Володимир Панов: «Головне – чи ці вибори нас чогось навчать»
Після 31 жовтня жоден представник політичних сил, які брали участь у виборчих перегонах на Закарпатті, не спробував зробити аналіз, що ж відбулося, як, чому і що нас чекає далі. Жоден, крім Володимира Панова, який підтримував кандидата на посаду міського голови Ужгорода Володимира Приходька. Володимир Панов зустрівся з журналістами і спробував через них донести до краян свою оцінку і бачення того, з чим ми прийшли на вибори і з чим з них виходимо. Більшість ЗМІ обрали зі сказаного, що їм підходило – одні про те, що підкуп виборців став основною технологією багатьох партій, інші оприлюднили доволі різку критику дій, чи радше бездіяльності партії влади. Газета «НЕДІЛЯ» розпитувала Панова про більш глобальне, без персоніфікації – у чому проблема і як бути? Два кроки назад
– Володимире Олексійовичу, вибори завершилися і вже можна подивитися на них дещо збоку. Проте минуло не надто багато часу – “рани” ще болять, деталі не втратили гостроти. Які враження найсуттєвіші?
– На жаль, ми ще більше віддалилися від демократії, викривили її. Сприймаємо будь-який закон з погляду як обійти його норми і досягти своєї мети, а це не має нічого спільного з демократичними процесами. Якщо вибори 2004-го були кроком уперед, то 2010-го — двома кроками назад.
– Ці вибори були першими за змішаною системою — обирали і за партійними списками, і мажоритарщиків, хоча теж прив’язаних до партій…
– Однак вибори показали, що у партійному, політичному сенсі наша держава не структурована. Перемога на Закарпатті Єдиного Центру — партії, яка не входить в топ -політичних сил України, говорить про те, що людина, особистість, усе ще є визначальним чинником, що харизматичний лідер підміняє разом усе, з чого вибудовується політична сила. Партія регіонів має владу в державі, але на Закарпатті вона програла політичній силі, яка в масштабах країни не є конкурентною. ЕКО+25 — такої партії немає не те що в Україні, а навіть у нашій області, проте ця сила пройшла до ужгородської міської ради. Якщо подивитися, скільки таких партій перемагають в інших регіонах України, побачимо, що особистості та їхні вміння вартують більше, ніж партійні ідеологія, принципи, програми. Бал правлять технології. Другий висновок — децентралізації влади при такому підході бути не може. А без цього не збудувати сильну державу. Могутньою країна може бути лише тоді, коли кожен регіон має можливість розвиватися самостійно, а не сподіватися, що центр вирішить усі проблеми. Модель, яку ми нині будуємо в Україні — не той шлях, яким треба йти, аби стати європейською нацією, бути на рівні з цивілізованими державами.
– Але ж згаданий вами Єдиний Центр — політична сила, яка першою проголосила, що на її чолі не один лідер, а десятка яскравих особистостей. Може українцям таки потрібен гетьман, а не “правління” як у корпорації?
– У нас нині всі партії мають одноосібних лідерів, з якими й асоціюється ця політична сила. Нема особистості — нема й партії. Очевидно, пройде ще багато часу, поки відійдемо від цього. У Єдиного Центру теж є безперечний лідер з харизмою – Віктор Балога, і ця політична сила розвивається не як партія лідерів, а партія лідера, який підібрав людей, здатних виконати його завдання. Сьогодні Єдиний Центр більше нагадує проект, аніж класичну політичну партію.
Політики спекулювали на тому, що людям болить
– Щодо другого вашого висновку – чи, вважаєте, піде хвиля розширення можливостей місцевого самоврядування знизу, або ж центральна влада колись дозріє, що вигідно це зробити згори? І коли у піраміди влади ширша сторона, основа, буде в регіонах?
