько зовсім не чує, мама ж має поганий слух. Проте з ними я все-таки могла розмовляти. Тому практично не володіла потрібною мімікою і жестовою мовою. Саму систему спілкування між глухими, основну побутову лексику, звичайно, знала. Але не вистачало навичок. Моя тітка теж працю­вала сурдоперекладачем, тож я, можна сказати, продовжила її справу. У Києві пройшла відповідні курси – удосконалила знання. Одразу ж, у вісімнадцять, стала працювати за спеціальністю на підприємстві. Відтоді постійно маю справу з людьми із вадами слуху. Тепер працюю в будинку культури УТОГ, але основне місце роботи – на швейній фабриці.

– Чи важко бути сурдоперекладачем?

– Не сказала б, що робота складна. Радше дуже специфічна. Якщо, наприклад, глуха людина говорить якийсь абсурд або не розуміє того, про що йдеться, то я при перекладі маю її виправити, підшукую, як правильно викласти її думку. Тобто сурдоперекладач мусить знати основи педагогіки, розумітися на тонкощах законодавства. Адже глухі люди пов­ністю покладаються на нас. Бувають ситуації, коли доводиться бути й адвокатом. І якщо справу програємо, то в цьому звинувачують теж нас. Тож, сказати б, професійна місія моєї роботи – не тільки й не стільки переклад, як партнерство. Причому на все життя. Разом проходимо через усі проблеми й життєві негаразди. Весілля, розлучення чи народження – свої біди й радощі вони несуть до нас.

– Які особливості вашої роботи?

– Я б сказала, що перекладачі – люди трохи нервові (сміється. – Авт.). Хай який настрій маємо, мусимо вислу­хати людину, порадити, що зробити, куди звернутися. До речі, штатного психолога у нас нема, хоча він би дуже знадобився. Думаю, такий працівник мав би бути з середовища глухих. Треба, щоб психолог з особистого досвіду знав про вади слуху. Тоді він добре розумів би психіку таких людей.

А щодо роботи… Скажу чесно, у нас завжди була маленька зарплата. Знаю людей, які все життя пропрацювали сурдоперекладачами, а нині отримують мінімальну пенсію.

– Несправедливо…

– Дуже несправедливо. І питання про підвищення зарплат ніде не розглядалося. У Києві одного разу перекладачі підняли бунт, але нічого доброго з цього не вийшло.

– Пані Моріко, а як почуваються діти глухих батьків? Не соромляться їх?

– Є діти талановиті, які йдуть учитися, вступають в університети. А є балагури й бешкетники (сміється. – Авт.). Та діти зовсім не соромляться батьків. Я за ними спостерігаю, то вони йдуть містом і спілкуються з родичами жестами. Допомагають їм, наприклад, коли треба скласти іспит на право водіння авто чи вирішувати інші справи, а перекладач не має часу.

– А чи поїдало вас колись почуття жалю до таких людей?

– Ні. Адже я виросла в сім’ї глухих і знаю, що це абсолютно нормальні люди. Серед них багато таких, що слабо чують, але мають слухові апарати. От коли людина абсолютно глуха, це вже інша річ. Я пробувала затуляти вуха й так ходити, але не витримувала – за 5 хвилин у голові дзвеніло!

– Як глухі адаптуються в житті?

– Завжди тримаються одне одного. Тому товариство (Українське товариство глухих. – Авт.) – це дуже добра річ. Якщо б, боронь Бо­же, не стало цієї структури, для них то було б справжньою трагедією. Ідучи сюди, знають, що знайдуть допомогу, що тут про них потурбуються. Поспостерігайте: навіть у місті глухі стають у коло й спілкуються між собою. А подумайте, як почувалися б ви, якби поряд говорили іноземною мовою, чогось сміялися та ще й поглядали б у ваш бік.

Тепер, звичайно, вже роблять операції з відновлення слуху, але це мало кому по кишені. Прожити глухі можуть нормально, бо отримують пенсії через інвалідність. Але зібрати гроші на дорогу́ операцію мало кому вдається.

– До речі, а що робити, коли людині з вадами слуху доводиться працювати в колективі тих, хто чує?

– Це все цілком нормально. Їх в інтернаті вчать читати по губах, тож адаптуються, а колеги звикають до їх голосу. До речі, будьте певні, що глуха людина знач­но скоріше зрозуміє ту, що чує, ніж навпаки.

– Пані Моріко, зізнайтеся чесно: у вас ніколи не було бажання залишити цю роботу?

– Ой, було, звичайно, навіть сьогодні вранці (сміється. – Авт.). Згарячу думала: все, йду геть. Бо коли приходить купа смс… Один пише, що йому треба до лікарні, іншому – ще кудись. А я ж одна. У таких випадках і думаю: піду десь прибиральницею, відпра­цюю 2–3 години, а зарпла­ту матиму таку саму. А як подумаю, що допомагаю їм, що лиш я можу це зробити, охолону. Та й приємно, коли глуха людина каже, що ти хороший перекладач. Тоді розумієш, що твоя праця корисна. Глухі, до речі, дуже вдячні люди. Недавно я святкувала день народження, то стільки від них смс із вітаннями дістала, що навіть не чекала…

Лариса Романюк, журналіст, “Старий Замок “Паланок”