Стати серйозним політиком ужгородець Олександр Солонтай вирішив …після 7-ми діб перебування у СІЗО!
30-річний ужгородець Олександр Солонтай – відомий громадсько-політичний діяч, експерт та викладач всеукраїнського Інституту Політичної Освіти, депутат Закарпатської обласної ради. Про таких кажуть: зробив себе сам. У 21-річному віці став наймолодшим депутатом Ужгородської міської ради. Для решти 11-ти кандидатів, які вели запеклу боротьбу на територіальному виборчому окрузі за право на отримання мандату його перемога стала шоком. Зазнавши поразки, ті чухали потилиці і намагались розгадати феномен маловідомого студента Солонтая.На сесіях міської, а згодом обласної ради завжди бере слово. Здобув повагу та авторитет серед депутатів, виборців, пересічних громадян. Його депутатська діяльність надзвичайно плідна. За підсумками роботи в Ужгородській міській раді, депутат Солонтай О.Г. подав рекордну кількість депутатських звернень, більше ніж весь депутатський корпус разом узятий! В обласній же раді постійно продукує проекти рішень, зосереджується на питаннях житлово-комунального господарства, культури, на роботі соціальних установ.
Народився і виріс в Ужгороді, де уже в юнацькі роки долучився до громадської діяльності. Освіту здобував в Ужгороді та Києві, згодом пройшов десяток стажувань по усьому світу. Спеціалізується на міжнародних відносинах, державному управлінні, місцевому самоврядуванні. В останні роки виступив автором та співавтором посібників для фахівців з місцевого розвитку та депутатів місцевих рад. Його книжки “50+1 спосіб як ошукати місцеву громаду?”, “Влада громади, або влада над громадою?”, “Що має знати депутат місцевої ради. Частини 1-5” – користуються попитом не тільки у вузьких спеціалізованих колах, а і у широкого загалу.
Як маловідомий студент здобув впевнену перемогу в 11 солідних дядьків
– Олександре, нещодавно вам виповнилося 30 років. У багатьох друкованих ЗМІ Вас вітали. Було приємно? Хто прийшов привітати, а ви не сподівалися? Можливо, влада дала грамоту, подяку тощо? Як батьки привітали?
– Якщо пожартувати, то “Яке там приємно може бути, коли вже 30, а ще не так давно було двадцять з хвостиком!?” Ну а якщо серйозно, то приємно, коли вітають, навіть ті люди, з якими не все так гладко у стосунках, які мають місце через політичні розбіжності. Ціную, якщо люди вміють залишатися самими собою за будь-яких обставин.
Коли Ви питали про грамоти, то я посміхався… Яка там грамота, яка подяка?! Взагалі-то я сприймаю подяки тільки від друзів, колег і виборців, а до подарунків від влади ставлюся з насторогою. Ще у студентські роки помітив: чим більше влада вручає мені та нашим активістам грамот і подяк, тим менше має наміру реалізовувати те, що вона має робити. А от батьки щиро привітали, нагадали, що час би думати і про нащадків, а не тільки про політику, науку та роботу. Пообіцяв їм, що найближчим часом потішимо їх з дружиною онуками. Прийшов вітати мене один колишній товариш, з яким давно посварилися. Того дня один в одного попросили вибачення. На душі стало обом легше.
– З 16 років Ви почали вести активне громадське життя. Працювали і були членом багатьох громадських організацій. Наразі в якій?
– І надалі у ФРІ. Тільки після того, як очолив “Фундацію Регіональних Ініціатив” (ФРІ) на всеукраїнському рівні, сконцентрувався над проектом “Молодіжна Варта”. До цього проекту долучилися десятки молодіжних всеукраїнських, місцевих, студентських організацій. Наша мета – це зміна правил життя молоді в Україні. Тільки за перші роки проекту нам вдалося зробити цілорічний пільговий студентський проїзд на залізниці, зняти рекламу цигарок з білбордів, схвалити закон про студентське самоврядування, обмежити вживання алкоголю у транспорті та на вулицях, провести реформу Фонду сприяння житлового будівництва. Щодо останнього, то вітаю перших 15 сімей працівників УжНУ, які заселяться у новозбудований будинок по вул. Університетській. Дуже хочу, аби темпи зростали, і ми щороку мали по 200-300 сімей молодих спеціалістів по цій програмі.
