Закарпаття: Жителі Колочави встановили на горі Тяпеш 4-метровий хрест
До 80 років XX століття в присілку Косий Верх, що високо в горах над Негрівцем, налічувалось до 30 житлових будинків, де серед чарівної природи вічнозелених лісів, ряснородючих садів працювали люди, діти навчалися у початковій школі… Але життя по-своєму розпоряджається людськими долями. Розлетілись, як ті пташки, з батьківського гнізда вчорашні випускники шкіл.
Хтось пішов навчатись, а дехто, перейнявши традицію батьків, намагався знайти роботу. Так і розпочалась міграція корінних жителів цього чудового краю, залишаючи майже напризволяще батьківські обійстя. Але проходить час і серце щемить за рідним тобі краєм, за маленькою батьківщиною, де пройшло твоє дитинство, юнацькі роки …
Так і родина Марковичів з Колочави, які народились, росли і виховувались у мальовничому куточку Міжгірщини Косий Верх. Слухаючи розповіді старожилів про встановлення хрестів, які клали, як правило, на вершинах гір, де випасалась худоба і проходили сінокоси, для того, щоб менше вражала блискавка, вирішили відновити його теж на горі Тяпеш. Ідея виникла у сина Миколи Васильовича Марковича — Івана, яку втілили рівно через рік. До речі, гора Тяпеш, висота якої 1324 м над рівнем моря, багата і своїми надрами. Кожен другий житель Косого Верха колись був своєрідним археологом полонинських ландшафтів, добуваючи спеціальну породу каменя, із якого виготовляли точильні бруски для кіс.
Всією родиною, залучивши інших колишніх мешканців Косого Верха (всього до 25 чоловік), однієї серпневої неділі звивистою стежкою піднімалися на верхівку гори Тяпеш, несучи по черзі хрест. Кожен з них, милуючись краєвидами навколишніх сіл, згадував своє дитинство, розповідав різні цікаві життєві історії минулого. Після встановлення чотириметрового хреста, як символу пам’яті про предків, помолившись, найменший Іванко Маркович, побачивши згори свою хату в Брадольці, дзвінким голосом заспівав свою улюблену пісню “Колочава, моє рідне село”. Запаливши свічку за померлими, всі з неабиякими приємними враженнями поверталися додому.
Віталія Вайдич, “Верховина”, “Міжгірський район”