– Після розчарування нереалізованими можливостями 2004 року, дуже важко повірити, що такі тенденції будуть, тим більше, ініціюватимуться регіонами. Мала б зміцнитися еліта – демократична, ліберальна, у центрі та в регіонах, і показувати шлях як розвиватися державі. Сильна вертикаль — це тимчасово, це не може бути концептуальною ідеєю розвитку нашої держави надовго. Авторитаризм приходить тільки на певний час, а згодом утверджуються демократичні цінності, за якими народ через владу управляє своїм містом, регіоном, державою. У 2004-му ми здивувалися помаранчевій революції. Але в її основі був конфлікт – економічно держава розвивалася дуже динамічно, зростав життєвий рівень населення, а свободи і демократія розвивалися повільно. Люди потребували швидшого розвитку демократії, однак держава виявилася не готовою реалізувати ці ідеї. Як результат — криза очікувань і сподівань. Знову повертаємося до ідеї сильної влади, сильної вертикалі. Проте вона наведе лад, вийдемо на якісно новий рівень економіки і знову повільно будемо розвивати демократичні інституції. Очевидно, у нас досить довгий еволюційний шлях до демократії. Проблема в тому, що ми хотіли б швидше і краще жити, ніж заслуговуємо, а чи можемо це зробити.
– Чим, як вважаєте, були особливі ці місцеві вибори?
– Не було змагання ідей, платформ, не були розроблені чіткі алгоритми як працювати, розвиватися після виборів. Не було рівних можливостей боротися за перемогу. В одного кандидата чи партії – 62 біл-борди, в іншого жодного. Хтось мав власні медіаресурси, презентував себе на всі боки, інший не міг оплатити ефіри. Демократичні умови — це коли можемо подивитися на всіх претендентів, послухати, зважити. Натомість нами маніпулювали. Це не особливість, а вже традиція — хто багатший, підступніший, хитріший, той і перемагає…
– Що ж, були запит, очікування і пропозиція. Кандидати говорили те, що хотіли чути виборці: оберіть мене і завтра почнеться рай.
– Якби ж хоч обіцяли – практично ніхто не пропонував нічого конкретного, тільки спекулювали на тому, що людям болить. І це глухий кут, бо завжди еліта вела націю за собою, громада піднімалася за кращими представниками. А нині кожен намагається опустися до люмпена, на саме дно, аби тільки сподобатися. А згодом так і працюють – не відриваючись від дна, аби знову бути обраними. Відтак лідери рейтингів перетворюються на аутсайдерів при владі. На жаль, тих, хто найбідніший, у державі нині найбільше і саме вони голосують. То хто ж зробить їх багатшими?
Усі гравці повинні зробити спільний S.W.O.T. – аналіз
– Вибори у нас часто і підхід завжди такий: цього разу таки оберемо правильно і тоді все у нас буде добре. Згодом нас переконують (а ми охоче ведемося), що наступний вибір уже точно має бути правильним. Звідси на максимумі і сподівання, і зневіри. Чи загалом можливо навчитися обирати справді тих, кого треба?
– Ключове слово — навчитися. Тільки через нього можна оптимістично дивитися на все те, що відбувається нині. Скільки потрібно часу і чи навчимося? Потрібен чіткий аналіз і чітка оцінка як проходили вибори — на рівні держави, регіону, кожної партії, кожного кандидата. Треба усім «гравцям» сісти за круглий стіл, зробити S.W.O.T.- аналіз – що було позитивним, що ні, де сильні сторони і слабкі, які ризики, які корективи треба вносити у погляди на виборчі процеси. Проте жодного разу не було чіткої комплексної оцінки того, що відбулося. Ніколи не розставлялися акценти і не було намагань донести їх до людей. Вибори минули — і знову життя з чистого аркуша, все забуто, крапка.
– Хто б мав аналізувати і доносити до людей? Преса, політики, громадські організації, науковці-політологи?
– Політична еліта. Але для цього має бути політична воля держави. Президент, Кабмін, опозиція, найвища влада на всіх щаблях повинна хотіти, аби був зроблений всебічний аналіз і оцінка була донесена до людей. Не боротися за шмат влади, який програли, не плести на цьому політику, а робити висновки, що сталося в країні, до чого це призведе, які тенденції, що треба змінити і – працювати на майбутнє. Я не вважаю, що опозиція — ворог, а влада — друзі. Так само не сприймаю і навпаки. Усі хочуть, аби наше життя змінилося до кращого. Треба об’єднувати ці зусилля. Інакше будемо довго і боляче вчитися — на своїх помилках.
Майбутнє треба помітити і зважитися зробити на нього ставку
– Яким буде Закарпаття після цих виборів. Що далі?
