Валентина Семенюк-Самсоненко: «Призначення жінки – об’єднувати, а не шукати ворогів»
Життєва мудрість цього політика не перестає дивувати. Ані спокуси на високих посадах, ані затяжні протистояння у владі не позначилися на здатності Валентини Семенюк-Самсоненко прислухатися до думки іншої людини і чутливо сприймати її проблеми. Голова Союзу жінок України «За майбутнє дітей» може вже наприкінці березня обійняти ще одну посаду – її висунуто кандидатом на Голову Федерації профспілок України. Газета “НЕДІЛЯ” розпитала пані Валентину – про роботу і про життя водночас. Валентина Петрівна ці поняття не розділяє.
– Валентино Петрівно, на своїй попередній державній посаді на чолі Фонду державного майна, Ви запам’яталися насамперед тим, що чинили сильний опір будь-яким продажам об’єктів державної власності. Навіть незважаючи на затверджену програму приватизації, Ви робили все, щоб майно залишалося державним. Чи не шкодуєте про таку Вашу позицію зараз?
– Не шкодую. Можливо, я часом діяла не як державний чиновник, який повинен беззаперечно виконувати поставлені перед ним завдання, а більше як українська жінка, яка дбає, щоб в її господарстві все було на обліку, все було доглянуте і приносило користь.
Іще у 2002 році, коли я очолила парламентську комісію з приватизації, я почала бити в набат, що приватизація в Україні проходить хаотично. Уявіть собі, що до 2005 року ніхто не знав, якими об’єктами та активами володіє держава та громадські організації. Не було жодного реєстру!
– …майно профспілок також вперше порахували тільки завдяки Вашому приходу в Фонд держмайна…
– Так, якими об’єктами володіли громадські об’єднання та асоціації – також ніхто не знав. За наполяганням нашої комісії у 2003 році парламент ухвалив рішення про інвентаризацію об’єктів державної власності. Але ви б знали, який чинився опір! Тільки у 2005 році, коли я прийшла працювати в Фонд, ми розробили методику, створили реєстр об’єктів і, до речі, змусили профспілки порахувати своє майно.
Шкодую тільки, що не встигла зробити оцінку інтелектуальної власності, якою володіє держава. А після мене цим уже ніхто не займався.
– Інтелектуальну власність теж «прихватизували»?
– Ще й як. Чи отримує зараз держава відрахування від використання таких назв продуктів, як цукерки «Червоний мак»або «Советское шампанское»? На цьому вже наживаються приватні особи. Я вже не кажу про інтелектуальну власність у військово-промисловому комплексі, яка часто задарма віддавалася із недобудованими об’єктами.
– Знаєте, виникає тоді питання, наскільки є ефективним власником держава чи та сама профспілка, якщо вона навіть не цікавиться, яке майно в неї є.
– І держава, і профспілка можуть бути дуже ефективним власником. Просто у нас приватизація проходила під гаслом – «Продаємо прибуткові об’єкти, а збиткові залишаємо державі». Водночас можу сказати про досвід Німеччини, оскільки я добре з ним знайома. Після війни їхнього міністра власності просто зненавиділи і навіть розстріляли. Тому що він мав дуже принципову позицію: нерентабельні об’єкти продавав за одну марку, але водночас виписував величезні соціальні зобов’язання для нового власника – відновити виробництво, створити робочі місця, підвищити зарплати.
Цей досвід я використала в Фонді, коли контролювала виконання зобов‘язань інвесторами «Криворіжсталі». Наприклад, у 2006 році Міттал не хотів збільшувати зарплати працівникам. Ми разом з профспілкою відстояли працівників. У 2007 році власники не захотіли виплачувати 13-ту зарплату. Але ми змусили їх, причому вони виплатили також і дивіденди державі та штрафні санкції у розмірі 400 мільйонів гривень.
