Закарпаття: Пам’яті члена-кореспондента Академії політичних наук України професора Болдижара

21 січня пішов із життя відомий учений і педагог, заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Академії політичних наук України, професор кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Ужгородського національного університету Михайло Миколайович Болдижар. Днями виповнюється 40 днів з дня його смерті…

Михайло Болдижар народився 11 листопада 1938 року в селі Бобовище Мукачівського району в багатодітній селянській сім’ї. Пройшов усі освітні шкільні рівні в рідному селі, а згодом продовжив навчання в Мукачівському педагогічному училищі. У неповних 19 років отримав диплом вчителя початкових класів і семирічної школи. Починаючи з 1957 року Михайло Болдижар пов’язав своє життя з Ужгородським національним університетом, коли вступив на історичний факультет, який закінчив із відзнакою в 1962 році.

Трудову діяльність розпочав 1962 року інструктором Ужгородського РК ЛКСМУ. Того ж року почав працювати в Ужгородському держуніверситеті звільненим секретарем комітету комсомолу (1962-1964). Після закінчення аспірантури був призначений викладачем (1967-1968), згодом старшим викладачем (1968-1970) та доцентом (1970-1973, 1985-1986) кафедри історії КПРС. У 1973-1978 рр. – завідувач кафедри, пізніше (у 1978-1985 рр.) – доцент цієї кафедри. З 1986 р. по 1991 р. – професор кафедри історії КПРС. У 1991-1993 рр. – професор кафедри історії України. Був організатором і завідувачем кафедри теорії та історії держави і права (1993-2004 рр.), з 1 грудня 2004 р. – професор вищезгаданої кафедри. У березні-липні 1993 р. – виконувач обов’язків декана юридичного факультету.

За свою роботу нагороджений орденом «Знак пошани», медаллю «За трудову доблесть», золотою медаллю Кошицького університету, медаллю Коменського, знаком «Відмінник освіти України», отримав почесне звання «Заслужений професор УжНУ». Михайло Болдижар досліджував актуальні питання церковного будівництва в краї XVII-XX ст. та політичної історії Закарпаття новітнього часу, у тому числі входження регіону до складу першої Чехословацької республіки у 1919 р., проголошення незалежності та діяльності Карпатської України 1938-1939 рр., державно-правове становище Закарпатської України у 1944-1946 рр. тощо.

У науковому доробку професора Болдижара понад 300 статей у наукових і популярних виданнях, близько 30 книг-монографій. Викладав такі нормативні курси, як «Історія України», «Історія держави і права України», «Релігієзнавство», «Державно-правовий статус Закарпаття» та ін. Михайло Миколайович Болдижар був людиною енциклопедичної освіти, професором у дусі класичних вітчизняних традицій, справжнім патріотом рідного краю, інтелігентом у науці, ставленні до колег і до життя.

Меморандум Підкарпатської Русі

Днями, гортаючи архів газети «Новини Закарпаття», кореспондент «Закарпатської Країни» наштовхнувся на його статтю, датовану 5 листопада 1994 року. Вона називалася «Адміністративна реформа 1927 року і Підкарпатська Русь». Михайло Болдижар свого часу працював у Празькому військово-історичному архіві де йому вдалося знайти оригінал меморандуму Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді, який був надісланий 9 лютого 1927 року Президенту, міністрам, послам і сенаторам Чехословацької Республіки. Слід нагадати, що Центральна Руська Народна Рада в Ужгороді була заснована 8 травня 1919 року шляхом об’єднання Ужгородської, Пряшівської та Хустської Рад.

Про сам зміст меморандуму розкажемо трохи нижче, а зараз хотілося би ознайомити з ситуацією, що склалася на ті часи в Підкарпатській Русі. Вона, в принципі, й стала причиною написання самого меморандуму й надсилання його представникам чеської влади.

Так ось 14 липня 1927 року законом чехословацького парламенту, йдеться у статті Михайла Болдижара, було введено новий адміністративний поділ у республіці, згідно з яким її територія мала чотири краї: Чехія, Моравія-Сілезія, Словаччина і земля Подкарпаторуська. Отже, замість надання нашому краю обіцяної реальної автономії правлячі кола Чеської республіки вдалися до нових маніпуляцій.

Президентом Подкарпатської Русі було призначено чеха за національністю – Антоніна Розсипала. До того Антонін Розсипал виконував функцію віце-губернатора. Посада губернатора ще залишалася в штатному розкладі, але губернатор фактично не мав реальних прав, залишаючись більше номінальною фігурою – особою для «прикраси і зовнішньої пропаганди».

«Уся повнота влади, адміністрація опинилися в руках президента землі, ставленика Праги, – пише Михайло Болдижар. – Варто підкреслити, що ця адміністративна реформа була проведена без будь-яких консультацій-порад із політичними силами Подкарпатської Русі, не кажучи вже про врахування волевиявлення її населення». Саме з цих причин Центральна Руська Народна рада і надіслала меморандум чеській владі з протестом проти вищезгаданого вольового рішення верхів.

Меморандум починається словами рішучого протесту проти урядового законопроекту про адміністративну реформу, що безпосередньо торкнулася автономних прав Подкарпатської Русі. У меморандумі чітко було підкреслено, що наш край став складовою частиною Чеської Республіки на підставі добровільного приєднання згідно з рішеннями плебісциту, проведеною Американською Радою Русинів у Скрентоні 26 листопада 1918 року та Центральної Руської Народної Ради 8 травня 1919 року, а потім підтверджено Сен-Жерменською конференцією. Все це було затверджено конституційним законом Чехословацької Республіки від 29 лютого 1920 року. Отже, проблема добровільного входження Закарпаття до складу Чехословаччини була закріплена як на рівні внутрідержавного, так і міжнародного права.

