«Коли після війни повернуся в цивільне суспільство, хочу про все забути. Хоча не забуду…», – Роман, 128 ОГШБр
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує знайомити нас із захисниками і захисницями у рубриці «Історії з фронту».
Роман ужгородець і в ЗСУ (а фактично й на війні) вже три з половиною роки. Як тільки відзначив 18-річчя, підписав 3-річний контракт зі 128 окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою. До повномасштабки хлопець встиг пройти кілька ротацій у зоні ООС – спершу був піхотинцем-штурмовиком, а далі навідником гармати у БМП-2. На початку повномасштабної війни бойову машину Романа влучним пострілом спалив російський танк – так Роман знову став піхотинцем-штурмовиком. Його батальйон має статус окремого, тому часто перебуває на віддалі від бригади. Як правило, там, де найгірше, найкритичніше. Перші тижні війни це були жорсткі бої за Волноваху на Донеччині. А далі підрозділ перемістили на Луганщину.
– Нас кинули під Білогорівку, це було на початку травня, – згадує Роман. – Росіяни звезли туди купу техніки, щоб форсувати Сіверський Донець. Ми бачили з дронів їхні колони, і коли ворог кинув понтони, по яких на нас пішла техніка, дали бій. Просто, щоб затримати, поки наведеться артилерія. За якийсь час наша арта їх знищила – рознесла в пух і прах. Через пару днів росіяни таки форсували Сіверський Донець, тоді почалися бої за Білогорівку.
Місцевість біля Сіверського Донця раніше вважалася рекреаційною зоною, там стояло кілька таборів відпочинку. І так вийшло, що підрозділи гірських штурмовиків і росармії зайняли сусідні табори.
– Росіяни зігнали на територію табору десять «копійок» (БМП-1), і ми вирішили, що гріх не скористатися цим, – продовжує Роман. – Зібрали групу бійців, узяли протитанкові гранатомети і в сутінках рушили до табору. За пару сотень метрів дали по рації сигнал арті, яка зробила по табору кілька залпів і влучила в колісну техніку. Почав вибухати боєкомплект, росіяни розбіглися й поховалися хто куди. А ми спокійно зайшли в табір і розстріляли з гранатометів їхні БМП. Знищили всі до одної. А далі без втрат повернулися до себе. Це було якраз на 9 травня, то влаштували їм справжній «Дєнь побєди». За кілька днів ворог почав поступово відкочуватися назад – нічого в нього не вийшло, усіх, хто перейшов річку, там фактично поховали.
За словами Романа, найбільше вбитих росіян він бачив на початку війни – під час боїв за Волноваху і поблизу Бахмута (ще до битви за місто взимку 2022 – 2023рр.) Але на війні не буває тільки односторонніх втрат, гинули й товариші Романа по підрозділу.
– Прилітає міна на позицію, підбігаєш до товариша й бачиш, як скляніють його очі. Три – чотири секунди і все… Більше десятка хлопців загинули, з котрими ми приятелювали.
Найближчий друг Романа фактично загинув у нього на руках.
– Це Андрій Сітак із Сумщини, йому був 21 рік, – каже боєць. – Перші тижні війни, ми під обстрілами заходили у Волноваху, і тут ворожий приліт… Осколок влетів Андрію збоку під бронік. Я підбіг, узяв його голову на коліна. Бойовий медик накладає пов’язку, а Андрій дивиться на мене й каже: «Все, кінець – ноги холонуть…» Він розумів… І попросив передати батькам і дівчині останні слова – як сильно їх любить. Я потім говорив із його батьками… Андрія тоді змогли стабілізувати й евакуювати в лікарню. Але поранення було важке плюс велика крововтрата. Через п’ять днів він помер, не витягнув. На той час Андрій мав орден «За мужність» 3-го ступеня й подання на 2-й ступінь. Поки вийшов указ, він помер. І вже посмертно його нагородили 1-м ступенем. Став повним кавалером…
Сам Роман жодного разу не був поранений, якщо не рахувати осколка, який якось черконув руку. Але має кілька контузій (хоч офіційно й не зафіксованих), від яких досі дзвенить у вусі. А ще пережив кілька ситуацій, коли запросто міг загинути.
– Були моменти, коли я прощався з життям, – каже боєць. – Найкритичніша у Білогорівці, коли росіяни намагалися кинути понтони. Їхній танчик розстрілював наші позиції. Він стояв далеко в лісі й стріляв навісом. «Мавік» туди не долітав, ми його не бачили, тому не могли навести арту. Півтора відділення хлопців закріпилося в невеликому технічному будинку, а танчик нас кошмарив. Перший снаряд ліг за кілька метрів від приміщення. Другий ще ближче, аж двері вилетіли. І я подумав – кінець, він нас вирахував. Третій вибух – потемніло в очах, я приготувався, що зараз усе життя пролетить перед очима. І тут четвертий снаряд – переліт, п’ятий – далі, шостий – ще далі. І мене попустило, я зрозумів, що він нас не бачить, просто шукає. Ми ж теж у лісі були, за деревами… Скільки таких ситуацій було? Я не рахував, десь десяток…
У вільний від служби час Роман займається спортом – тренується на турніку, відтискається від підлоги, присідає з навантаженням. І читає. Одна з останніх його книжок – «Книга п’яти кілець» Міямото Мусасі (японський філософський трактат XVII століття, своєрідний кодекс самурая).
– Хлопці, котрі знають мене з самого початку, кажуть, що я змінився, – каже Роман. – Але це закономірно, було б дивно, якби не змінився. Коли після війни повернуся в цивільне суспільство, хочу про все забути. Хоча не забуду…
P.S. З початку повномасштабної війни Указами Президента України Роман нагороджений двома орденами «За мужність» – 3 і 2 ступеня.