– У 21 рік Ви стали депутатом Ужгородської міської ради – наймолодшим за віком. Кажуть, що ви цей мандат отримали чесно, самі ходили на зустрічі до виборців. Розкажіть про це детально. Чи пропонували Вам зняти свою кандидатуру?
– Передвиборчу кампанію організовував і проводив сам. Вона і справді була побудована на зустрічах та на живому спілкуванні з виборцями. Люди, які живуть у нашому кварталі по вулиці Толстого та сусідніх будинках, повірили в мене, мою щирість, добросовісність, що у разі перемоги я буду відстоювати саме їхні інтереси. Тому, звісно, отримавши мандат, намагався виправдати їхнє довір’я і робив усе, що міг: зустрічався з людьми, прислухався до їхніх порад, вносив поправки до проектів рішень, проводив акції і заходи, протестував проти корупції у міськвиконкомі, домагався виділення необ-хідних коштів для потреб округу тощо.
Кандидатуру знімати не пропонували, та й тоді мало хто вірив, що виборці віддадуть свої голоси за молодого громадського діяча. Кандидатів було 12. Я, студент 5-го курсу, змагався з 11-а солідними дядьками, серед яких були директори фабрики, телебачення, школи, начальник ЖРЕРу, редактор газети, підприємець і навіть зять голови тервиборчкому, де підбивались результати голосувань. Було страшно, особливо перед оголошенням результатів голосувань – боявся, що вкрадуть перемогу. На щастя, все обійшлося. Це була чиста мажоритарна система. На той час Ющенко, СДПУ(о) та інші найбільші політичні сили висунули і підтримували своїх кандидатів, а я йшов як позапартійний. Власне, ще на тих виборах 2002 року вирішив, що справжніх партій нема, тому і досі безпартійний. Я казав неодноразово і тепер кажу своїм колегам по депутатському корпусу, що людей більше цікавлять питання благоустрою, доріг, шкіл, належні умови роботи медичних установ та дошкільних закладів, аніж з’ясування їхніх відносин у партійних “фанклубах” (я їх так називаю).
Під час перших засідань з мене, як молодого хлопця, навіть пробували сміятися. Їхні кепкування допікали, навіть хотів усе кинути, відмовитися від мандату. Мене непокоїло, що більшість депутатів прийшла в раду зовсім не для того, аби піднімати і вирішувати проблеми виборців. Земля, майно, фінанси – усе розглядалося як джерела потенційного збагачення. Не знав що робити і як на це впливати, як боротися. В один момент взяв себе в руки, почав серйозно працювати над собою, загартовувати дух, підвищувати свій професіоналізм, багато вчився на різних курсах, вивчав досвід інших міст та країн. “Якщо не я, то хто?” – запитував себе. В середині каденції я вже міг вільно подавати не тільки поправки, але й повноцінні проекти рішень. Ми були в опозиції, але підтримали попереднього міського голову в питаннях стратегічного значення – будівництво нового транспортного мосту, ремонти, закінчення будівництва перших міні-котелень тощо. Але було дуже багато конфліктів. Сумно було бачити, як дорослі сформовані особистості дискредитують себе і плюють на інтереси ужгородців.
– За громадську діяльність Вас було за-проторено до СІЗО. Пригадайте нашим читачам, за що саме, як виплуталися із цієї ситуації?
– Ми з активістами молодіжних організацій ще на початку 2004-го року заявили, що якщо будуть фальсифікації на президентських виборах, то ми повстанемо. Для нас це був шанс перейти з країни з авторитарним режимом Президента Кучми до більш цивілізованих, демократичних форм управління. Ближче до фіналу виборів багатьох активістів почали запроторювати до ізоляторів. Мені дісталося сім діб. Було 10 спроб затримання, врешті-решт посадили до СІЗО в Ужгороді. У нас вимагали припинити підготовку акції протесту. Коли ж побачили, що ми налаштовані рішуче, то вирішили усіх просто пересаджати і спокійно фальшувати вибори. У результаті підкинули тротил, в офіс – вибухівку, звинуватили мене у пограбуванні інкасатора, а центральний офіс СБУ взагалі відкрив кримінальну справу, за якою я проходив як терорист. Це було жахливо, всю осінь 2004-го року ми працювали як справжні підпільники. Коли міліціонери дізнавались про справжню причину затримання – громад-сько-політичну, – то відпускали. Але у листопаді Адміністрація Президента Леоніда Кучми натиснула на ужгородську міліцію… Проти мого незаконного затримання були проведені масові вуличні акції. Ці факти задокументовані на відео та фотографіях. Підтримка друзів була важливою. Тоді я і вирішив стати серйозним політиком.