– Важливо мати концепцію і програму розвитку Закарпаття – яким наш край має бути через чіткі, визначені проміжки часу, протягом кожного етапу. Над цим повинні помудрувати фахівці, експерти, це треба обговорити з людьми, зважити, затвердити рішенням обласної ради. Це має бути концепцією, майстер-планом, програмним документом для роботи обласної адміністрації, за якими будемо жити. Якщо знайдуться люди, котрі зможуть це зробити – згодом закарпатців не особливо цікавитиме, як змінюватиметься влада від виборів до виборів. Буде шлях, просто одна влада швидше рухатиметься ним, інша – повільніше. Будемо вносити тільки окремі зміни, можливо, змінювати акценти — чому саме уваги треба більше зараз. На жаль, нинішні програми не предметні, не конкретні, тому не дають результатів, а ми з кожними виборами чекаємо кардинальних змін від вибору влади.
– Чи за результатами виборів на Закарпатті бачите, що концепція розвитку, «дорожня карта» таки буде?
– Думаю, висновки робити передчасно. Усе залежатиме від того, яку обласну раду сформуємо і який вплив вона матиме на обласну адміністрацію. Надзвичайно важливо також, яку позицію займуть люди, які не стали депутатами, програли вибори. Чи захочуть вони працювати без депутатського статусу?
– Як людина, котра підтримувала кандидата на посаду мера Ужгорода, що на перегонах узяв «бронзу», як оцінюєте вибори в обласному центрі?
– Шкода, але ужгородці, які мали змогу обирати між позавчора, вчора і сьогодні, на жаль, обрали позавчора. Голосували не за, а проти. В ейфорії змагання, обираючи між двома нав’язаними лідерами, кожен намагався вгадати і поставити на переможця. Ми не звикли думати про завтрашній день, про перспективу, не повірили новій силі, не ризикнули обрати нових. Як на мене – дежав’ю… Але майбутнє вже настало, воно – у сьогоднішньому. Треба тільки його побачити, вирізнити і ризикнути зробити ставку. 14%, які набрав наш кандидат Володимир Приходько, не можемо вважати достойним результатом. Хоча, з іншого боку, це близько 7 тисяч ужгородців, які готові обрати нові ідеї, нові підходи. Багато це чи мало? Нарікати чи радіти? В усякому разі ще замало, щоб отримати владу і почати ці нові ідеї втілювати в життя.
– Отож, знову по колу — маємо таку владу, яку собі обрали?
– Ні, бо не було рівних можливостей, рівного доступу до виборців. Були відверті порушення закону, які не дали можливості обирати. Політики хотіли, якщо не обдурити, то хоч не дати іншому зробити так, як діють самі. Боялися прямих змагань. Якби була ідеальна ситуація – змагання тих, хто мав рівноцінні можливості – однакову кількість біл-бордів, спільні теледебати, зустрічі у колективах, тоді можна було б критикувати, що обрали тих, кого заслуговуємо. А коли нам нав›язали вибір, коли ми голосували не за Погорєлова, а проти Ратушняка чи навпаки? Не треба принижувати громаду. Якщо нарікаємо, що люди повелися на примітивні хабарі, то це не так вина їхня, як біда. Треба мати чесність визнати, що людей до цього довели, що беруть, бо не можуть обійтися. І це теж оцінка тим, хто уже був при владі.
– Чому на виборчих перегонах не повинен працювати ринковий підхід: можеш — оплачуй?
– Бо тоді багатий купує владу через бідного. За таким принципом пан Ахметов повинен був просто купити собі посаду Президента України. Не завжди найкращий управлінець – найбагатша людина. Є багато країн, де держава фінансує парламентські партії і в рамках цього бюджету разом з партійними внесками вони можуть проводити політичну боротьбу. Я б не хотів, щоб сприймали спрощено — змалював ідеальну картину. Саме слово — вибори — означає мати можливість вибирати. Кожен виборець повинен мати можливості, всі умови, щоб почути реальних номінантів і вже тоді обрати. Інакше його голос куплять – якщо не купюрами напряму, то грішми, вкладеними у телебачення, біл-борди тощо. В усіх більш-менш рівні умови, змагання ідей, програм, організаторських здібностей, а не якісь інші методи – якщо до цього не прийдемо, то у нас досить песимістичне майбутнє. Проте у нас молода демократія і ще не вечір…
Іван КОВАЛЬЧУК, газета “НЕДІЛЯ”