Кордон пролягав від села Чоп

Територіальна комісія Мирової конференції в Парижі, нагадувалося в меморандумі, встановила подкарпаторусько-словацький кордон наступним чином. Демаркаційна лінія між словаками і русинами іде прямо від села Чоп до північної частини міста Ужгорода так, що залізниця залишається в Словаччині, а Ужгород в Подкарпатській Русі, а звідти по річці Уж до Карпат. Вся область на схід від цієї лінії повинна була вважатися автономною областю Подкарпатської Русі. Згідно з відповідними рішеннями було встановлено, що демаркаційна лінія за бажанням русинів на їхню користь може бути змінена лише окремим договором Подкарпатської Русі з Чехословацькою Республікою.

Доповненням до цих законодавчих актів був генеральний статут уряду Чехословацької Республіки, прийнятий у листопаді 1919 року. Цей статут встановлював руську автономну директорію з правом призначати і звільняти зі служби всіх чиновників та службовців у Подкарпатській Русі. Також він визначав, що вибори до автономного сойму будуть проведені не пізніше 90 днів після виборів до Національних зборів Чехословацької Республіки, а чиновники у краї русинів будуть призначатися по можливості з місцевого населення.

Хоча з часу завершення складання основного законодавства щодо Подкарпатської Русі минуло 7 років, основні його положення на практиці залишилися невиконаними. По-перше, територія Подкарпатської Русі остаточно не була установлена, ряд сіл з русинським населенням, яке бажало ввійти до складу автономного формування, залишилося поза його межами. Більше того, при утворенні Кошицької жупи у 1922 році центральний уряд намагався відірвати від Подкарпатської Русі ряд русинських сіл. Навіть ставилося питання про відрив столиці краю міста Ужгорода.

По-друге, для здійснення автономії нічого не було зроблено. «Вибори до автономного сойму не проведені навіть після других виборів до Національних зборів», – пише Михайло Болдижар. По-третє, після демісії першої Директорії – друга не була призначена. Замість того було призначено губернатора без чітко визначеної компетенції. Уся адміністративна влада була довірена чеському віце-губернатору, про посаду якого в попередніх законодавчих актах мова взагалі не велася. По-четверте, до державних і автономних урядів і продовжували прийматися не вихідці з місцевого населення, а присилалися чиновники з Чехії. Урядувалося майже виключно по-чеськи, що викликало загальне невдоволення місцевого населення.

Для ілюстрації та підтвердження цього висновку в пресі наводилися такі матеріали. На поштових і телеграфних установах працювало лише 109 русинів, 306 чехів, з яких 50 словаків, решта – чехи, та 48 осіб інших національностей. У фінансових установах  було лише 41 русин і 1279 інших, в тому числі 1182 чехи і 10 словаків. Із 2262 державних службовців Подкарпатської Русі – всього 301 русин. І це в той час, коли вже чимало молодих людей краю закінчили середні та вищі навчальні заклади, тривав активний процес формування місцевої інтелігенції.

Столиця переноситься з Ужгорода в Мукачево

Після детального аналізу стану зі зволіканням про надання Подкарпатській Русі реальної автономії, рішучого протесту проти спроб нових адміністративних махінацій Центральна Руська Народна Рада поставила у меморандумі перед центральною владою ряд конкретних вимог.

Зокрема, негайно визначити термін виборів до автономного крайового сойму. Призначити тричленну парламентську комісію для підготовки діяльності сойму, для організації автономної адміністрації та контролю за діяльністю урядів. Встановлення справедливого етнографічного кордону між словаками та карпаторосами шляхом плебісциту, який повинна провести на спірній території Словаччини змішана русько-словацька парламентська комісія.

У меморандумі було також висловлено рішучий протест проти спроб втручання центральних властей щодо визначення головного міста Подкарпатської Русі і перенесення столиці з Ужгорода до Мукачевого. Ця позиція була обґрунтована конкретними історичними матеріалами. Чехословацький уряд, скоріше за все, планував включити Ужгород у склад Словаччини, про що вже згадувалося вище. Слід зауважити, що включити у склад Словаччини столицю Подкарпатської Русі було набагато складніше, ніж включити просто місто Ужгород, в той час коли столицею Подкарпатської Русі було б уже Мукачево. Тому через кілька років після перенесення столиці з Ужгорода в Мукачево Чехословацький уряд міг би легко здійснити натовп, хоча все ж хвиля невдоволення русинів була би потужною.

Під меморандумом від імені Центральної Руської народної Ради підписалися відомі діячі Подкарпатської Русі: за президію Й.Камінський і М.Бращайко, за секретаріат М.Бескид і С.Клочурак, за складання протоколу А.Волошин, А.Гагатко, І.Куртяк, С.Фенцик, І.Поливка, А.Бродій, І. Фленков та М.Долинай. «Свідомо наводжу прізвища всіх, хто підписав меморандум, щоб читачі мали можливість переконатися, що ініціаторами його складання стали представники обох основних напрямів у краї – русофільського та українофільського», – пише Михайло Болдижар.

З другої половини 20-х років ці напрями вже досить чітко сформувалися, між ними мали місце серйозні суперечки з різних позицій суспільно-політичного життя. «Однак, коли справа торкалася серйозних проблем рідного краю, суперечки забувалися, керівництво партій різних орієнтацій об’єднувалося та діяло спільно в інтересах свого народу. Подібні компромісні дії мали місце і пізніше. Ці приклади варті наслідування і в наш час, коли розбудова нашої держави значною мірою залежить від злагоди і спільних дій різних політичних партій та громадських організацій», – вважав Михайло Болдижар.

Філіп Жирош, Закарпатська Країна