Віктор Балога: На Закарпатті — один із найвищих у країні рівнів безробіття та одна із найнижчих офіційних середніх зарплат

Спілкування лідерів держав зі своїми співвітчизниками в прямому ефірі є однією з усталених традицій західних демократій. Жвава і гостра розмова, чіткі запитання та відверті відповіді на них – так відбуваються «живі» діалоги влади і суспільства в Європі чи Америці. Журналісти, експерти та звичайні громадяни прямо запитують перших осіб своєї країни про проблеми, які непокоять. Саме це дозволяє керівникам держави мати постійний зворотний зв’язок із нацією,  корегувати свою політику, приймати виважені рішення, нарощувати підтримку громадянами обраного курсу.

Звісно, успіх такої комунікації багато в чому визначається не тільки готовністю влади бути відкритою перед громадянським суспільством, а й рівнем рефлексій самого суспільства. Простіше кажучи, набором тем, ідей і пропозицій, які люди хочуть обговорити з обраним ними Президентом.

Одразу скажу: як громадянин і політик особисто я проти будь-якої режисури, яка привносить штучність у спілкування з главою держави. Усілякого роду «запитання на замовлення», написані в кабінетах не в міру завзятими чиновниками, йдуть урозріз із демократичною практикою, яка вже сформувалася в нашій країні. Вони нівелюють і мету, і зміст такого діалогу. Адже у такому разі країна не почує про те, що важливо для неї, а Президент не дізнається, чим живе суспільство і що насправді його турбує.

Тому розмова має бути відкритою і чесною в обох напрямках. І ось тут виникає питання про адекватність поставлених запитань.

Коли Президент виходить на прямий ефір із країною — від Ужгорода до Єнакієва, від Путивля до Керчі — це означає, що він веде одночасний прийом усіх 46 мільйонів своїх співгромадян. Отже, і порушені питання мають бути гідні такої численної аудиторії й відповідати рівню першої особи держави. Уникнувши запопадливості, містечковості та дріб’язку, у підсумку одержимо змістовну, насичену, цікаву розмову.

Погляньмо, наскільки відповідало цим критеріям телевізійне включення із Закарпаття – мого рідного краю, дуже непростого у всіх відношеннях регіону, наповненого проблемами і можливостями їх вирішення.
Не буду обговорювати зовнішні атрибути цього фрагменту – як уже було, так було. Хоча, погодьтеся, танок вбраних у колоритні костюми молодих дівчат на морозі у розпал робочого дня мав дещо дивний вигляд.

Мені важливіше інше, а саме зміст того, що хотіло донести до Президента все Закарпаття, акумульоване в особі працівників музею Ужгородського замку.

Висновок такий: закарпатці звернулися до глави держави з проблемою, яку цілком здатні вирішити самі.
Збереження унікальних культурних пам’яток, які є окрасою Закарпаття і належать до світової архітектурної спадщини, – річ важлива і завжди актуальна, заперечувати не буду. Більше того, добре розумію, що час невблаганний і ризик втрати нашого історичного надбання зростає щодня.

Проте шановні земляки зверталися до Президента замість того, щоб із цим питанням апелювати до місцевої влади. Адже де сьогодні знаходяться ті історичні об’єкти, захистити від руйнування які ужгородці просили главу держави? Правильно, на території міст і селищ, а значить, у віданні тамтешніх громад, які зовсім недавно обрали собі владу. Отже, дорогі закарпатці, збереження і розвиток пам’яток архітектури – то обов’язок, насамперед, наш із вами. І саме громади та місцева влада повинні прийняти такі рішення, які дозволять залучити інвестиції в нашу з вами історію, яка має пролягти і в наше спільне майбутнє. Слід звернутися й до меценатів, які є і серед наших земляків (в Україні та за кордоном), котрі готові взяти на себе турботу про спільну спадщину.

За прикладами далеко ходити не треба: як не складно, а мукачівський «Паланок» знаходиться в доброму стані, приймає тисячі туристів, збирає за своїми мурами митців. Замок живе повноцінним життям, реконструюється і щоразу відкриває себе по-новому.

Так само ми і лише ми маємо шукати та підтримувати таланти нашого Закарпаття, дбати про унікальні школи живопису, пісні й танцю, народних ремесел і промислів. Ніхто не розбереться з цим краще за тих, хто живе історією і звичаями свого краю.

Зате проблеми значно більшого масштабу, з якими Закарпаття самотужки не впорається, залишилися чомусь поза кадром. Дивно, що ніхто з присутніх на майданчику прямого ефіру не згадав про Солотвино, яке поступово провалюється під землю. Побувавши місяць тому в селищі, особисто переконався, що його мешканці живуть в умовах постійної небезпеки. Унікальна алергологічна лікарня в Солотвині, відома на весь світ своїми цілющими солями, вже перестала працювати. Для її відновлення потрібно будувати нову шахту, і тоді лише маємо надію на повернення сюди тих, хто гостро потребує специфічного лікування. Але справа, потрібна для всієї країни, залишилася поза увагою під час розмови закарпатців із Президентом.

У нас на Закарпатті – один із найвищих у країні рівнів безробіття та одна із найнижчих офіційних середніх зарплат. Про це з Ужгорода не сказано було ані слова. Також глава держави нічого не почув про перспективу фінансування протипаводкових заходів та ліквідацію наслідків минулорічних повеней. Маємо програму «Тиса» із захисту населення від паводків, яка розрахована до 2015 року і фінансується з держбюджету. Останній десяток років так і було – гроші виділялися. Однак на цей рік «Тису» навіть не включили до бюджету. Отже, не матимемо коштів на будівництво дамб і польдерів – постійно повертатимемося на початок минулого десятиліття, коли наші домівки і землі заливала висока вода. І ця тема опинилася поза прямим ефіром із главою держави.

Незважаючи на потенціал Закарпаття, самотужки область не вирішить усіх актуальних проблем. Це правда, з якою треба рахуватися. Однак зрозумійте мене правильно: я не закликаю скиглити і канючити. Водночас я і проти того, щоб з нашого краю перед Президентом порушувалися питання, які не є пріоритетними і які громади здатні вирішувати самостійно. Як на мене, під час прямого ефіру Ужгород з подачі місцевої влади зробив слабкий пас. Закликаю земляків мислити ширше, а діяти активніше. У цьому буде наша сила.