Закарпаття та антигабсбурзька революція 1848 року в Австро-Угорщині
У березні 1848 року в Угорщині розпочалася антигабсбурзька революція, яка згодом отримала назву “весна народів”. Її метою було повалення австрійської монархії і відновлення угорської державності. Упродовж цілого року угорські повстанці, керовані політичним діячем Лайошем Кошутом і поетом Шандором Петефі, зуміли вивільнити всю територію колишнього Угорського королівства. Європейські монархи були надзвичайно збентежені цими подіями, що могли похитнути одвічну королівську владу в інших європейських монархіях.
На початку квітня 1849 року Лайош Кошут, обраний президентом Угорської республіки, святкував перемогу над австрійцями. Уся 8-мільйонна країна від Карпат на півночі й сході та до Дунаю на півдні й Ваагу на заході була звільнена від влади Габсбургів. Армія Угорщини налічувала 200 тисяч чоловік і 1800 гармат, національний підйом населення щодо відновлення незалежності власної держави був неймовірним.
Військове протистояння
Верхньо-Дунайська армія під керівництвом генерала Артура Гьоргея правим флангом стояла на правому березі Дунаю, зокрема на його притоці – річці Нейстра, а лівим – біля фортеці Комаром. У ній нараховувалося до 45 тисяч чоловік і 180 гармат, не враховуючи тих 540, що знаходилися у фортеці, яку захищала 5-тисячна дивізія Естергазі.
Верхньо-Тиська армія під егідою польського командувача Дембіцького мала 18 тисяч піхоти, 2 тисячі кавалерії і 57 гармат. Її завданням була охорона доріг із Бартфельда на Еперьєш, Кашшау і Мішкольц. Вона також обороняла проходи у Карпатських горах загальною протяжністю понад 260 верст від Кежмарка у Верхній Угорщині до Хуста і Сигота у Трансильванії.
Південно-Тиською армією командував Пергель. Вона нараховувала 29 тисяч піхотинців, 7 тисяч чоловік кінноти, 102 гармати і займала північний Банат. 60 тисяч чоловік (47 батальйонів, 29 ескадронів і 102 гармати) під командуванням польсь-кого генерала Бема стояли в Германштадте, Ротентурмі, біля Темеської улоговини, в Карлсбурзі, Бистриці й на південно-західному кордоні.
Ще 20 тисяч чоловік знаходилися у фортецях Петервар, Офен і Арад. Близько 9 тисяч військових корпусу Гюона перебували біля Сегеда, а резерви (до 20 тисяч) – у Дебрецені.
Головна австрійська армія, якою командував барон Гайнау, нараховувала 70 батальйонів, 76 ескадронів і 280 гармат. Її чисельність не перевищувала 55 тисяч осіб і знаходилася біля міста Трнава. Південна армія хорватського бана Елачича, а це приблизно 30 тисяч багнетів і 137 гармат, розташовувалася біля гирла Тиси і Дунаю. 10-тисячний загін облягав фортецю Петервар. Трансильванський корпус кількістю 12 тисяч чоловік і 36 гармат перебував у Валахії, за межами Австрії.
Угорська армія була вдвічі сильнішою за австрійську. Єдина перевага австрійців – це якісний підбір офіцерів. Натомість угорська армія була сформована нашвидкуруч, тому навіть досвідчені польські генерали усвідомлювали, що їхні підлеглі офіцери мало знають військову справу і, до того ж, не дисципліновані. Додатковим плюсом було також те, що Угорщина являла собою рівнину, яку пересікали Дунай і безліса, болотиста Тиса з головними притоками Марош, Керош і Самош. Північну та східну частини країни оточували Карпати та їхні відроги. Вони були зручними для ведення партизанської війни, але не для пересування чисельних збройних сил. Слов’янське населення Карпатських гір співчувало Росії, не любило угорців, але до подій ставилося, за історичною звичкою, пасивно і без будь-якої власної участі.
Початок російської воєнної кампанії
28 квітня 1849 року 18-річний австрійський імператор Франц Йосиф І Габсбург приїхав у Варшаву до всеросійського царя і самодержця Миколи Павловича як до члена Священного Союзу і одному з головних наглядачів політичної рівноваги в Європі, встановленої у 1815 році. Після цієї зустрічі був обнародуваний царський маніфест, у якому Микола І запевняв австрійського монарха, що допоможе йому в придушенні різноплемінного народного повстання, яке набуло загрозливих масштабів.
