На Закарпатті вийшла друком збірка казок Василя Шкірі “Пригоди поштарика”
Малеча з нетерпінням чекає на нові казочки вже знаного нашого автора — письменника Василя Шкірі. Напевно, багато хлопчиків і дівчаток уявляють його стареньким дідусем з брилем на голові, який сидить з люлькою в роті і, пихкаючи солодким димом, розповідає цікаві, захоплюючі оповіді. Ось і днями в ужгородському видавництві «Мистецька лінія» побачила світ нова книжка «Пригоди поштарика», до якої ввійшло шість нових казок. Із паном Василем зустрівся наш кореспондент.
— Насамперед, про що йдеться в новій збірці?
— Про наше з вами непросте буденне життя. Герої казок живуть десь поруч із нами. Вони вирішують ті ж самі проблеми, що й ми. І працювати доводиться, і з крадіями боротися, і пісні співати. Тільки їхнє життя набагато цікавіше за наше. Бо вони вміють усе. Навіть володіють чарами.
Працюючи в газеті, за 30 років побачив і почув багато такого, що тепер знаходить відбиття у казкових оповідях. У селах Закарпаття ще й тепер живуть люди, які рідко звертаються за допомогою до лікаря. Вони краще підуть до знахаря, а той, звісно, порадить, як жити, щоб не старіти, розкаже про секрети довголіття, як вилікувати ту чи іншу хворобу.
Свого часу доводилося брати інтерв’ю в екстрасенса з Києва. Він продавав хустинки, які “зцілювали” людей. Особливо побожні у нас жінки. Вони у все вірять. Я й поцікавився: а чи насправді хустинки заряджені чудодійною силою? Він відповів просто: людина, яка повірить у це, звісно, почне одужувати. Головне, щоб дослуховувалися до порад і виконували їх. Я дивуюся з тих моїх друзів, які кажуть, що не можуть кинути палити. Сам я не палю. І нікому не раджу. Добрі корисні поради намагаюся довести до юного читача через казку. У теперішній час ми є свідками того, що діти долучаються не тільки до тютюну, спиртного і наркотиків. А герої моїх казкових історій намагаються позбутися шкідливих звичок.
У своїх творах намагаюся донести до дитячих сердець, що треба повсякчас займатися спортом, вранці робити зарядку, не переїдати, рухатися постійно і бути зайнятим.
— Ваші казки мають передусім виховний характер…— Безумовно. Ми живемо в час комп’ютеризації, інтернету, телефонізації, коли людство проклало дорогу в космос. Я написав майже фантастичну повість-казку “Про Василька, Марсіяну і НЛО”, яка вміщена в новому збірнику. Понад десять років працював над рукописом. Мій герой Василько полетів на НЛО на Марс, там познайомився із чарівною дівчинкою Марсіяною. Вони подружилися.
— А яким, до речі, уявляється життя на Марсі?
(Василь Шкіря бере в руки книжку “Пригоди поштарика”, відкриває на 74-й сторінці і починає із захопленням читати).
— “Будинок, де жили батьки Марсіяни, стояв у центрі міста. Туди вела гарна дорога, викладена бруківкою. Вона була рівною, чистою, нагадувала лінійку. Нею швидко рухалися автомобілі, однак водіїв у кабінах не було. Автівками керували роботи. Марсіани вже звикли до того, що тут життя розписано по секундах. На автозупинці лімузин зупиняється і стоїть рівно чотири хвилини…” і так далі. Життя на Марсі дуже відрізняється від нашого. Там люди самі дбають про себе. Кожен марсіанин із дитинства турбується про своє здоров’я. На Землі алкоголь уже сотні років є найпоширенішою наркотичною речовиною, а це — звична отрута для дітей. І ще таке. Василько дізнався, що марсіани живуть більше ста років. Вони ведуть здоровий спосіб життя. Виявляється, жителі Марса давно вже перебороли шкідливі звички…
— Казки дуже повчальні. Їх охоче читають дорослі. Вони допомагають жити, вирішувати важливі проблеми…
— Казка насамперед має зацікавити читача. Достукатися до серця — головна мета. Треба, щоб читач повірив у щирість слова.
— Пане Василю! Ви автор багатьох книжок для дітей. Серед них — “Як Осел вогонь сховав”, “25 казочок для маленьких діточок”, “Три бажання”, “Візок казок”, “Михайлик-Насміхайлик”, “Майстер-Нехай” та ін. Над чим працюєте тепер?
