В Україні бойові мистецтва розвиваються доволі активно — і Закарпаття тут не виняток
Вже минуло сім століть з того часу, як у Японії виникла і зміцнилася унікальна система прийомів самозахисту і нападу, відома зараз під назвою дзю-дзюцу (джиу-джитсу), що в перекладі означає ніжне мистецтво.
Вона застосовувалась для фізичної та бойової підготовки самураїв, а згодом поширилась по всьому світу, сформувавши самостійні напрямки, серед яких найбільш відомими є карате, дзюдо, айкідо і хапкідо.
В Україні діє Федерація дзу-дзюцу, президентом якої є Владислав Шипинський. Тут одразу стверджують, що їхня справа – не спорт і не набір технік, а сукупність навичок і вмінь, завдяки яким можна перемогти в рукопашному бою з одним або навіть кількома суперниками. Володіючи такими знаннями, навіть якщо людина маленького зросту і не має надто міцну статуру, може впоратися з фізично сильнішим противником. Однак ті, хто займається бойовими мистецтвами, у процесі підготовки неодмінно працюють над удосконаленням своєї фізичної форми. Ось Ігор Падерарі розповідає, що прийшов у школу карате зовсім слабеньким і маленьким хлопчиком у 17 років. Окрім тренувань, йому доводилось ходити у тренажерний зал, де покращував свої фізичні дані. Він не став надто кремезним, але у його м’язах виробилася сила, супутником якої є відшліфовані прийоми карате. Це удари рукою або ногою по тих частинах тіла супротивника, які є найбільш вразливими. Загалом, каратист не повинен нападати першим, проте наносити удар має саме першим, – таке є правило. Його суть полягає в ухиленні від нападу ворога, що плавно має перейти у майстерне застосування прийому контратаки і удару.
Президент Київської Федерації айкідо і спортивно-оздоровчих систем «Уч но кокоро» Олександр Оборський погодився пояснити нам у чому різниця між різними видами бойових мистецтв, що засновані на основі прийомів дзю-дзюцу.
Ось, айкідо та хапкідо японським ієрогліфом позначаються однаково. Основоположники цих двох бойових мистецтв були учнями одного вчителя. Один створив і розвинув бойове мистецтво у Японії, що отримало назву айкідо (шлях гармонії внутрішньої сили), а другий – у Кореї, назване хапкідо (шлях концентрації енергії). Ці дві бойові системи використовують різні аспекти бою із застосуванням ударних і бійцівських технік, зі зброєю і без неї. Це відшліфовані мистецтва самооборони з кидками і бойовими мистецтвами, водночас це ще й засоби фізичного і духовного удосконалення людини. В хапкідо існує медитація, а самі послідовники мистецтва категорично проти, аби їхню справу називати спортом, бо вони не змагаються з суперником для з’ясування авторитетності, а заняття розцінюються як розумовий і фізичний самоконтроль, базуючись на принципах гуманності і терпіння. А от дзюдо – спортивна боротьба, змагання з якої проводяться у різних країнах і включені навіть до Олімпійських ігор.
Водночас, важливо наголосити, що одне й те саме бойове мистецтво може поділятися на ряд напрямків. Переважно, одні до інших не ставлять претензій, бо «кожен іде своїм шляхом».
Олександр Оборський також пояснює, що тренер і вчитель у бойовому мистецтві – не синоніми. Тренер передає технологію бою, а вчитель – досвід з власного життя. Епілогом нашої розмови з Президентом Київської федерації айкідо і спортивно-оздоровчих систем «Уч но кокоро» стала процитована ним мудрість засновника айкідо О’Сенсея Уесіба Моріхея: «Світ – це тільки те, що ти хочеш побачити. Якщо ти хочеш бачити погане, воно сипатиметься тобі на голову. Якщо ти хочеш бачити хороше, воно обов’язково прийде до тебе. Не важливо, що роблять інші – важливо, що робиш сам».
В Україні, передусім у великих містах, існують цілі школи бойових мистецтв і вони розвиваються доволі успішно. Закарпаття не становить винятку. У нашому краї діють обласні федерації карате, айкідо, дзюдо. На Закарпатті проводяться доводі представницькі турніри з цих видів бойового мистецтва, а наші бійці гідно представляли свій край навіть закордоном. А от хапкідо для закарпатців менш цікаве. Можливо, причина у відсутності фахівців, які би пропагували це мистецтво.
Юрій Бабічин, mizgir.com.ua