Становлення національної свідомості в українців Закарпаття
Всеохоплюючі етносоціальні й етнополітичні процеси в українськім етносі в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століть засвідчують про його входження в стадію новітньої української нації. Цей активний процес формування та розвитку української нації мав складний шлях, в якому можна виділити кілька етапів.
Активні зрушення у свідомості етнічних масивів обов”язково відбиваються на динамиці і структурі етносу. Це засвідчується спільними рухами, новими культурними, політичними і соціальними орієнтаціями, загальною активністю етносу.
Такий підхід дає змогу глибше висвітлювати український національний процес та тлумачити його як націогенез. Націогенез сприймаємо як якісні зрушення самосвідомості та самоорганізації етносу, який стає нацією. Головна відмінність між етносом, що не досягнув стадії нації етносом – нацією полягає в тому, що просто етнос, на відміну від етносу – нації не усвідомлює свою єдність в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому і нездатний створити незалежну національну державу. В період формування нації відбуваються такі етносоціальні і етнополітичні процеси, які пасивну етнічну свідомість розвивають в активну національну. Національна свідомість різниться від етнічної активним державницьким управлінням. Тому стрижневим питанням націотворення є політична самоорганізація етносу, а головним завданням стає здобуття незалежності та будівництво національної держави. Витворення та кристалізація відповідних суспільних ідей, поширення їх у суспільстві, практичне їх втілення, будівництво відповідних суспільних інститутів, формування та функціонування багатопланової професійної культури та ряд інших факторів є також важливими складовими націогенезу.
Для кращого методологічного розуміння даної проблеми варто проілюструвати підхід німецького філософа Фрідріха Гегеля. Не заперечуючи своїх співвітчизників – Гердера, який твердив, що головний атрибут нації є національний характер, що трактуємо як менталітет, та Фіхте, котрий писав, що кордони нації обмежуються кордонами спільної мови, Гегель доводив, що найсуттєвішою ознакою нації є спільний дух. Цим “спільним духом” виступає національна ідея, де фіксується мета конкретного етносоціуму та національна воля – консолідовані зусилля національної спільноти по практичній реалізації національних прагнень, виражених у національній ідеї.
Якщо вищеозначені теоретичні підходи застосували до українських умов, то мусимо визнати, що прискорений процес українського націоформування та утвердження української національної свідомості відбувається на зламі ХІХ – ХХ століть. Тоді українська національна свідомість стала таким активним суспільним чинником, яка задавала напрям суспільно – політичного процесу у всіх етнографічних землях українців. Доказовим свідченням цього процесу є поява українських державницьких доктрин, здійснених Юліаном Бачинським в “Ukrainairrdenta”, Іваном Франком в статті “Поза межами можливого” та Миколою Міхновським у “Самостійній Україні”. Українська національна свідомість актуалізувалася до найвищого рівня – національної ідеї, на реалізацію якої розгорнувся український національний рух, в який консолідувалися значні суспільні прошарки українського етнічного масиву. Національна свідомість стала масовою. Це, звичайно, хвилювало і дратувало метрополії, в склад яких входили українські етнографічні землі, українофобів взагалі. Однак, українська національна свідомість стала важним суспільним фактором, яку образно змалював О.Бонкало, котрий був одним із неприятелів поширення української національної ідеї на Закарпатті, але, як вчений, схопив її суть. Він писав, що кожен “…малорос (русин, рутен), який називає себе українцем, снить про встановлення самостійної української держави”. Подальші коментарі тут справді зайві.
Досліджувати конкретну проблему становлення української національної свідомості українців Закарпаття і український націогенез важко. Подібна проблематика та методологія розкриття таких проблем слабо розроблена. Теоретичні конструкції підходу потрібно пристосовувати до умов історичного періоду та визначеного простору. Також важливо більш чітко конкретизувати складові націотворення та його подальшого націогенезу. Питання обов”язково треба розглядати в історичному взаємозв”язку на основі дійсних суспільних явищ і процесів, що мали місце в цьому краї та в Україні загалом.
