Юрій Винничук: Фінансуючи жменьку “русинів” Закарпаття, Кремль готує новий плацдарм для своєї експансії?
1837 р. мовознавець писав: “Руска мова сягає від Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань”. А далі хто? Невже лишень “И финн, и ныне дикий Тунгус, и друг степей калмык”?
Безсмертні слова Путіна про те, що і без українців (читай – мазепинців, петлюрівців та бандерівців) росіяни отримали б перемогу, обросли уже кілометровими коментарями. І наче б їх було не досить, вигулькнув з-під снігу свіжий пролісок – генконсул Росії у Львові Євгєній Гузєєв. Цей меткий чоловічок узявся розтлумачити депутатам Львівської обласної ради, що вони, недоумки, невірно зрозуміли слова вождя і учителя, а відтак їх і невірно інтерпретували.
Таким чином, право на інтерпретацію мають лише високопоставлені особи з Кремля і їхні намісники в Україні – землі обітованій і облюбованій для усілякого секонд-генду.
“Таваріщ нє понял!” – фраза, яка знайома усім совкам з дитинства, а стоїть за нею авторитетна постать масовіка-агітатора, функції, якого і полягали у тому, щоб розтлумачувати генеральну лінію Кремля. Та промовиста генеральна лінія Кремля стосовно реабілітації Сталіна і возвеличення російського народу, як єдиного законного спадкоємця Пабєди, не вичерпується ляпсусами Путіна, який став яскравою ілюстрацією приказки “що в мудрого на думці, те у дурня на язику”. Давно і систематично це робить російська фільмографія, яку ми бездумно ковтаємо з екранів телевізора, де українці у фільмах на воєнну тематику, якщо й вигулькують, то у ролі клоунів. Зрештою, як і грузини.
Інша генеральна лінія, хоч і неофіційна, і не проголошена височайше, а вибовтана якось підшафе тим самим Путіним про те, що України ніколи, як держави не було та що це “лоскутноє государство”, теж набирає обертів. І тепер широка дискредитація українців, заперечення самого їхнього права на існування, висміювання і перекручення назви Україна, стали нормою для усієї російської пропагандистської машини.
Єдиною перешкодою для московської чавильні народів є західні українці, яких жодні януковичі зрусифікувати не здатні, і змушені постійно озиратися сюди, на Захід, і, крекчучи від невдоволення, відкладати свої епохальні законопроекти про мову та інші такі ж дратівливі для народу теми. Звичайно, не тільки Захід стоїть на перешкоді, бо дозрів уже й Центр, але саме з Заходу на Схід невмолимо котиться українізація і декомунізація. Тому й не дивно, що галичани не тільки у Табачніка викликають скрегіт зубів, а й у всіх щирих російських патріотів.
Той самий Євгєній Гузєєв потряс світ небувалою новиною: українську мову завезли на Західну Україну більшовики. Тут він трішки відхилився від генеральної лінії, яку вже проклав Табачнік, доводячи, що українську мову спотворили галичани під час Визвольних змагань. Прийшли, понімаш, і кожного киянина ставили до стінки та наказували розмовляти по-галицькому, а як ні, то – куля.
Можна тільки дивуватися, яким чином Гузєєв, людина з такими обмеженими знаннями, стала генконсулом, і як такому пояснити, що “руський”, “русин” – це не “російський” і не “росіянин”? Бо якою ж тоді мовою писав Маркіян Шашкевич у 1840 році:
Аж мило згадати, як то серце б’ється,
Коли з України руськая пісенька
Так мило-солодко вколо серця в’ється,
Як коло милого дівка русявенька.
А у 1834 році Шашкевич у статті про українську азбуку використовував саме термін “українська мова”.
Та справа не лише у генконсулові, а в тому, що він озвучив те, що давно, ще з царських часів, торочать російські шовіністи, а за ними і Солженіцин, що Україну створили австріяки. І Гузєєв про те ж: “Тут була Русь – Галицька Русь, Червона Русь. Люди говорили по-руськи, тому що вони були русини. Проект “Україна” створили австріяки для вас, щоби відірвати вас від Росії, від Русі. Розділили нас”.
Більшовики, вважає Гузєєв, “організували тут українські школи, щоб люди мали можливість вчитись, і назвали русинську мову українською мовою”. Отже, згідно цієї маячні сивої кобили виходить, що мої батьки й діди за Австрії та за Польщі училися у російських школах? Видно, зле їх учили, бо виховали вони мене не так, як хотілося б гузєєвим.
Дурість, яка пре з вуст російських шовінюг, дивним чином знаходить своїх вдячних слухачів та послідовників, на будь-яких сайтах ці маленькі псарі навперегони цькують усе українське і повторюють ту саму ахінею.