Російська армія в кількості 163 тисячі чоловік і 528 гармат отримала наказ перейти в Угорщину через карпатський перевал Дукля. У Трансильванію через Валахію входив генерал Лідерс на чолі 23,5 тисячі солдат і 56 гармат. Наступ основних російських сил відбувся за участі імператора Миколи І. Поряд із ним знаходилися його син великий князь Костянтин Миколайович і генерал-фельдмаршал князь Паскевич. На кордоні з Угорщиною їх зустрічали сотні карпатських слов’ян. Побачивши імператора, вони стали на коліна. Уніатський священик підійшов до правителя з хрестом у руках. Під радісні вигуки присутніх Микола І приклався до хреста і потім проїхав декілька верст територією Угорщини. Після цього, попрощавшись із військом, повернувся у Варшаву.
Жодного потужного збройного опору угорці не чинили росіянам. Тому вже 13 червня генерал-фельдмаршал Паскевич розташувався у Кашшау (Кошице). Але такий швидкий хід подій мав і свій стратегічний недолік. Усі продовольчі обози і допоміжні колони відстали в Галичині. Російська армія мала продуктів тільки на сім днів, а зернового фуражу взагалі не було. Австрійці розраховувалися з російськими загонами не своїми асигнаціями, а новими, угорськими, так званими віндшгрецькими. Їх ніхто не знав серед населення, тому люди відмовлялися брати ці банкноти. Лише через 13 днів від початку кампанії вони подалися за справжніми австрійським грошима, за які, незважаючи на їхнє обезцінення і спізнення, можна було хоча би щось придбати.
Околиці Кашшау були спустошені. Борошно взагалі не можна було дістати. Доводилося чекати транспорт і посиленими реквізиціями збирати невелику кількість необмолоченого зерна. На австріяків надії не було.
Ще 12 червня у російській армії з’явилися перші хворі на холеру. Через дощі і болотисту місцевість хвороба почала швидко поширюватися. У дні переходів помирало чимало солдатів. За перший літній місяць кампанії було виявлено до 15 тисяч хворих на холеру. Як під час кривавої битви. Це гнітюче становище впливало на настрій російських солдат.
Про військові сили росіян, які діяли проти армії генерала Гьоргея, на початку липня 1849 року міському старості Мукачева повідомляв майор Дюло Фрейсейзен із Вашарошнаменя, де він зі своїм дворянським ополченням комітату Берег тримав важливий пункт переходу через Тису.
“Учора я повернувся із подорожі, метою якої було дізнатися про пересування, кількість і розташування супротивника. Можу з абсолютною точністю повідомити вам, що росіяни ще вчора були в Ніредьгазі у кількості 5 тисяч чоловік, переважно кавалерія, із 15 гарматами. А від віце-ішпана комітату Саболч я дізнався, що їх ще 9 тисяч розташувалося у Кіральтелеку. Всюди до населення вони ставляться добре, ніде не здійснено ані крадіжок, ані вбивств, ані підпалів. У супроводі п’яти гусар я підійшов зовсім близько до їхнього табору і споглядав їх на власні очі. Тільки тоді, коли нас захотіли оточити сорок козаків, ми відійшли. Як вірний син Мукачева, я вважав своїм священним обов’язком у ці хвилини небезпеки повідомити вам, пане старосто, аби Ви сповістили це іншим жителям міста як достовірні факти, а не як чутки. Сьогодні я отримав точні відомості, що російський табір перейде через річку Фегерто і війська попрямують у Дебрецен. 3 липня 1849 року”.
Капітуляція угорської армії
1 серпня 1849 року в околицях Вілагоша на правому березі річки Чібе угорська армія в кількості 30 тисяч чоловік і 144 гармат склала зброю перед корпусом графа Рідігера, який її повністю оточив. Артур Гьоргей написав Рідігеру під час здачі у полон:
“Добровільно складаючи зброю разом із угорськими військами, які знаходяться під моїм командуванням, перед військами Його Величності Імператора Всеросійського, і підкорюючись безумовно з моїми хоробрими товаришами, вважаю своїм обов’язком доручити вам, пане генерале, скромні їхні побажання і шанобливо просити вас не відмовити у вашому заступництві за них у його світлості вашого високого начальника, і навіть у Його Величності Російського Імператора. Прохання моїх товаришів полягають у наступному: аби вони не були передані Австрії як злочинці, бо саме ті, які спочатку перебували в австрійській службі, побоюються, аби їх не позбавили життя, а можливо й шани”.