Інтегрування українців Закарпаття в українську націю проходило суперечливо. Активно протидіяли цьому процесові як зовнішні, так і внутрішні чинники. І все ж він проходив в Закарпатті дуже стрімко. Основні показники цього процесу припадають на міжвоєнне двадцятиріччя, тобто на дуже короткий проміжок часу з огляду на їх важливість та глобальність за своїми наслідками. Початком активного українського націогенезу на Закарпатті, пов”язаного із ростом національної свідомості, можна віднести до етапу проникнення в цей карпатський край українських національно – політичних ідей та українських культурних надбань, а також появи на теренах краю їх носіїв. Мова практично йде про зміцнення ядра етносу на макрорівні, тобто виділення свідомих провідників української національної ідеї на Закарпатті. У часовому відтинку цей процес проходив від кінця ХІХ ст.. до завершення Першої світової війни. Це дуже сутнісний момент, оскільки, серед вузької частини закарпатської інтелігенції та активної громадськості відбувалися важливі орієнтацій ні, аксіологічні зміни та загалом світоглядові зрушення, особливо у погляді на національну проблему. Ця група людей почала по-новому дивитися на перспективу національно – культурного буття, критично оцінювати його здобутки. Вони поступово сприймали нові українські національно – культурні та ширші, суспільні ідеї, які вже завоювали собі місце в сусідній Галичині. В умовах тодішньої угорської шовіністичної політики це ще не дуже проявлялось, але документально засвідчується. Саме ці, національно зорієнтовані, осередки проявляли суспільну активність по завершенню Першої світової війни. В цих людей по суті сформувалась національна свідомість як українська. Вони вже не уявляли себе і своїх одноплемінників ні ідентифікаційно, ні політично, ні культурно поза межами цілої української нації та її стремлінь. Про це яскраво було за маніфестовано у ході суспільно – політичних подій в країні 1918 – 1919рр.
Поглиблення українського націогенезу на теренах краю відбувалося вже після розвалу Австро – Угорщини. Цей процес був органічний і глибокий. Він проходив у багатьох напрямах. Це не було поверхове захоплення. Навпаки, українська національна ідея була пристосована до умов конкретних суспільних реалій. На їх основі відбувалась кристалізація та вироблення похідних методологічних ідей, що мали завдання поглибити українську національну свідомість серед широких верст населення, наблизити українську перспективу взагалі та розв”язати проблему Закарпаття в системі української перспективи. Спільним знаменником всієї ідейної політри було змагання за інтеграцію, національно понівеченого в умовах Австро – Угорської імперії, закарпатського українського етнографічного масиву в українську націю. Під цей принцип відводилась вся ідеологічна база, під цим оглядом проходила вся суспільно – політична практика національно – свідомих і суспільно активних мешканців краю. Це виразно фіксується в багатьох політичних документах тієї пори. Особливо чітко це проголошувалося в “Платформі Закарпаття” Ореста Чемеринського. В тексті наголошувалось, що “Політична проблема Закарпапття не може бути відірваною проблемою. Вона належить до цілості ідеалів і змагань 45 – мільйонної української нації. Цього мусить бути свідоме Закарпаття, і це воно мусить дати недвозначно зрозуміти світові. Тільки в рамках розв”язки майбутнього всієї України лежить майбутнє Закарпаття. Так само і доля Закарпаття на ближчий час мусить вирішитися по лінії інтересів всієї української нації. Отже, включити себе повністю в широко розгорнутий фронт всеукраїнських змагань. Це перша передумова успішності і правильності поставлення питання Закарпаття”.
Показником активного українського націогенезу у 20 – 30-ті роки було не лише активне проникнення та сприйняття місцевими українцями національної ідеї, але й політична і ширша громадська, культурна самоорганізація суспільства, його активна боротьба за реалізацію поставлених українських національних цілей. Утвердження української національної ідеї, української національної свідомості проходило в жорстких умовах. Зате кожні досягнення в політичній, світовій, літературній, мовній та інших площинах були особливо вартісні. Вони поглиблювали українську національну свідомість, зміцнювали українську націю шляхом генерування нових суспільних елементів та цих прошарків. В краї проходили швидкі націоінтеграційні та націобудівничі процеси.
