Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… ПЕРЕЧИНЩИНА
Від Ужгорода до Перечина усього якихось 20 кілометрів, між різними районами Києва відстань значно більша. Але в Турянській долині потрапляєш зовсім в інший світ. Гори, чисте повітря, смереки, неквапливий ритм життя, безліч прикмет ще радянської доби, які в обласному центрі давно зникли. Тут тихо і спокійно, немов повернувся у дитинство. Побувати там вдалося минулого тижня в рамках журналістської екскурсії по туристичних об’єктах. Подивитися було на що. Завідувачка сектором туризму та рекреації районної адміністрації О. Пузакулич каже, що мають 9 відповідних закладів. Минулого року вони прийняли 6000 відпочивальників. Багато готелів котеджного типу – у вигляді мисливських будиночків. Є кілька лижних витягів. У Зарічеві два музеї – «Лемківська садиба» і «Ромська садиба». Остання – єдиний на всю Україну ромський музей. Зеленим туризмом займаються 34 газди. Дубриничі мають міцні зв’язки з Дармштадтом, за підтримки німців проводять фестиваль «Танці на ділі» (тобто на підлозі) – у колишньому зерносховищі. У самому Перечині – єдиний у світі пам’ятник конкретному листоноші Федору Фекете (помер 1838 р.).
Щодня відмахував пішки 40 кілометрів до Унгвара і назад, бо ще не було не тільки Інтернету, а й навіть авто, а коней берегли для сільськогосподарських і лісових робіт. І так упродовж років і років. Це вам не “трое суток не спать, трое суток шагать ради нескольких строчок в газете”. Газет він, правда, не носив, бо такі в нашому краї ще не випускалися, хіба може надходили якісь з Буди чи Кошиць. На гіподинамію чоловік явно не страждав. Мусив вести тверезий спосіб життя, бо ж коли пити при такому режимі! Зате зараз вже настоїться-відпочине у вигляді бронзової фігури. А недалеко від поштаря – ще один пам’ятник – гігантська підкова рогами у небо. Саме в такому положенні вона притягує щастя.
Туристи залюбки фотографуються, сидячи між ї рогами. Перечинщина здавна славилася ковальством і ливарством. Екс-мер Перечина Іван Погоріляк каже, що ще на початку 90-х місто мало до 12 тисяч населення, зараз заледве 7. Артилерійський полк розформували, офіцери і обслуга роз’їхалися. Та й самі перечинці переважно на заробітках. Натомість посилено димить трьома трубами лісохімкомбінат, збудований ще за Франца-Йосифа. Словацький підприємець взяв в оренду значний шмат перечинської окраїни, будує там велике підприємство по випуску ламінату.
Правда, місцевість виявилася заболоченою, поки там ведуться масштабні меліоративні роботи. Може, у перспективі буде відпочинкова зона з кількома штучними озерами. І все ж поряд із деревообробкою економіку району все твердіше починає визначати туризм – спортивний, рекреаційний, церковний. Через район пролягає шлях прочан до одного з найстаріших наших монастирів – у Малому Березному. А минулого року і в Перечині відкрили свою Калварію – Хресну дорогу. На місцевому цвинтарі, що на високому пагорбі, проклали стежку серпантином, а уздовж неї встановили 14 каплиць-стацій, кожна з яких символізує одну із зупинок Ісуса Христа по дорозі на страту. Кожна споруда профінансована конкретними сім’ями, їхні прізвища вказано усередині каплиць під відповідними іконами – усього десь сто імен.
А завершується стежка 6-метровим дубовим хрестом, встановленим до ювілею Карпатської України (серед перечинців було багато активних учасників тих подій). Обабіч хреста – два потужні прожектори. Вночі його видно на багато кілометрів. І місто звідси – як на долоні. Виявляється таки чималеньким. У самому центрі поруч три храми – православний, греко-католицький і римо-католицький. А перечинські ресторанчики – це просто щось. Саме про них писав О.Гаврош в одному зі своїх оповідань: «Ми в ресторані за містом, куди «жонатими» водять своїх коханок подалі від зайвих очей. Нас щедро пригощають тутешні господарі». Щедро – це ще м’яко сказано.
Кулінарна фішка району – печена картопля, цю нехитру страву можна готувати найрізноманітнішими способами і піднести до рівня справжнього делікатесу. А ще багато страв із грибів, традиційний шашлик, салати, консервації, дичина. Ну і родзинка – чан у Лумшорах. Влазить п’ять чоловік, для аромату додають смеркову глицю. Поруч – ставок для контрастних процедур. Хоча можна і просто по снігові покачатися.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»