Закарпаття: 1 листопада закарпатці вшановують День всіх святих та День пам’яті
Уже місяць ринки, кіоски наповнені різнобарвними вінками, квітами для могил, лампадками, свічками. Закарпатці купують все це і готуються до Дня пам’яті. Напередодні ідуть на цвинтарі і облаштовують могили рідних.
1 листопада жителі Західної України відзначають День всіх святих, День пам’яті та надання почестей предкам. Цього дня вони ідуть родинами на цвинтарі, ставлять на могили рідних живі та штучні вінки, квіти, запалюють свічки, а також моляться за упокій небіжчиків, просять у Господа прощення їхніх гріхів. Священики правлять заупокійні служби Божі, панахиди. Якщо на дворі без опадів, то молебні проводять на цвинтарях, якщо дощить, то у церкві. Вони зачитують імена покійних з листочків, написаних людьми.
Настоятель греко-католицького Свято-Миколаївського храму в Перечині отець Михайло Молоку каже, що даний обряд успадкований від західної церкви у Європі (римо-католицької віри), однак у багатоконфесійному Закарпатті його перейняли люди різних віросповідань.
– Пам’ять про людину житиме до тих пір, поки хтось приходитиме до неї на могилу і запалюватиме свічку, молитиметься за її упокій, – зауважує о.Михайло.
Він розповідає, що свято започатковане у Римській імперії. Спочатку це був День мучеників, потім воно стало називатися Днем усіх святих і вшановували пам’ять тільки святих. Згодом свято набуло ширшого значення і люди стали вшановувати предків.
1 листопада римо- та греко-католики Закарпаття вшановують Теодора Ромжу. В 2001 році у Львові під час візиту до України Папа Римський Іоан Павло ІІ беатифікував невинно убієнного єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжу і проголосив його блаженним священномучеником. В останню неділю жовтня на Царя Христа багато християн їде до Іванівців на Мукачівщину, аби разом з святотцями віддати данину пам’яті Теодорові Ромжі.
Там, на місці трагедії, зведено каплицю імені Теодора Ромжі. А 1 листопада в Ужгородському греко-католицькому соборі правиться архієрейська Служба Божа за упокій священномученика Теодора.
Закарпатці по-особливому ставляться до пам’яті про предків. Вони відвідують могили рідних частіше, доглядають їх, садять на них квіти, запалюють свічки, замовляють заупокійні служби, парастаси, панахиди, псавтирі. В останню путь небіжчика проводять чи не всім селом.
Після похорону роблять затратні комашні на сто, а то і більше людей. Не шкодує родина витратитися і на “дев’ятину”, і на “сороковину”, і на “роковину”. І все це тому, що у наших серцях живе пам’ять про них. І ніякі земні негаразди, економічні та політичні кризи, інфляції, вибори-перевибори не зможуть з наших сердець вирвати пам’ять про предків, про рідних, близьких, знайомих. Кажуть, навіть ті люди, які втрачають розсудок (це могло статися за різних обставин), пам’ятають про тих, хто відійшов у потойбічний світ.
Ось як писав відомий закарпатський письменник Іван Чендей про своїх земляків та День пам’яті:
“… До них нас кличуть і зовуть не порослі цупким облогом насипані пагорбки з похилими хрестами. До них нас кличуть і зовуть не витесані з мармуру та граніту надмогильні пам’ятні знаки. До них нас кличе пам’ять. Всі вони спочивають вічним сном в холодних обіймах матері-землі. А ми приходимо до них, бо до них нас кличе і зове жива пам’ять про них. І вони живі. Бо кожен і на вічному спочинку живе аж доти, поки він живий у пам’яті живих.
Коли цвинтарі рідного для нас Закарпаття поніміло дихають вражаючим духом білих-білих хризантем і в’янучої, опадаючої хвої вінків, коли густіючі вечерові сутіні над цвинтарями спливають високо-високо в небо, а темінь ночі величаво вповивається в марево багряниць із вогників тисяч і тисяч свічок, ми чуємо їх у тихому смутку невтішної жалоби, розмовляємо з ними. З ними наша завжди жива, зболена і переболена пам’ять. Пам’ять дружин-удовиць, пам’ять повдовілих чоловіків. Пам’ять тих, хто при втраті дорогих і рідних у сердечній розпуці потерпав. А розпука і зовсім-зовсім безпорадною була перед непоправністю завчасних втрат, перед неминучістю розставання на початку життєвих не пройдених і ще доріг у розквіті сил. А розлука ця безпорадною була перед жорстокістю і безглуздям трагедій. Кожна могила таїть не тільки окремо дожите життя, а й окрему смерть.
Мимоволі, хочемо або ні, та як здатність думати й відчувати не пригасла у нас, а свідомість великого призначення людського життя на прекрасній матері- землі наявна, саме тут, на цвинтарі, в листопадовий день поминання знову і знову відчуваємо не тільки прудкоплинну минущість, а й нездоланну у величі силу життя. Саме тут, на цвинтарі, в листопадовий день поминання. Кожен наодинці, в міру власної здатності, зустрічаємося не лишень з дочасністю і минущістю всього-всього для нас на землі, але й вічністю тою самою, що її творять і утверджують люди на землі…”
У деяких областях України та Росії вшановують померлих у першу неділю після П’ятидесятниці, на могилах свічок не запалюють, а кладуть печиво, цукерки. Ті солодощі потім забирають бідні, безпритульні.
Підготувала Тетяна Грицищук, газета “НЕДІЛЯ”