Для висвітлення проблеми українського націогенезу в Закарпаття, процесу інтеграції закарпатоукраїнської етнографічної маси в українську націю, як сутнісного елементу загальноукраїнського націогенезу, слід розглядати і його складові, бо в ті роки відбувалися дуже глибокі за змістом і за наслідками суспільні явища і процеси. Практично було здійснено перебудову самої суті етнічності українців краю із стану етнографічного до стану національного. У цей період були змінені і ключові параметри: громадський менталітет, національна свідомість, само ідентифікація, онтологічні, аксіологічні, мовно – культурні, орієнтацій ні чинники. Тому варто ще раз зосередитися на цій глибокій зміні суспільної орієнтації. Справді, ідеологія того часу на Закарпатті була дуже просякнута національними мотивуваннями, як і сама заідеологізованість суспільства теж була надзвичайно високою. Його лейтмотивом був активний рух закарпатоукраїнського суспільства до національної тотожності. На шляху до природної, тобто української національної тотожності було багато перешкод. Додали їх не об”єктивним плином суспільних процесів, а організованістю українських сил тп єдністю дій провідних особистостей.
Одним із більш важливих напрямів суспільної боротьби були змагання за національну душу пересічного закарпатця, тобто за перебудову та зростання національної свідомості краян. Ворожі чинники, навпаки, прагнули притлумити, дезорієнтувати національну свідомість русинів – українців. На вирішення цієї проблеми були кинуті всі сили національно – свідомих елементів. А ті що прозріли, також включалися в цю боротьбу. Вона проходила у кількох напрямах: виданні наукових публікацій, публікації агітаційних матеріалів, просвітницьких заходів на місцях, масових громадсько – політичних заходах та ін.. Масові заходи, фестивалі, виховна діяльність “Пласту”, лекційна активність просвітянських активістів, діяльність сільських аматорських груп, вчителів, викладачів та цілих освітніх закладів – все це було підпорядковано меті пробудження та розширення осягів української національної свідомості місцевого населення.
Не дивлячись на те, що закарпатським українцям, згідно конституції Чехословаччини 1920 року, було дозволено означати себе лише “русинами”, українська національна свідома громад кість краю почала пропаганду за зміну старої української етноназви (етноніму) “русин” на нову національну – “українець”. Михайло Бращайко з цього приводу у 1961році писав: “фактом є, що наш народ задержав сіою стародавню назву русин, а прикметник з того уживає слово “руський”, “руська “, “руське”, але ся назва нині вже не є отповідною. Іменно назву “руський” присвоїли собі і вживають великороси, або москалі, а ми не москалі. Тому треба і нам поволи перебрати назву “українець, український”. Се назва стара і добра. Она вже давно ужилася на деяких територіях нашого народу. Ми повинні сю назву прийняти і уживати для точнішого означення нашого народу тому, бо її прийняли наші браття всюди за Карпатами і весь цілий культурний і науковий світ”. Це була важлива лінія національного наступу,яка завершилася перемогою. Мпроба на початку 90-х років певними політико владними колами в Закарпатській обласній Раді реабілітувати стару назву “русин” для означення теперішнього населення краю зазнала повного фіаско! Русинами записалося по цілій області лише близько 50-ти закарпатців, а при переписці 2001р., всього 10 тис., тобто менше ніж у краї проживає циган. Це ще раз підтверджує, що процес українського націогенезу в 20-30-х роках був глибокий, повнокровний і всеохоплюючий.
Дуже гостро у 20-30-х роках ХХст. Стояло мовне питання!!! Деструктивними силами штучно роздмухувались мовні противоріччя з приводу вживання офіційної літературної мови для закарпатських українців. Розгортання мовної боротьби в Закарпатті у 20-30-х роках ХХ ст.. проходило на грунті боротьби національно – культурних орієнтацій. Суть цієї боротьби – визначення, яка національна культура буде функціонувати у краї. Національний привід українців краю це питання глибоко розумів і тому в галузі культури вів відверту поборницьку політику: “…ніколи не перестали і не перестанемо проголошувати нашу культурно – національну і етнографічну єдність з цілим українським народом”. Всеукраїнська культурна скарбниця стала для українців Закарпаття функціональною. Більше того, закарпатські українці у 20-30-ті роки активно включились в процес культуро творення на українській національній основі. Чого тільки вартий літературний ренесанс означенийх років, який вніс істотну художню цінність до скарбниці загальнонаціональної української культури.