– Наскільки нині почуваєтеся захищеним? Більше користі дає освіта чи все-таки життєві ситуації?
– Звичайно, життєві ситуації. Хоча і освіта багато значить, особливо коли здобуваєш її в дорослому віці – тоді добре знаєш, чому навчаєшся. У 2003-му році я пройшов навчання в Інституті Політичної Освіти по депутатській діяльності, а з 2005-го року там і викладаю, з 2007-го року працюю там на повну зайнятість.
“Однодумців довго не знаходив. Було відчуття “білої ворони”
– Що ще траплялось на Вашому шляху до успіху?
– Завжди був великим мрійником, романтиком. Перечитав величезну кількість книжок, мама сварила, переживала, аби через читання не погіршився мій зір. Коли записався в скаути, то отримав прізвисько Орел – мав добрий зір і встигав стежити за всіма процесами в краї, Україні. Було бажання довести, що Україна може розквітнути. Підлітком постійно сперечався з усіма, бо вони стверджували, що шансів нема, ми приречені. Спочатку мислив тільки масштабами країни. Навчаючись на міжнародних відносинах, вивчаючи ООН та інші міжнародні структури, думав про світовий уряд… Але в якийсь момент чітко зрозумів: починати треба з себе, з рідного міста, області. Покращувати життя потрібно у першу чергу там, де живеш. Почали створювати громадську організацію, вирішив балотуватися у міськраду. Впродовж перших років не міг знайти людей, які хотіли б сер-йозно проявити себе у громадському русі, заявити про себе, свої погляди. Було відчуття, що я – “біла ворона”. Але я наполегливо шукав однодумців, і вже на другому курсі вдалося створити молодіжну організацію. Коли ж був вбитий Гонгадзе, з 1050 активістів тільки кілька осіб підтримали думку, що треба протестувати. Люди були налякані. Знайти у собі сили запротестувати – це було першим серйозним випробуванням. За півроку нас, молодих активних людей, нараховувалося 35. Я зрозумів, що усе можливо. З тих часів у мене є улюблена фраза-настанова: “Будьте реалістами – вимагайте неможливого!”.
У 2003-му році залізними трубами у під’їзді був вбитий один з лідерів громадського руху України Іван Гавдида. У нього не було бізнесу, отож громадська активність – одна із причин його трагічної смерті. Гетьман – дівоче прізвище моєї мами. Коли вбили засновника НБУ України, одного з авторів Конституції України Вадима Гетьмана, то мама зі сльозами просила залишити політику, натомість присвятити своє життя лише науково-викладацькій діяльності. Але я не послухався.
– Знаю Вас десять років. Не пригадую жодного випадку, аби Ви стояли у компанії і точили ляси, йшли спокійно. А то все – бігом, кудись поспішаєте.
– Справ багато, а до всього ставлюся з великою відповідальністю, тому не можу розслаблятися і підводити інших людей. Пос-тійно повторюю ще одну приповідку: “Вовка ноги годують”. Моя робота пов’язана з постійними відрядженнями, щонайменше по одному в тиждень. Це досить важко у фізичному плані. Заспокоюю себе тим, що багато людей набагато важче працюють. На життя не нарікаю, а ціную все, що воно мені приносить і дарує, навіть випробовування. Я щасливий, що маю сили відстоювати позиції пересічних громадян, молоді. Хочу і надалі це робити.
Коли відчуваю, що запаси сил невеликі, то йду в гори, через ліси піднімаюся на вершини і полонини, і заряджаюся наче батарея. Ще можу посидіти під деревами, вони також додають енергії. На спорт нема часу, але руханку роблю регулярно – робота у мене не сидяча, постійно ж серед людей і в рухові.