— У мене багато творчих задумів. Нелегко поєднувати роботу редактора газети і літератора. Доводиться писати казки пізно вночі. Та й прожити тепер на творчість не можна. У цьому зізнається навіть Андрій Курков, твори якого перекладені багатьма мовами. Пишу здебільшого у вихідні. Адже ще стільки невирішених проблем. Здається, що я знайшов своє місце в житті — написати для малечі нові цікаві казочки.
— У своїх творах ви часто згадуєте рідне Закарпаття, де народилися, Іршаву…
— Я довго міркував над цим. Потім зрозумів: хто, як не я, напише про мою малу батьківщину! У Загатті я виріс, тут почав писати… Саме розповіді із старожилами мене й надихнули на творчість. Це були прості люди, які працювали в колгоспі, багато з них виїжджали на заробітки у східні області. Усі вони любили своє рідне село. Я всотав у себе пісні й приспіви, ужиткові барвисті вислови. Буду відвертим: це був мій перший досвід осягнення того, що створив народ.
Телевізора в нас удома не було. Хлопці й дівчата часто збиралися в сільському клубі, дивилися кіно. На все життя запам’ятав фільм “Вій”. Моторошно на серці й дотепер. Потім я зайшов у сільську бібліотеку і взяв твори Миколи Гоголя. І досі вважаю, що це один із найвідоміших письменників світу. Щоразу по-новому перечитував “Сорочинський ярмарок”, “Пропала грамота”, “Ревізор”, “Мертві душі”…
Проблеми, про які писав Микола Гоголь, актуальні в Україні і тепер. Особливо дороги. Багата наша земля і на чаклунів. Нам усім треба вчитися у Гоголя. Куди там Гаррі Поттеру до його героїв!
— Багато із сучасних письменників намагається писати для дітей. Видають книжки, піаряться на радіо, телебаченні, пишуть у газетах. Але книжок в Україні рідною мовою видається мало. А ще — мізерними тиражами…
— Я із задоволенням слідкую за рейтингами книг. Упродовж кількох років поспіль засвічуються одні й ті ж імена. Один автор хвалить іншого, товариша, звісно. Вихваляє його на всі “сто”. Прикро тільки, що ніхто тих книжок не бачив. І цікаво, хто рейтинги їм присвоює? Напевно, це мав би бути читач. Тепер жоден письменник не може похвалитися накладом. Добре, якщо книжка потрапить у бібліотеку. На щастя, мої книжки можна зустріти в бібліотеках Закарпаття. А хочеться, звичайно, більшого. Напевно, найбільша радість, коли зателефонує знайомий з Ужгорода, Львова, Івано-Франківська чи Києва і скаже, що придбав мою книжку казок…
— Пане Василю, якою саме має бути література для дітей?
— Цікавою, звісно, захоплюючою, приносити читачеві душевне задоволення. Книжка повинна збагатити хлопчика чи дівчинку, відкрити віконце у цей дивосвіт. Якщо раніше герої творів мріяли про щасливе, заможне життя, то тепер воно вже настало. Проблема в іншому — воно почало нас захлинати. Ви подивіться — у нас дуже багато огрядних дітей. Це не тільки прояв нездорового харчування, а й фактор скорочення життя. Герої моїх казок проявляють фізичну активність, ведуть здоровий спосіб життя. Звісно, тут не обходиться без магії. Магія і містика постійно переслідують казкових героїв. А сучасну дитину важко подивувати, коли в неї є комп’ютер, мобілка, скутер, відеокамера, все, чого душа забажає. Можливо, в недалекому майбутньому ще винайдуть еліксир молодості та вічного життя. Тоді життя стане ще цікавішим.
— До речі, у деяких казках зустрічаються такі відомі особистості, як Брежнєв, Хрущов, Пітра… Ви це робите навмисно?
— Я творю сучасну літературну казку. Тепер нема королів, принців, царів… Тому мушу вдаватися до буденного життя. Казка повинна бути хоч трохи правдивою. Читач тепер прискіпливий. І вимогливий. А ще хоче прочитати те, що душа бажає. А душа бажає спокою і задоволення. Життя має бути таким, як на Марсі. Я мрію написати про українського барона Мюнхгаузена, який би поїхав у Африку і подорожував там.
Не секрет, що діти тепер читають неохоче. Здебільшого те, що вимагають від них у школі вчителі. І в бібліотеку заходять рідко. Навіть інтелігенція не йде у бібліотеку. Це підтверджують працівники цих закладів. Усе звалюють на нестачу часу. А шкода… Привчати до читання слід змалечку.
Іван Юрчук, Новини Закарпаття, Закарпаття онлайн.БЛОГИ