На кінець 30-х років означені вище факти стали домінуючими у суспільстві. В одних це викликало радість, в інших – роздратування і злість. Але суть в іншому. Відбулась глибока етносу спільна перебудова закарпатоукраїнського суспільства, його поступове влиття в українську націю. Це був не асиміляційний, а консолідаційний процес. Він проходив в умовах, коли всі українські землі були окуповані чужинцями, в умовах відсутності власної держави. Він був творчим націобудівничим процесом, який проявив всю силу українського, життєстверджувального вітального духу. Він вартий вивчення та творчого практичного застосування в сучасних умовах до регіонів України, що зазнали сильних асиміляційних впливів,русифікації.
Інтеграція закарпатських українців в українську націю не звелась лише до розширення географічних кордонів нації. Це був не простий кількісний, а якісний процес. Нація українців із поширенням географічних меж на Закарпаття набула нових властивостей і можливостей. Зросли її геополітичні осяги та культурні можливості. Вся нація стала більш динамічною і життєздатною. Яскравий приклад цьому – державницькі змагання українців Закарпаття у будівництві української держави за формою, змістом і духом – Карпатської України 1938 – 1939 років. Це був найвищий прояв української національної свідомості і свідчення рівня національної інтеграції. Карпатська Україна будувалась на чітких національних засадах, будувалась як національна, а не як територіальна, будувалась як перший осередок української державності. Цілий світ дізнався, що українська державницька воля не згасла, що український народ – це нація. Груба агресія Угорщини перервала благородні плани закарпатців. Попри всю трагічність Карпатська Україна виконала величезну роль. Вона доказала світові, що українська державна ідея не вмерла, що українська нація жива. Вона теж внесла посильний вклад у справу продовження українських національно – визвольних змагань. Це ще раз підтверджує про консолідацію закарпатських українців у складі української нації. У 1938 – 1939 рокахна цьому клаптику української землі реалізувались українські політичні плани, українська політична воля, тому націоінтеграційний процес на Закарпатті став часткою загального українського націогенезу. Тут справді доцільний вислів Гегеля про те, що спільний дух є найсуттєвішою ознакою нації. І мабуть, політичному об”єднанню українських етнографічних земель передувало національне у її метафізичній дійсності. Українська нація, розділена у ХХ столітті державними кордонами, консолідувалась і прямувала до своєї державності і територіальної соборності, наперед утворюючи духовну соборність українців всіх українських земель.
У період Карпатської України закарпатські українці за образним висловом В.Гренджі-Донського, цілковито позбулись “м”якого рутенства”. Доказом цього був героїзм і жертовність січових стрільців Карпатської Січі в обороні молодої української держави. Масовий ентузіазм населення та політична підтримка ним уряду, а далі обрання УНО до Сойму Карпатської України, героїзм, емоційне піднесення, свідчили про утвердження української національної свідомості серед людності краю. За двадцять років націобудівничої праці були подолані впливи малосвідомих маргінальних частин суспільства, відкритих агентурних і ренегатських груп. У 1938 – 1939 роках увесь український світ зупинив подих і зосередив свій погляд на Карпатській Україні. Це свідчило про те, що на той час Закарпаття стояла в епіцентрі українського світу. Це яскраве національно – політичне дійство дає підстави говорити про появу на українській орбіті ще одного політичного середовища, яке за історично короткий промежуток часу перетворилося із ядра етносу на макрорівні до макрорівневого ступеня, стало чинним усієї української нації, її національних змагань. Національні змагання закарпатських українців 20-30-х років ХХ ст.. мобілізували національні почуття і національну свідомість, стали консолідуючою силою, яка поставила завдання наступним поколінням. Означені історичні явища явили спонукальну силу для наступних національних поривів, зокрема, українського національного відродження в другій половині 80-х – початку 90-х років в новітній історії України.
Підсумовуючи проблему становлення української національної свідомості українців Закарпаття і український націогенез, перші прояви українського національного пробудження тут сягають кінця ХІХ століття. Якісні зрушення відбуваються у ході революційних подій 1918-1919 років та у 20-30-х роках ХХ ст.. Найвищим етапом утвердження загальноукраїнської національної свідомості стали події, пов”язані з утворенням та розбудовою української держави – Карпатської України. Саме в цю пору відбулась інтеграція українців Закарпаття у складі української нації, саме тоді вони перейнялися загальнонаціональними болями, інтересами і устремліннями.
Олекса Довбуш, ХайВей