– Розкажіть про батьків, братів, сестер. Чи маєте свою сім’ю?
– Мама – лікар, 15 років пропрацювала в міській лікарні, тато – офіцер. Він пішов у відставку з розвалом Радянського Союзу. Проживає в Будапешті, веде підприємницьку діяльність. Я – пізня дитина, мама народила мене у 38. Маю ще 3-х братів – Віктора, Андрія і Золтана. Всі троє пов’язали свої долі з економікою. Від мами успадкував доброту і бажання допомагати людям, а від тата – оптимізм і добрий настрій, навіть у найгіршій ситуації. Отак з оптимізмом по житті “лупаю цю скалу”! Нещодавно одружився. До речі, з майбутньою дружиною Олесею познайомився саме завдяки громадській діяльності.
Бути громадсько-активним – це моє кредо
– Якою у Вашій уяві повинна бути успішна людина?
– Працьовита, відповідальна перед тими людьми, з якими живе і спілкується. А ще успішна людина повинна знаходити час на громадську діяльність. Це не так і складно, як здається на перший погляд. Хтось може ходити до клубу, хтось допомагати як благодійник, хтось вносити пожертви, хтось бути активним членом організації або волонтером чи добровольцем. Форм є багато, головне, щоб людина була небайдужою до того, що її оточує. Бути громадсько-активним – це моє кредо. Вважаю, що тільки створюючи блага і допомагаючи один одному можна підняти Україну на кращий рівень розвитку. Бо за гроші ми не купимо добробут, якщо усе буде куплятися і продаватися, у тому числі людська позиція, ідея, принципи, переконання, то ми і далі будемо плентатися у другій сотні відсталих країн.
– Чи подобається Вам бути тим, ким ви зараз є?
– Якби ні, то я б змінив усе. Роботу викладачем у сфері політичної освіти і державного управління я розглядаю як можливість через знання змінювати стан справ. Адже у нас навчаються люди, які впливають на прийняття рішень. Це – депутати, службовці, міські голови, керівники партій та штабів кандидатів, лідери громадських структур тощо. Причому переважно до 40 років, хоча бувають і значно старші. Одних тільки депутатів місцевих рад у нас пройшло навчання близько 3-х тисяч. Чомусь закарпатців серед них дуже мало.
В Інституті отримую пристойну зарплату. Робота ця у мене з одного боку вимушена, бо депутатська діяльність не оплачується, а хотілося б віддаватися справам закарпатської обласної ради повністю. З іншого боку, робота мені дуже подобається, вона змушує постійно бути не тільки практиком, але і узагальнювати знання та досвід інших людей.
– Ким мріяли стати у дитинстві?
– Маленька радянська дитина мріяла стати космонавтом, пілотом, танкістом, генералом армії, а пізніше – дипломатом.
– Чи здійснилася ваша дитяча, юнацька мрія?
– Юнацьку мрію здійснив у 2006-му році, коли газета “Дзеркало тижня” написала, що започаткована в Ужгороді молодіжна організація Фундація регіональних ініціатив (ФРІ) після того, як переросла у всеукраїнську, – стала найкращою в Україні. В юнацтві я мріяв про те, щоб хоча б частина людей проявляла молодіжну громадську активність. Сьогодні молодіжний громадський рух в Україні це – реальний факт. Колись в Україні не було взагалі молодіжних організацій, або як жартували з нас: “Ви що, хлопці, комсомол же розпустили”, а тепер громадською організацією нікого не здивуєш! Ми на крок наблизилися до формування громадянського суспільства.
– Чи маєте тепер мрію?
– Так, мрію про нормальну державну владу на усіх рівнях.
– У якому віці заробили перші гроші і на що їх витратили? Якою це була сума?
– У 1994-му році, коли мені було 14 років, продавав дрібниці на зеленому базарі у вечірній час. То була невелика сума заробітку, але гроші були першими, тому запам’яталися на усе життя. А ще раніше були макулатура, і подорожники здані в аптеці. Ті копійки я заробив ще у 8 років. Хоча по життю я дуже економний, бережливо ставитися до грошей навчили батьки.
Тетяна Грицищук. Фото з архіву Олександра Солонтая, Закарпаття online