А Росія не спить, клепає нові і нові пропагандистські фільми, в яких просвіщає росіян на ту саму тему і торочить одне й те ж: в Галичині жили “русскіє” і тільки “русскіє”! І, можливо, саме таким чином, фінансуючи жменьку “русинів” Закарпаття, Кремль готує новий плацдарм для своєї експансії? Щоб створити ще одну Калінінградську область? Чи не з такою метою створювався й фільм “Трагедия Галицкой Руси”, показаний недавно російськими телеканалами?
Але про нього ми поговоримо наступним разом, а зараз хотілося б усе ж таки прояснити одну річ: русинами колись називалися геть усі українці, а не лише західні. У 1620 році черкаський підстароста Семен Лико прокоментував королівський судовий позов, писаний до нього польською мовою, так: “То страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король, же-м русин, а позви міні по полску шлеть”.
Тобто “русскіє” жили не тільки на Заході, але й на Черкащині? Яке чудове поле для нової хвилі пропаганди!
Наче передбачаючи появу гузєєвих, у 1911 році в Чернівцях видали книжку “Русини та москалі”, де й пояснили: “Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також “руськими” і на відміну від нашого “руского” пишуть два “с”. В письмі-то “русский” значить російський або московський, а “руский” означає наш нарід”.
Коли австрійський імператор назвав українських послів австрійського парламенту “представниками українського народу”, російські шовіністи завили так голосно, що аж Ленін кинувся їх зацитькувати. Ну, бо – большевик.
У 1863 році у часописі “Мета” письменник Ксенофонт Климкович писав: “Повинні ми стояти як найтвердше на засаді народної самостійности руського люду і уживати слів: Русь, руське лише в тім змислі, як те сам народ наш уживає, односячи ту назву до люду, которий сливе в науковій номенклятурі під назвою Малорусинів. Для означення великоруского народу єсть у нас народні слова Московщина і московське”. І далі додає, що “коли сего змішання понятій” буде хтось допускатися, то це “уважати будемо яко тенденційне централізаторське занапащення нашої народної руської самостійности”.
Як бачимо, галичани думали дещо інакше, ніж їм приписує Гузєєв. А ось як висловився професор Львівського університету О.Огоновський у 1886 році: “Ми є народом самостійним і зовемося русинами, почавши від Х ст. Назвою “Русь” визначувалась наша батьківщина аж до XVIІ ст., коли царі московські прозвали цим іменем свої землі. Тоді наша батьківщина втратила свою назву з волі сильних царів і була приневолена оглядатись за іншим прізвищем, щоби не пропасти без сліду межи народами Європи. Найліпшою назвою є “Україна”, бо означає більшу часть нашої вітчини. Тому то деякі патріоти руські зовуть Україною цілу Русь, галицьку, українську і подільську, а відтак руську мову називають українською”.
Між іншим, Огоновський більшовиком не мав щастя бути, бо й не дожив до появи більшовиків. А от писав про українську мову!
Ще одною фішкою російської пропаганди є міф про “Главную Русскую Раду”, яка була сформована у 1848 р. у Львові, бо нібито сама поява її і є свідченням того, що в Галичині жили “русскіє”. Але Головна Руська Рада мала дещо інші погляди на національну ідентичність русинів: “Ми Русини Галицкі, належимо до великого руского народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицку замешкує”.
А ще 1837 р. мовознавець Й.Лозинський писав: “Руска мова сягає від центральної Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань”. Ай-я-яй! Ото цурис! По ріку Кубань! А далі хто? Невже лишень “И финн, и ныне дикий Тунгус, и друг степей калмык”?
Коли після Першої світової війни до Румунії відійшла Бессарабія, де проживало 650 тис. українців, то вони називали себе по різному: “Одні кажуть ми “рускі”, другі “малороси”, треті “русини”, – писав сучасник. – Однак треба зазначити, що це ім’я “руский”, “рускі” не є для басарабських українців те саме, що московський чи російський. Як ви скажете наприклад нашому чоловікові: “Ви руский, значить – москаль”, то він зараз відповість: “Я є руский, але я не москаль, я малорос”.
А днями російський історик Олександр Колпакіді, близький до кремлівських кіл, повторив те, що давно прокукурікали московські шовіністи початку ХХ ст., мовляв, двадцять років тому Україні була нав’язана “концепція Грушевського”: “помилкова, заснована не на історії, не на фактах, а на міфах про існування якогось окремого українського народу зі своєї державністю”. І якщо Партія регіонів дійсно хоче змінити свої відносини з Росією, вона “має змінити саму концепцію історії України”!!!
Ось, як бачите, уже й рецепт готовий. Та й виконавці давно на старті – стоять у стійлах, іржуть від нетерпіння, копитами б’ють, вудила закусують, та тільки команди “фас” чекають. Чи довго доведеться чекати?
Юрій Винничук