Рідігер залишив угорським генералам і офіцерам їхню особисту зброю і чемно зустрів Гьоргея, якого направив до князя Паскевича в Нодь-Варод.
Через два дні генерал-фельдмаршал писав російському монархові: “Я дуже здивований. Гьоргей покладається на Вашу великодушність. Я говорив князю Шварценбергу, що угорське військо покладе зброю перед російськими військами, а не австрійськими. Але він не захотів дати мені відповідних повноважень. Якщо інші війська заколотників дізнаються, що їх віддали австрійцям, вони мститимуть. Чи можна нам на це погоджуватися? За конвенцією я не маю на це права. Але імператор Австрії не може не погодитися на амністію, яка заспокоїть країну. Інакше будуть тривалі збурювання”.
Князь Зічі знає свій край. Угорці мали давню конституцію. Вони кажуть: “Ми підкоряємося долі, допоки росіяни тут. Але настане час – і ми помстимося. Ми декілька разів рятували австрійську монархію”. Угорці не люблять австрійців за їхні нестерпні погордливість і чванливість. Я не знаю, що ви думаєте про Австрію, але якщо її існування необхідне для політичних цілей, амністія і попередня конституція також потрібні!”
Починаючи з 15 серпня, російські війська почали виходити з Угорщини.
Капітуляція гарнізону Мукачівського замку
На час підходу російської армії до Мукачева у середині серпня 1849 року захисники Мукачівського замку під головуванням коменданта Пала Мезьоші налічували 32 офіцерів, 329 нижніх чинів, 36 гармат, 600 рушниць, 12 тисяч куль і запас їжі на один місяць. Але вони не могли чинити опору царським військам, які перевищували їх чисельно. Усього у генерала Карловица у таборі під селом Великі Лучки було в розпорядженні майже 13 тисяч добре озброєних солдат. Однак 19 серпня він запропонував коменданту Мукачівського замку, гарнізон якого мав дві роти гонведів і дві роти земплинських стріль-ців, здатися добровільно. Той відповів, що це можливо тільки за умови, якщо відбудеться капітуляція основної частини угорської армії, якою командує генерал Артур Гьоргей.
Із Нодь-Варода останній написав 24 серпня: “Майоре Мезьоші! Сотник Ласло Кралованський у супроводі офіцерів учора ввечері прийшов до мене, аби особисто переконатися в ситуації з угорською справою. Я ще раз повторюю, що міністри Кошут, Семере, Батгань і Мігай Горват розбіглися, а інші – заарештовані. Також підтверджую, що з генералів одна частина розбіглася, а інші арештовані, що вся Угорщина здалася, і що фортеця Арад капітулювала перед царською армією. Крім Комарома і Петервара, немає жодного укріплення, яке б не знаходилося у росіян чи австрійців. Із цього випливає, що і Мукачівська фортеця не може врятувати угорську справу, і Ви, пане коменданте, вдієте розумно, якщо передасте фортецю царським військам”.
26 серпня 1849 року, у неділю о 7-ій годині ранку, в Мукачівський замок увійшла шлисельбурзька сотня, якою командував майор Казимирський. Наступного дня підполковник Швандтнер вивісив прапор австрійської піхоти. А російський генерал Врангель ключі від замку повіз із собою до Санкт-Петербурга.
P. S. Як згадував у 1872 році учасник угорської кампанії Д. Сонцов, допомога Росії в утихомиренні Угорщини коштувала їй до 60 мільйонів рублів і 12 тисяч чоловік загиблих. Із них тільки 1/12 частина загинула у бою від зброї супротивника. Уся шкода, заподіяна угорською зброєю (убитими і пораненими), склала до 3 тисяч чоловік, що становить 1,7 % від усієї кіль-кості військ, які брали участь у цій кампанії. Лише 5 % із тих, що захворіли, померли. За вісім тижнів, незважаючи на холеру і хвороби, на всі труднощі з харчами, Росія врятувала Австрійську монархію, яка занепадала у той момент, а можливо й у майбутньому.
Події Першої світової війни підтвердили цей сумний прогноз.
Публікація підготовлена за архівними документами зі спогадами учасників угорської кампанії та за матеріалами російських дослідників ХІХ ст.
Олексій Філіппов, Старий Замок Паланок
