“Не мучте один одного і будете щасливі…” — кореспондент газети “Нью-Йорк пост” Сергій Куровський
Під час чергового візиту в лоно древнього Ужгорода ще не древнього, дещо імпозантного колишнього колеги Сергія, нині мешканця Сполучених Штатів, бесідуємо про два світи…
Що тебе вразило після кількарічної розлуки з рідними місцями?
– Найперше здивувало і навіть злякало те, що на жодному зустрічному обличчі за годину прогулянки містом над Ужем не побачив посмішки. Ужгород став нагадувати царство тіней. У голову прийшла думка з якогось колись прочитаного фантастичного роману про якусь країну, якій відвели роль пекла для інших планет. Таке враження, що по Корзо, Грушевського і навіть коридорами мерії блукають грішні душі, чекаючи черги на болісне підсмажування на велетенській сковороді, полум’я під якою вже розкладають чорти десь у районі Радванки.
Чим цей мікрорайон завинив перед тобою?
– Це я так, до слова. І на Радванці можуть вершитися великі справи. Скажімо, там епіцентр розвитку масового спорту за Радянського Союзу. Молоде покоління геть утратило належні фізичні кондиції, навіть міліціонери на вулицях такі худі, що хочеться дати їм щось перекусити.
Чому ж сумують ужгородці?
– Причини цього лежать на поверхні. Я сам, як колишній мешканець і завжди патріот України, абсолютно вражений цінами, нахабно накрученими в магазинах і на базарах. Чимало речей я купую і в центрі Нью-Йорка – Манхеттені, де проживаю з дружиною. Але там провізія коштує часто в півтора–два рази дешевше, ніж тут. І це при чисто символічних зарплатах українців. Політики мають схаменутися, припинити феодальну експлуатацію своїх співвітчизників. Нажитого надмірного багатства на стражданнях простих людей у могилу із собою не забереш. Сам помітив, що за суму, витрачену на покупки кілька років тому, я приносив два повнісіньких пакети харчів, а тепер – тільки половину невеликої сумки.
До речі, як тобі наш “харчовий сервіс”?
– Це – втілений на практиці жах, який підтверджує першу думку про Україну – “пекло інших планет”. Надто великі ціни і бездарне обслуговування, а іноді замовлене таке несмачне, що ресторан “Едельвейс” радянських часів із його кухнею мені здається справжнім раєм. Вчора ми зайшли в кафе на Корзо. Два чаї і чотири печива обійшлися нам у 45 гривень. У Нью-Йорку за тих же п’ять доларів я мав би такий обід, що залишки довелося б просити кельнера покласти в коробку, аби потім забрати із собою додому. А такий “Нон-стоп” на американських теренах був би просто приречений. Сам би закрився.
Ти не завважив у цій сфері нічого позитивного?
– Чого ж… Не хочу гамузом критикувати все. Є місця, де до честі своїх закладів, культури обслуговування, якості пропонованого харчу ставляться належним чином.
Нещодавно ужгородці вибрали нового мера. Ти помітив якісь зміни в міському інтер’єрі з його приходом?
– Сподобалося, що прибрали в альпінарії – вирубали зайві ку¬щі, куди народ ходив по великій і малій нужді. Очистили і береги річки. Не завадило б прибрати зовсім зайві для архітектурного обличчя міста споруди малих форм – кіоски в сквері на площі Петефі. Хочеться сподіватися, що нова влада налагодить постійну взаємодію з місцевими архітекторами, відродить древ¬ній центр Ужгорода, щоб кожен гість з-за кордону заздрив ужгородцю.
На твою думку, яка найбільша втрата України порівня но з часами СРСР?
– Майже цілковита втрата веселості, оптимізму. Мене вразило, що колишні друзі чекають від мене тільки якихось подачок, ніби мені за кордоном усе з неба падає. Просто для дружби я, бачте, не цікавий. Скажу навіть більше, в усіх спостерігається якась дивна манія переслідування. В одних знайомих запитав, де у Нью-Йорку працює їхній син і відразу… став ворогом. Вони вирішили, що зустрітися я хочу, щоб нашкодити йому.
В області – просто фантастична кількість церков і молитовних будинків. Здавалося б, що при цьому факторі люди мали б посміхатися один одному, допомагати у матеріальній скруті, любити ближнього. Але все стало навпаки. В одному магазині біля алкогольного прилавка побачив колишнього приятеля, котрий “крутив” знайомого на п’ятдесят грамів. “Та я просто так тут стою”, – відбріхувався другий, не бажаючи витрачати зайвого. Я взяв давнього знайомого за руку і запропонував купити горілки. Той не впізнав мене, а моєї доброти, через ту ж манію переслідування, страшенно злякався. Він швидко втік з магазину, попри втрачену на алкогольних “фронтах” фізичну форму, поки не заховався в якомусь завулку. Коли вже люди не чекають, а бояться твоєї любові і доброти — це дуже погано.
Куди збираєшся поїхати після Ужгорода?
– У Мексику. Подивитися на давні поселення майя та ацтеків.
Чим можеш порадувати своїх недоброзичливців?
– Типовим для українського люду “цікавим” повідомленням. У мене цього року згоріла квартира, яку я наймав разом із дружиною. Те, що не зміг зробити вогонь, довершили пожежники – зруйнували своїми кайлами все.
І ти після цього зміг приїхати?
– Так, бо американці соціально захищені. При нормальному ході життя мені не вдавалось отримати державну квартиру, а після пожежі я дістав її. Притому не подавав нікуди заяв, не оббивав бюрократичні пороги. Чиновники без мене зробили свою справу. Я був поставлений перед фактом: “Маєш, хлопче, квартиру. Поселяйся!” В Америці, на відміну від України, чиновники існують для свого народу, а не навпаки.
Що ти побажав би мені на Новий рік?
– Найперше, щоб був гарний мороз і в тебе не капало в гуртожитку зі стелі, як зазвичай відбувається у дощові дні. Уряд і міська влада про тебе поки що не можуть подумати — то хай подумає Бог. Справжній, а не той, котрий робить українців такими злими і завидющими. А закарпатцям скажу: “Всі проблеми лише в вас. Не мучте один одного і будете щасливі…”
Василь ЗУБАЧ, ФЕСТ, Закарпаття онлайн.БЛОГИ