У 2008 році мені надійшов лист від Тимошенко з вимогою зменшити умови конкурсу і соціальні зобов’язання власників «Криворіжсталі» у зв’язку з економічною кризою. Я відмовилася. Це й стало причиною мого незаконного звільнення з посади. Коли у 2010 році я дізналася, що після мене таки переписали умови конкурсу, і на підприємстві загинули люди, я звернулася до всіх профспілкових організацій із закликом подавати до суду, щоб відстояти права працівників. І цей суд ми виграли.
– Ще раз переконуюся, що Ви людина небайдужа…
– Мені часом кажуть – ну ти ж вже не обіймаєш цієї посади, ти вже не депутат, чому ти не заспокоїшся і не поживеш для себе? А я на своєму прикладі побачила, що в суді можна відстояти інтереси людини праці.
– Як Ви поставилися до того, що Вас висунуто кандидатом на Голову Федерації профспілок України?
– Я вважаю, що зараз ми повинні об’єднуватися, в тому числі, навколо профспілкового руху. Сильна первинна організація – сильна федерація – сильна країна. Політики нас роз’єднують, а нам потрібно подумати про права людей і як їх захищати, та й самим людям треба навчитись захищати себе. Не шукати ворогів, а діяти спільно. І головне – не треба бути байдужим. Як голова Союзу жінок України «За майбутнє дітей» я об’єднала навколо своєї ще 21 громадську організацію. Ми зробили свою експертизу Житлового і Трудового кодексів, направили свої пропозиції, і до нас прислухалися, для подальшого опрацювання документи відкликані з парламенту.
– Які зміни Ви хотіли б принести у профспілковий рух?
– Потрібно розширювати поле діяльності профспілок. Коли я очолила Фонд держмайна, я мало не першим розпорядженням ввела профспілки до складу комісій з оцінки та приватизації об’єктів. Зараз при місцевих органах влади створюються громадські колегії. Чому б профспілкам там не брати участь? Адже вони мають неабиякі права у місцевому самоврядуванні. Хто, як не профспілки, подбає про збереження соціальної інфраструктури?
– Ви за характером «командний гравець»?
– Я, скажімо так, людина колективна. Я маю велику родину, у нас рахуються з думкою кожного. І ще я винесла зі своєї родини те, наскільки важлива є роль жінки і матері. Зараз, у період ненависті в суспільстві, наша жіноча миролюбність може врятувати ситуацію. Ми об’єднуємо – причому не навколо майнових питань, а навколо ідей. Я багато їжджу по Україні, розмовляю з людьми. Вони всі чекають, що хтось прийде і захистить їх. І разом з тим, вони готові об’єднуватися навколо конкретних справ.
Я вам розкажу одну історію – свого часу я ініціювала газифікацію свого рідного села на Житомирщині. То була ціла епопея – ми возили картоплю на завод, міняли її на труби, кожен мешканець мав за графіком вичистити свою траншею. Можу вам сказати, що люди, які працювали спільно, досі з великою повагою ставляться до результатів своєї праці. І тепер, коли рівень води у колодязях на нашій вулиці впав, вони вирішили прокласти і водогін. І роблять це так само дружно і відповідально. Люди вміють домовлятися. Треба тільки вірити в них.
– І не боїтеся конфліктів?
– Ні. Колись, ще в дитинстві, я дуже переживала через свої принципи. Мене ледь з комсомолу не виключили, бо я своїй бабусі допомагала нести кошик у церкву на Великдень. Є в моєму селі «наша церква» – там вінчалися мої батьки, мої доньки. Мій дід не дав свого часу зруйнувати цей старовинний храм, за що й поплатився. І я завжди пам’ятала про цю історію. Два роки тому ми з чоловіком оновили цю церкву та дзвіницю, і часто там буваємо. Мені здається, що в людині має бути якийсь стрижень. Не треба піддаватися чужому натиску і діяти у розріз зі своїми принципами.
Михайло НОСА, газета “НЕДІЛЯ”